Розколоте небо
Шрифт:
Чоловік так задумався, що мало не минув хату Гордія. У вікнах світилося. «Напевно, ще вечеряють», – подумав Павло Серафимович, прочиняючи двері.
Подружжю пощастило. Вони застали у Гордія ще одного брата – Федора. Павло Серафимович віддав племінникам гостинці, які привіз із міста. За мить діти вже сиділи на печі, облизуючи з усіх боків цукрові «півники». Дружина Гордія Катерина, привітна повнолиця жіночка, запросила до столу, але Павло Серафимович відмовився, пославшись на невідкладну важливу чоловічу розмову. Він розповів
– Мені нема на кого відписати землю, – сказав Гордій. – Діти ще малі, а сусіди не ті люди. Вони виросли у заздрощах, тож коли почули про колгоспи та про те, що будуть землю відбирати, ходять, потираючи руки. Як тільки вийду надвір, то зустрічаю їхні посмішки, ледь стримуються, щоб не кинути мені шпильку. Маємо три коня та три корови у своєму господарстві. То невже відберуть?
– Може, все-таки продаси одну корову та коня? – обережно запитав Павло Серафимович. – Гроші можна сховати, а як все утрясеться, то знову купити.
– Я подумаю, – відказав брат.
– Ми з Оксаною не маємо дітей, – вступив у розмову Федір, – але спробую поговорити з кумом Костею Цимбалюком. Ми разом із ним хрестили Гордієвих дітей, він має невеликий наділ, бо ще не встиг придбати землі. Мені здається, що Костя погодиться, якщо, звичайно, не злякається. Маю п’ять коней… Шкода мені їх продавати, добрі коні, вгодовані, сильні. Навіть не знаю, що робити. Напевне знаю одне: мені втрачати нічого, тому я своє так просто нікому не віддам. Хай мене спочатку вб’ють, а потім забирають.
– Навіщо ти так, брате? – промовив Павло Серафимович. – Ми, Чорножукови, сильні та живучі. Тож будемо й надалі жити! Чи не так?
Брати ще трохи поговорили, й Павло Серафимович з дружиною пішли до Ольги.
На подив подружжя, у хаті старшої доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, бліда, як щойно побілена стіна, лежала на ліжку. Її чоловік стривожено та якось розгублено привітався й одразу ж сів на стілець. Біля Ольги сиділа Улянида. Вона навіть голови не повернула у бік гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватість сільської знахарки. Але те, що Улянида сидить біля доньки, змусило їх стривожитися.
– Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.
Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.
– Я втратила дитину, – тихо мовила жінка.
– Як то? Тобі вже час народжувати.
– Понесла її нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.
– Драбина стара! – обурився Павло Серафимович. – Одразу видно, який із тебе господар! Руки з одного місця виросли, чи що?!
– Тихо! – зупинила Надія сварку, яка ось-ось мала вибухнути. – Знайшов час дорікати! – вже до чоловіка. – І що ж далі?
– Далі? – продовжив Іван. – Олеся побігла за Улянидою,
– Що з дитиною? – стривожено спитала жінка.
– Вона народилася мертвою, – відповіла стишеним голосом Ольга. – Напевно, вбилася, коли я впала.
– Лишенько! – забідкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. – І хто ж був?
– Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, – відказала Ольга.
– Де вона? – запитала мати.
– Поховали у садку.
– А чому ж не під ґанком? Старі люди казали… – почала жінка, але донька її спинила:
– Мамо, часи вже не ті. Зрештою, яка різниця, де похована? У садку дитинці буде спокійніше.
– А ти як, Олю?
– Голова дуже болить, – пожалілася Ольга.
– Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? – забідкалася мати.
– Вже не йде кров, – низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользі випити кілька ковтків темно-коричневого настою трав. – Це зніме біль.
Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.
– Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутніх. – У неї ушкоджена спина.
– Що?! – мати у відчаї сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?
– Дивіться, – Улянида повернулася до недужої. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?
– Що ми повинні побачити? – тремтячим голосом спитала жінка.
– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.
– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!
Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.
– Я проведу! – підхопився Іван.
– Не забудь віддячити жінці! – кинула йому навздогін теща. – Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників! [6] – але Іван уже не чув.
6
Тут: порізані й посушені шматочки яблук (діал., заст.).
Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.
– Кажіть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батьків.
Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.
– Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.