Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— Це у нього діоди такі всередині, - пояснила вона.
Злякавшись чи то півника, чи то страшних діодів, які, певно, пожирали зсередини півника, Ларік заплакав. Лариса Максимівна заходилася втішати онука:
— Ларіон, заткнись! Ларіон, ми в гостях!
Усі присутні почали плескати у долоні. Півник розривався. Толя закрив очі, і єдиним його бажанням було щезнути з цієї планети на найближчі кілька годин.
Батько на фотографії, здавалося, вже не всміхався, а заходився у гомеричному реготі.
— У мене є пушка, —
— Цить ти, — смикнула його тьотя Галя.
— А чого? Толя, друг, хочеш я тобі пушку покажу?
Толя не хотів. Він нічого не хотів.
— Мені покажіть! — зрадів Віталік.
— Тобі? — здивувався Паша. — Тобі я не покажу.
Віталік, не образившись, переключився на хрещену:
— А яким ви пам'ятаєте батька?
Під звуки плескоту, всезагального гомону та півнячого ґвалту хрещена почала розповідати про Анатолія Івановича.
— Він був справжнім мужчиною, — вона перехилила чарку, — таким мужчиною, що ніхто, певно, з вас ніколи не зрозуміє. І знаєте, він усе робив у хаті — руки у нього були золоті. А ще, а ще, — хрещена дістала хустку та витерла сльози, — я його любила. Так любила… я його любила як… як чоловіка.
В цю саму мить заткнувся півник, Сергій та тьотя Надя припинили плескати у долоні, Віталік завмер над пляшкою вермуту, дружина покійника поперхнулася соком, Лариса Максимівна від здивування висунула язика, тьотя Галя і Паша втупилися у тарілки, баба Оксана перехрестилася, а Петро Вєдісобак, який до того часу весь вечір мовчав, тихенько промовив:
— Казус. А я шкарпетками переймався.
— Так-так, — продовжила хрещена, не помічаючи змін у настрої запрошених гостей. — Ми з Анатолієм Івановичем їздили на море, навіть фотографія є. Я, він і євпаторійська мартишка…
— Це ж коли ви на море їздили? — запитала дружина адюльтерщика.
— У дев'яносто п'ятому. — Сльози, перемішавшись з тушшю, сірими цівками стікали рум'яними щоками хрещеної.
Зі спокійним виразом обличчя господиня затисла у руці виделку.
— Я ж казав, казус, — знову мовив Вєдісобак.
Щоб якось розрядити прикре становище та порушити гнітючу тишу, Лариса Максимівна плеснула в долоні, але півник не відповів, лише невиразно крякнув і заткнувся.
— Батарейка сіла, — констатував Петро Андрійович, — а казус лишився.
Казус лишився, проте якби не Віталік, який таки вмів працювати з публікою, можливо, без жертв не обійшлось би. Віталік підхопив господиню під руки і всадовив на своє місце, швиденько розлив залишки вермуту і виголосив тост:
— Бабоньки! — почав він. — Давайте вип'ємо за те, щоб любов ніколи не ставала між нами колючим дротом. Любов — це свято, любов — це світло!
І він заспівав. Здається, пісню про Дорошенка. Його підхопили тьотя Галя та баба Оксана. А за кілька секунд співали всі. Навіть Андрюша з Артьомкою.
Розходилися гості опівночі. Першою пішла хрещена. Вона довго вибачалася
— Я і так усе розумію, — промовив стомленим голосом Толя.
Петро Андрійович Вєдісобак, як виявилося, був людиною порядною. Перед тим як піти, він визвався помити посуд. Ніхто не заперечував. Тьотя Надя та Сергій пішли непоміченими. Андрюша, Артьомка та Віталік, викуривши з другом по цигарці, пішли, прихопивши з собою кілька пакетів зі сміттям. Лариса Максимівна хотіла залишитися на ніч, проте Ларік затіяв істерику — його лякав півник. Баба Оксана, перехрестивши фотографію Анатолія Івановича та значущо глянувши на кімнату, пішки попленталась на інший кінець міста. Тьотя Галя запитала, чи не лишилася ще та подушка, на якій батько вмер, а то Паші нема на чому спати. Дружина покійного погодилась дати відповідь завтра.
Коли пішов останній гість, а ним виявився Вєдісобак, Толя зачинився у своїй кімнаті. На прохання матері відкрити двері відмовчувався.
— Толю, синок, давай поговоримо.
Проте розмовляти Толя не хотів. Він стояв на балконі, палив ментоловий «Мор» і намагався у зоряному небі роздивитися обриси батькового обличчя. Обличчя не промальовувалося. Толя підійшов до дзеркала й придивився на своє відображення. Чи схожий він на свого батька? Ні, не схожий. Ну і бог з ним.
Він дістав із шафи старі лаковані черевики і крем «Сова». Підкуривши соту за день цигарку, Анатолій Анатолійович заходився нервово натирати зелену потріскану шкіру чорним кремом.
Моя територія «А»
В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…
Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.
— Е-е-е, здрасьтє, - тихенько мовив я. — Це тут?
— Що тут? — перепитала одна з напудрених.
— Фан-клуб, — пояснив я.
— А який фан-клуб тобі потрібен?
— А тут їх кілька? — не знати чого запитав я.