Розколоте небо
Шрифт:
І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою – аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб – це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі,
Аж запоморочилося Павлу Серафимовичу від таких роздумів. А ще болючіше було припустити, що все надбане добро можуть відібрати силою. Він гнав від себе цю думку, не даючи проникнути в серце та затьмарити розум.
– Залякують, – втішав себе Павло Серафимович. – Не може бути, щоб ось так прийшли та все забрали. Не може бути життя таким несправедливим до мене. Прости мене, Боже, грішного! – прошепотів він та перехрестився.
Він знав, що завтра прийдуть до нього за порадою брати. Що їм сказати? Кожен із них має вирішити самостійно, що робити далі, бо він сам напевно не знав, як вчинити правильно. Але свою землю він так просто нікому не віддасть.
Павло Серафимович відчув, як від лежання в одній позі затерпли ноги та руки, нила спина. Він намагався не ворочатися, щоб не заважати жінці спати, хоча знав, що і її обсіли тяжкі думки. Неспроможний більше лежати, чоловік тихенько підвівся, розправив плечі, підійшов до вікна. Тяжка ніч роздумів. За вікном темінь, і в душі не видно просвіту. Намагався зазирнути в майбутнє, але воно теж видавалося темним, як ця ніч. Раптом він почув, як тихенько рипнула хвіртка і по двору майнула чиясь тінь. Павло Серафимович босоніж вискочив надвір.
– Хто там? – крикнув у темінь, не забувши прихопити з собою кочергу, що стояла біля печі.
– То я, тату, – почув голос Варі.
– Що ти робиш посеред ночі?
– Надвір захотілося, то виходила, – відказала Варя вже з порогу будинку.
– Чи на вулицю бігала по нужді?
– Мені здалося, що хтось блукає під вікнами нової хати, тож ходила подивитися.
– Нікого там немає, – сказав він. – Туман он спить як убитий. Йди відпочивай, Ластівко.
– Добре, тату, – відказала Варя. Павло Серафимович пішов до хати, коли за донькою зачинилися двері.
– Що там трапилося? – запитала дружина.
– Нічого, – відповів чужим зніченим голосом.
– А чому ж тоді з кочергою побіг?
– Все добре. Щось привиділося… Спи вже, глуха ніч надворі.
Розділ 8
Вранці Варя намагалася не потрапляти на очі батьку. Їй здавалося, що він уже знає про її втаємничене кохання і мовчить, випробовуючи доньку на чесність. Такі думки дівчину хвилювали, змушували серце несамовито калатати у грудях, від чого руки тремтіли, і вона ледь не розлила молоко з глечика. Але батько поводився так, ніби нічого не сталося, хоча в його стурбованому обличчі можна було помітити якесь невдоволення. Ще б пак! Із самого ранку прибігла Ганнуся і заторохтіла про вчорашні збори.
– Все село гуде! – казала вона півголосом, допомагаючи Варі накидати вилами сіно у ясла коней. – І що тепер буде? Ви підете писати заяву? Що каже батько? – засипала питаннями подругу.
– Нічого не знаю, – неохоче відповіла Варя.
– Як то?!
– Послухай, – Варя забрала з рук Ганнусі вила, – щось мені зле, я хочу відпочити, тож іди додому, потім поговоримо. Добре?
– Як скажеш, – Ганнуся невдоволено поморщилася. – Я ж хотіла як краще.
Від матері Варя дізналася, що надвечір прийдуть дядьки, брати батька, напевне, завітає Михайло та Ольга з чоловіком. Потрібно Чорножуковим подумати, вирішити, що робити далі, а без слушної поради найстаршого Чорножукова ніяк не обійтися. Зазвичай їхня велика родина збиралася разом на свята, тоді Варя з матір’ю ретельно
Як і очікувалося, надвечір завітали брати Павла Серафимовича Гордій та Федір. Прийшли самі, без жінок. За ними надійшов син Михайло, а останніми ступила до хати Ольга з чоловіком Іваном. Павло Серафимович сів на почесне місце за великим дубовим столом, який Варя встигла застелити свіженькою білою скатертиною з вишитими на ній барвистими пташками. Обабіч сіли брати, потім – син та зять, а Ольга, крекчучи, примостилася на краю ослінця. Поки Варя з матір’ю клопоталися біля печі, Павло Серафимович порізав паляницю житнього хліба, подав особисто кожному чималі шматки. Посеред столу з’явився великий глиняний полумисок із картоплею та куркою. Від м’яса, яке розімліло в жару печі, йшов такий запах, аж у Варі забурчало у животі. Лише зараз вона згадала, що за клопотами з самого ранку в роті не було ні росинки. Дівчина швиденько вручила гостям рушники та ложки, не забувши подати батькові його улюблену дерев’яну. Ложка з одного боку вже злизалася, колись яскраві квіточки на ній майже стерлися, але батько ніяк не хотів її замінити на металеву. Павло Серафимович запросив усіх до вечері, і якийсь час було чути лише постукування ложок і плямкання.
Поступово почалися розмови. Обговорювали уповноваженого комуніста Лупікова, не забувши посміятися з його нового прізвиська з приставкою «за» спереду. Підкопаївці якщо вже когось назвуть, то приклеїться слово так, що і тій людині вистачить, і наступному поколінню буде вдосталь. Не забули згадати про приїзд до села Щербака, поговорили про нового голову сільради Жаб’яка і аж потім торкнулися зборів. Говорили переважно брати Федір, Гордій та Павло. Михайло взагалі в розмову не втручався, спробував докинути свою копійку Іван, але Ольга так смикнула його за рукав, що той одразу замовк і надалі сидів тихо та сумирно. Поруч із дебелою жінкою з великим животом Іван, худий, із вузькими плечима та тонкими довгими руками – здавався чи не вдвічі меншим.
Чоловіки були одностайні в тому, що несправедливо, неправильно і не по совісті забирати силою у них нажите роками тяжкої праці.
– Хай ідуть в колгосп ті, хто бажає, – розмірковував Гордій. – Якщо їх все влаштовує, то нехай працюють разом. Чи ми проти? А мені навіщо той колгосп? Виходить, що ми, Чорножукови, гнули спину, щоб надбати землі, худобу, реманент і віддати комусь? Чому мені ніхто нічого не дав, не подарував? Мені, значить, дулю, а я повинен комусь забезпечити краще майбутнє? Де ж справедливість?!
– Я став добрим ковалем, – вступив у розмову Федір. – Власноруч збудував свою кузню. До мене йдуть люди з сусідніх сіл, бо знають, що за роботу багато не візьму і краще за мене ніхто не зробить. Чи я кого обманув? Чи ціну загнув таку, що не можна сплатити? Чи зобидив вдову? Чи відмовив кому в допомозі? – Федір помовчав, обвів присутніх поглядом. – А моя дружина світу Божого не бачить, бо з ранку до ночі то у полі, то на городі, то біля скотини. І задля чого? Щоб жилося добре, у статку. Я не ходжу до шинку, жінці нема часу плескати з сусідками язиком, бо ми завжди у роботі. Шкода, що Бог не послав нам діточок, але ж ми на Різдво усю сусідську малечу обдаровуємо, чим можемо і Варі, і Олі та її діточкам помагаємо.