Руді сестри
Шрифт:
Пучадес мовчав і лиш безпорадно дивився на нього.
За дві години по тому вони вечеряли разом у помешканні Пучадеса. Мали вже детально розроблений план щодо майбутнього Маноло. Доки не проясниться ситуація в країні, він поживе в родині Хуліана на віллі в Карабанчелі. Своїми статтями й промовами Маноло привернув до своєї особи загальну увагу, тож не варто наражатися на перші репресії, котрі запевне будуть жорстокі. Єдиний вихід — виждати.
На другий день він спакував рештки харчів, одяг, папери, книжки та інші найнеобхідніші предмети й від'їхав, нікому не лишивши своєї нової адреси.
Так тридцять років тому розпочалося його «нове
Пучадес назавжди запам'ятав пережитий ним страх, коли повернувся його приятель. Минула вже північ, і він міцно спав, аж раптом спалахнуло світло й почулися голоси. Перша думка була — за ним уже прийшли.
— Ти навіть не уявляєш собі, якої небезпеки уникнув! Вони з перестраху хапають усіх підряд. Доки я не дам знати, не думай навіть у вікно висунутись. Читай, пиши, слухай радіо, роби що заманеться, але забудь про Мадрід і взагалі про Іспанію! І надовго, я гадаю.
Так почалося для Пучадеса «визволення».
Рамалес після недовгої перевірки став до праці в міністерстві, й життя на віллі «Есперанса» увійшло в спокійне русло. Теща Хуліана приносила йому сніданок і обід, і він нудьгував до приходу Рамалеса. Той приносив йому газети, вони разом пили каву й гомоніли про становище в країні. Іноді після вечері його кликали до горішніх покоїв посидіти в родинному колі.
Через нього Рамалеси не тримали постійної служниці. Тричі на тиждень до них приходила хатня робітниця прибрати в кімнатах. У ці дні йому велено сидіти нишком, як тій миші. Нікому не можна було довіряти.
Всупереч його побоюванням, обидві жінки не виказували щодо його загайного гостювання анінайменшого невдоволення. Можливо, таємничий гість додавав певної присмаки їхньому життю. Попри його відлюдькуватість і похмурість, найбільше уваги приділяла йому теща — донья «Марія Старша», як називав її Рамалес. Небалакуча, але пунктуальна й скрупульозна в усьому, що стосувалося обслуги Пучадеса. Іноді, бувши в доброму гуморі, сідала коло нього й розповідала щось про Томельйосо, про свого покійного чоловіка й родину.
Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон ніколи не сходила вниз. Бачив її лиш тоді, коли його запрошували нагору. Вона, здавалося, була зайнята виїмково своїм чоловіком, і більше нічого на цьому світі її не обходило. У неї була одна мрія, казав Хуліан, — мати дітей. Але діти не знаходились. Це несправджене жадання немов вимикало її з довколишнього життя. Пучадес мав враження, що кожного разу, коли вони зустрічалися за столом, вона силкувалася пригадати собі, хто то є. Така вродлива, така молода й добра — і така далека від життя!
Маноло не раз заводив мову з Хуліаном про те, чи не дати знати про себе Марії Пелаес, але той завжди відмовляв його — зарано й небезпечно. Треба заждати. Важко передбачити реакцію людини — хоч би й власної нареченої — в подібних обставинах. Щоправда, Пучадес завжди згадував Марію як «щось з-перед війни», як про літо, яке не відбулося, як оману з іншої епохи без будь-якого майбутнього.
З кожним днем страх Пучадеса зростав. Звістки про приятелів і знайомих, які доходили до нього, були гірші нікуди. Та
Дні й ночі він проводив за лектурою, розгадував крутиголовки і навіть винайшов новий пасьянс.
Рамалес, безперечно, не хотів, щоб Маноло помітив його занепокоєння, й останнім часом рідко приходив до нього й не запрошував нагору, йому вже не було з ким погомоніти, окрім доньї Марії Старшої, котра, як і її донька, але на свій лад, нічого не помічала довкола себе.
Однак невдовзі все скінчилось. Наприкінці тисяча дев'ятсот сорокового року, якраз третього дня після Різдва Христового, його добрий приятель Хуліан Рамалес не прокинувся вранці. Коли дружина прийшла будити його до праці, він був холоднісінький. Донья Марія Старша відразу ж повідомила про це Пучадеса. Востаннє він побачив свого друга в ліжку, головою до вікна. Здавалося, Хуліан спить, злегка нахмуривши брови.
Пучадес нараз зрозумів, що анічогісінько не знав про цього чоловіка. Завжди мав його за доброго приятеля через його лагідну вдачу, але ніколи не пускав його в свою душу. Він був одним з ненастирливих приятелів, що ніколи не завдають клопоту й завжди тримаються на другому плані. Й усе-таки це він подав йому руку в найдраматичніший момент його життя. Руку абсолютно безкорисливу й чисту. Чи справді Хуліана точив страх в його останні дні? Може, то недуга?
Пучадес поцілував його в чоло. Повернувшись, побачив у дверях донью Марію де лос Ремедіос. То був дивний день. Роздуми про Хуліана Рамалеса, відкриття його наново, поведінка його удови. Маноло дізнав враження, що вона бачила його вперше. Серйозна, з заплаканими очима, вона пильно дивилась на нього. Мало не з подивом, немов зненацька зробила відкриття. Протягом кількох довгих хвилин труп Хуліана Рамалеса не існував для його удови. Тільки він — Пучадес. У капцях, здутих на колінах штанях і чорному светрі. Він хотів сказати їй кілька слів спочуття, але не здобувся. Лише запитально подивився в її рішучі очі й, збентежившись, почовгав униз.
Що ж тепер буде? Він не будував ілюзій. Що спільного мали з ним ті дві жінки? Для чого б мали тримати його у своєму домі ще бозна-скільки часу?
В день похорону стара, як завжди вчасно, принесла йому їжу й переповіла перебіг погребних подій — відсторонено й лаконічно. Слухаючи її, можна було подумати, що то помер котрийсь із сусідів або далекий родич.
Через кілька днів Пучадес сказав доньї Марії Старшій, що хоче поговорити з ними.
Його запросили на вечерю. Від дня смерті Хуліана він не бачив Марії де лос Ремедіос. І знову вона дивилась на нього з таким виразом, немов зробила відкриття в його особі. Пучадес відчув нову увагу до себе. Годі назвати це інакше. В її очах не було зненависті, жаги чи погорди. Тільки увага, подив.
Далеко за північ засиділись вони за розмовою. Зрештою, Пучадес зважився на відвертість. Він розуміє, наскільки змінилася ситуація зі смертю Хуліана, і готовий вчинити так, як вони розсудять. Йому лиш треба якийсь час, щоб влаштуватися. Він послався, ясна річ, на свою наречену Марію, на впливового дона Норберто й навіть на пастора дона Хасінто.
Жінки слухали, не виказуючи найменшого подиву, і коли він скінчив, Марія де лос Ремедіос, немов ішлося про щось попередньо вже між ними погоджене, сказала: