Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— Лаборант, — поправляв Родіон.
— Науковець! — стояв на своєму Петя. — А вони всі гниють. Хто під голкою, а хто під шконкою… А ти, Родя, даремно так. Лаборант, лаборант! Науковці ми, розумієш! Ми наукою займаємося.
— По пачці за зміну викурювати і в колби дивитися може хто завгодно…
— А от не скажи. За такі гроші треба бути героєм. Щоб так вкалувати!
— Я не вкалую, і не за гроші я тут, — буркнув Родіон.
— Правильно! За ідею! Науковець, як і поет, має бути голодним.
– І не за ідею…
— Ні?
— Ні.
— А тоді чому? Що тебе тут тримає?
— Петя, іди в жопу.
Але
— Ти, Родя, старший лаборант, а я молодший.
І так щодня, щогодини. Іноді Родіону здавалося, що відчини він двері своєї квартири, а на дивані лежатиме він, Петя, і дивитиметься так, звузивши очі, догідливо.
— А я тобі вже і яйця підсмажив, Родя.
Проте, на щастя, вдома панував хоч і безлад, але разом із ним — тиша, яка допомагала Родіону працювати. З сьомої вечора до півночі він сидів над кресленнями, які постійно сканувалися, вимірювалися, у які вносилися правки, після чого вони знову сканувалися й зберігалися у сотнях папок під назвами «ОМ1», «ОМ2» і т. п.
На балконі була обладнана міні-лабораторія. Реторти і колби, реактиви та різноманітне начиння наполегливо виносилися з інституту й під прицілом мікроскопа досліджувалися, змішувалися, утворюючи їдкі кислоти та різнокольорові рідини. Все це кип'ятилося, нагрівалося, охолоджувалося та піддавалося різним хімічним та механічним впливам, результати занотовувалися до величезного амбарного журналу для записів, після чого всі дані переносилися до комп'ютера у різні файли, папки, групи папок. Робота, швидше за все, була кропіткою, йшла невтомно, з якимись невловимими маніакальними іскрами, що так і сипалися на старий, місцями попалений лінолеум.
На сон Родіон відводив собі вісім годин — часу на таку марну справу, як сон, не шкодував. Вважав, що запорука плідної роботи у міцному й тривалому сні. І на безсоння не страждав, не мучився годинами над якоюсь черговою формулою і не поєднував у голові різні хімічні сполуки — засинав одразу й прокидався без будильника рівно о восьмій. Хоча іноді робота снилася й навіть приходили якісь рішення.
Зранку Родіон приймав душ, снідав, пив каву й біг на роботу.
І все було б непогано, якби одного разу…
Це був холодний жовтневий ранок, літній плащик ледь захищав від їдкого дощу, музика в навушниках лише дратувала, а мокра від вологи і поту одежа неприємно липнула до всього тіла. Зайшовши до інституту, Родіон з полегшенням зняв навушники, плащ та скинув піджак. Біля кабінету стояв Петя. Він щось намагався сказати, але очевидна збудженість не давала йому змоги вимовити ані слова. Він лише махав руками й беззвучно відкривав рота.
— Я теж радий тебе бачити! — привітався Родіон. — Ключі взяв?
— Я взяв! Ага, аж три рази! Анька взяла, що на третьому працює, в дослідному!
— До чого тут Анька?
— А ти, Родя, зараз усе побачиш.
Родіон відчинив двері кабінету і дійсно все побачив. Це були квіти. Величезний жмут червоних троянд лежав на столі Родіона і якоюсь надмірною пістрявістю, різкою червоно-зеленою плямою вирізнявся на тлі синьо-сірого забарвлення лабораторії.
—
І він знов застрибав навколо Родіона.
— Кому квіти? — спокійно запитав Родіон.
— Ромео! Бідний мій Ромео! — загигикав Петя.
— Що за пошлятина?
— А тобі видніше…
Біля троянд лежав клаптик паперу, очевидно вирваний зі шкільного зошита. Гострим та щільним почерком на аркуші було виведено: «Родіону».
— Хто ще знає? — запитав Родіон, набираючи воду з краника у величезну колбу.
— Та ніхто, — знизав плечима Петя. Він уже заспокоївся, але залишки збудження ще миготіли у його маленьких припухлих очах.
— Сподіваюся, що ніхто і не дізнається.
— Могила, Родя! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, тому і переймаюся.
Цілий день Родіон думав про цей випадок. Він нерішуче поглядав на квіти, намагався згадати, яка ж вона, ця Аня, які у неї ноги і якого кольору волосся. Він пам'ятав лише загальні риси, напівсилует, напівтінь її, кивок у темному коридорі, спина в черзі у їдальні. Здається, вона сирота, її батько колись тут працював заввідділом. Здається… І чому троянди? Це немов виклик — грубо, з нахрапом, приступом. Невже не можна було підібрати якісь більш стримані квіти? Айстри, наприклад. Зараз сезон айстр. А може, це всього лише дебільний жарт колег? Петя вирішив покепкувати. Або Панасюк. Він колись щось говорив про те, наче я задрот, боюся жінок… Треба буде спуститися на третій, хоч глянути на ту Аню. Зайду, спитаю щось, про документи якісь, зазирну до кабінету… перевірю її реакцію… Чи не йти?
Кілька годин Родіон сидів, схилившись над паперами, вдавав, начебто розгрібає звіти та документацію, а сам усе поглядав на троянди, які від задушливого повітря почали в'янути. І як на зло, наче медом помазано, всі зазирають до лабораторії, щось або когось шукають, і кожен неодмінно питає про квіти. Від кого? Кому?
— Так, — відповідав Родіон.
І тільки Петя несміливо хихикав у комір сорочки. Підступно хихикав. От лис!
Так минув день. І Родіон, який мав би поспішати додому працювати над своїм винаходом, якось неквапом збирався, потім півгодини стояв біля інституту, курив, визирав, намагався побачити її, але її не було. Інші виходили з інституту, поспішали додому, до сімей, коханок, у кіно на новий фільм від творців Термінатора або в кафе — випити, поговорити.
— Ти чого стоїш?
— Так.
— Можу підкинути додому. Щоправда, зараз на Пагона затори…
— Та ні, дякую.
— Як хочеш.
А її все не було.
Уже вдома працювати не було ніякої можливості. В голову лізли невиразні думки про неї. Родіон намагався всістися за комп'ютер, але, окрім незрозумілих формул, нічого побачити не вдавалося. Він бігав з однієї кімнати в іншу, поїв себе міцною кавою, ляскав по щоках, приймав холодний душ, але думки однаково були спрямовані лише туди, на третій поверх. А під вечір він зрозумів, що починає захворювати. Певно, через ранковий дощ. Або від нервового напруження.