Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
І Ваня записався до сільської бібліотеки.
Спочатку він боявся, що вся інформація може перевантажити його накопичувальні можливості, але все прочитане так вправно і приємно влягалося на поличках, немов його розкладав якийсь педант-акуратист. Необхідну інформацію пам'ять видавала миттєво — варто було лише про неї подумати. За місяць він прочитав стільки, скільки за інших умов не прочитав би за все своє життя. В бібліотеці він набирав з десяток книжок, вкладав їх до наплічника і їхав кудись за село — на річку або до лісу. Прочитував усе це за сім-вісім годин і повертався додому.
Одного разу бібліотекар
— Слухай, тезка, а ти не знущаєшся? — запитав він.
— Тобто? — не зрозумів Ваня.
— Я людина терпляча, але навіщо ти береш кожного дня стільки книжок. Ну добре, я розумію одну, дві, ну три, але не десять!
— Я їх читаю.
— Так уже всі й читаєш? Та на це тиждень треба витратити. За умови, якщо весь час читати.
— Я їх читаю, — ще раз сказав Ваня. — Не вірите? Давайте перевіримо. Ви можете спитати все що завгодно з тих книжок, які я у вас брав.
Ну дуже вже хотілося Вані похизуватися своїм обдарованням.
— Та йди ти.
— Ні-ні, Іване Сидоровичу. Давайте.
— Ну давай, — важко зітхнув бібліотекар, відкрив Ванин формуляр, звузив очі й хитро запитав:
— От ти брав зібрання Островського. Приміром, перший том «Бедная невеста».
– Іван Сидорович потягнувся до полички, дістав перший том повного зібрання Островського й відкрив на «Бедной невесте». — Про дійових осіб питати в тебе не буду, а от сюжет, будь ласка.
— Поздно, Владимир Васильич, поздно… Передо мной новий путь, и я его наперед знаю. У меня еще много впереди для женского сердца…
— Стривай, це що? — бібліотекар якось непевно зазирнув до книжки.
— Мар'я Андріївна, донька Незабудкіної звертається до Мєріча. Сторінка двісті дванадцять.
Іван Сидорович, знайшовши сторінку, недовірливо глянув на Ваню.
— Припустімо, — сказав він. — А от на тому тижні ти брав… Е-е-е, — бібліотекар перегорнув кілька сторінок формуляра, — ти брав… от, Олесь Гончар «Перекоп».
Ваня лише посміхнувся й процитував уривок з «Перекопу».
— А ось, Загребельний. «Диво».
Ваня і тут не розгубився.
— Твою ж, вибачте, мать! Хлопче, може, ти якийсь… У мене немає слів. Що ж це…
— Тільки це, будь ласка, нікому, добре? У мене своєрідний дар. Я все пам'ятаю. У мене пам'ять воістину феноменальна.
— Добре-добре, — погодився бібліотекар.
— А можна ще одне прохання? — Ваня торкнувся дееспешної панелі, яка розділяла його та Івана Сидоровича.
— Яке?
— Можете мені ключі від бібліотеки давати на вихідні? У вас зачинено, а я просто місця собі не знаходжу… нудно без книжок.
— Ну, я думаю, ми домовимося, — й Іван Сидорович змовницьки підморгнув.
За місяць Ваня прочитав половину сільської бібліотеки. У планах в нього було дочитати її до кінця канікул. Позаду вже була вся шкільна програма й узагалі вся класика, яка містилася на поличках не дуже великої бібліотеки. А двадцять сьомого липня Ваня дізнався про свій дар більше. Принаймні він не міг не пов'язати його з тим, що він вичитав.
Вишукуючи, що почитати, він набрів на стареньку, випущену ще у середині п'ятдесятих книжку «Легенди нашого краю». Товстезна книжка нагадувала собою телефонний довідник, але останній був уже давно прочитаний, а тому і вивчений.
Читаючи
Закінчувалася легенда тим, що ті три камені ще неодноразово бачили у цих краях, потім вони десь зникли, але куди вони врешті подівалися — невідомо.
Ваня сидів під старенькою вільхою на березі ставка й подумки домальовував історію з трьома силами Батия. Він сам вирішив дописати легенду, в якій наступного разу камінці мали випірнути через триста років у скарбниці кримського хана, проте під час одного з козацьких походів скарбниця мала зникнути, а вже пізніше три міцні долі з'являються у 1647 році. Хто став власником камінців — пояснювати не треба. І начебто у 1654 році разом з підписанням договору між Україною та Олексієм Михайловичем, на додачу великому царю Московії відходив великий камінь рубінове серце,а інші два мали потрапити до польського короля. А ще пізніше рубінове серцез'явилося б у Степана Разіна, загубилося і знову з'явилося у московського царя у 1682 році. Тепер уже у Петра Олексійовича. Й зберігався б цей камінь у скарбниці Романових до появи Распутіна, який неодмінно заволодів би цим каменем, що призвело б до неминучого зруйнування і монархії, і династії Романових.
А от інші два… Спочатку ними володів би Мазепа, а потім Полуботок, чий скарб досі не можуть знайти…
Ваня думав і думав, і вже збирався дійти до революції та громадянської війни, проте почув позаду себе неприємний дівчачий голос.
— То ти і є той сатана?
— Який сатана? — перепитав Ваня, добре розуміючи, про що йдеться.
Перед ним стояла некрасива руда дівчина років сімнадцяти. Округлі форми її пишного тіла випиралися з простенького й безликого сарафана.
— А той. Мені батько розповів. У тебе, кажуть, нечистий вселився, і ти тепер хочеш стати мудрим.
— Мудрим? — здивувався Ваня ідіотському формулюванню.
— Не знаю, так люди говорять.
— Які люди?
— Та всі, - хмикнула дівчина, розвернулася й пішла напростець через поле у бік села.
Дорогою додому Ваня почав помічати косі погляди, які так і сипалися на нього з усіх усюд. Можливо, на нього й раніше так дивилися, проте Ваня цього не помічав і був би, чесно кажучи, радий не помічати і далі. Він їхав уздовж нескінченної гряди зелених парканів, намагаючись чимшвидше дістатися дому. Припікало сонце, від непомірної спеки двоїлося в очах, і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.