Руді сестри
Шрифт:
Тимчасом як Алісія енергійно й упевнено тасувала карти, чоловік підвівся з-за столу, ліниво потягся й запалив нову сигарету. Був середнього зросту, з черевцем і коротенькими слабини руками. В його обличчі щось викликало симпатію. За молодих літ мусив бути запальний, щирий і схильний до красномовства. Він скидався на ув'язненого, якого неволя й брак спілкування відгородили від самого себе. Пліній, знавши чимало колишніх в'язнів, дуже добре розумів це «відмежування від себе», відчуження, яке спричиняли ізоляція, вегетативне існування й бездіяльність життєвих
Поки сестра тасувала карти, Марія несміливо усміхалась до чоловіка. Він спробував усміхнутись їй на відповідь, але уста йому не корились.
Пліній вирішив зайти до кімнати. Треба довести справу до кінця. Його аж ніяк не приваблювала перспектива стояти тут бозна-скільки. Але не знав, як це зробити, як порушити цю гру, ці посиденьки. «Таки справді він сьогодні не у формі! Певне, не все те кляте вино й масна їжа. Поліцейський, маючи до виконання відповідальну роботу, повинен постувати, як ченці-картезіанці, і ще менше пити, як ті протестанти, котрі, здається, взагалі не п'ють. Коли людина об'їдається і обпивається, та краплина олії, яку має в голові, геть висихає… Ось тому й доводиться тепер добирати способу, як зайти до кімнати».
Врешті-решт, він відійшов назад, легенько грюкнув дверима, Що виходили в коридор, і, зумисне човгаючи черевиками, повернувся до свого спостережного пункту. Потім рішуче розчахнув скляні двері й завмер на порозі, роблено дивуючись, що когось тут застав.
Заскочена зненацька трійця витріщилась на нього. Зрештою, отямившись од несподіванки, вони вже не зі страхом, а скорше з недовірою роздивлялися на того чоловіка — хто він і як тут опинився? Жінки сиділи — одна з картами в руках, друга з руками на столі — затамувавши подих. На обличчі чоловіка, що стояв, цілком виразно відбивався страх. Страх задавнений, паралізуючий, непозбувний.
— Прошу вас заспокоїтись! — майже благально сказав Пліній, трохи зніяковілий од такого прийому. — Я — Мануель Гон салєс, званий Плінієм, шеф муніципальної гвардії Томельйосс Мені доручено знайти вас, добродійки, хоча наразі я такий самий в'язень, як і ви…
Неясний спогад, здається, зринув у пам'яті сестер Пелаес їхні обличчя проясніли.
Чоловік, навпаки, досі ховався в шкаралущі недовіри й зоологічного страху.
— Пліній… — проказала нарешті Алісія. — Тато часто згаду вав ваше ім'я.
— І в газетах про вас писали! — зрадівши, додала Марія. — Це ж бо ви минулого року розслідували справу про вбивство в «Ла Орміга»?
— Я.
— І вас призначено на якусь відповідальну посаду?
— Так-так, мене.
— Наша улюблена газета — «Сьюдад реаль», — пояснила з дитячим захватом Марія, — і тому ми добре орієнтуємось в усьому, що відбувається на нашій батьківщині, хоча й мешкаємо в Мадріді.
— Я знаю це. Саме тому мені й доручено розшукати
— Але сідайте, Мануелю! Сідайте ж! — запросила Алісія. Пліній з якнайчемнішим виразом на обличчі підсунув до себе стілець.
— Ви знали нашу родину? — ласкаво спитала Марія.
— Авжеж. Дон Норберто був дуже симпатичний. Я не раз зустрічав вас з батьками на Двірцевій алеї.
— Як давно це було! — зітхнула Марія. Запала коротка мовчанка, присвячена спогадам.
— А як ви нас знайшли?
— Дякуючи терпінню й цілій низці випадковостей.
Пліній дивився на огрядного блідого чоловіка, котрий нібито трохи заспокоївся, але досі тримався насторожено.
— Перепрошую, а ви хто?
Чоловік перевів погляд на сестер Пелаес, немов шукаючи в них ради.
— Це наш давній знайомий, — квапливо відказала Алісія.
— Я, добродійки, прийшов, щоб допомогти вам, — заспокійливо мовив Пліній. — Тож розкажіть мені все як є.
— Розумію. Ви прийшли визволити нас… і самі втрапили в пастку. Отже, операція провалилась, — зауважила Алісія, утверджуючись у своєму рішенні не відповідати на Плінієві запитання.
— Не поділяю вашої думки. Є люди, які знають, де я, і, найпевніш, уже сьогодні ввечері всіх нас визволять звідси. Тобто вас, добродійки, і мене. Бо щодо вас, шановний, я не певен, хто ви — ув'язнений чи тюремник.
Чоловік опустив очі, дедалі більше нервуючи.
— Може, й справді виберемося скоро з цієї пастки! — мовила
Алісія, старанно струшуючи з сукні якісь, видимі тільки їй, порошинки і явно уникаючи відвертої розмови з Плінієм. — Так хочеться додому! Там, певне, все шкереберть.
— Нічого подібного, — заспокоїв її Пліній. — Гертрудіс підтримує там якнайкращий лад. Хіба що бракує кількох пляшок пива й шинки з вашого холодника, а решта — все, як ви залишили.
— Сумніваюсь. Гертрудіс, якщо не стояти в неї над душею, й за холодну воду не візьметься.
Зрозумівши, що навпрямки не з'ясує особи огрядного блідого чоловіка, Пліній змінив тактику. Припалюючи сигарету, він запитав суворо, як і годиться поліцейському:
— Яким чином ви опинилися в цьому домі?
Сестри Пелаес сполохано перезирнулись. У погляді Марії проглянула нерішучість, в Алісії — затятість і наказ мовчати. Чоловік нервово заходив кімнатою, опустивши додолу очі.
Пліній, поважно, як людина, що виконує свої службові обов'язки, підвівся і, спершись руками на спинку стільця, додав сухо:
— Якщо ви не хочете говорити, воля ваша. Завтра, коли ще не сьогодні увечері, паннам доведеться розповісти геть усе в комісаріаті. Я тільки стараюсь у міру можливості допомогти вам і позбавити вас прикрих формальностей. Але, ясна річ, ви маєте повне право нічого мені не говорити. Це ваша особиста справа.
— Ми прийшли сюди, бо він покликав нас, — раптом у якомусь дитинному пориві вихопилась Марія, дивлячись заплаканими очима на чоловіка, котрий, заскочений цими словами, збентежено відійшов до вікна й, ухопившись руками за грати, повернувся до них спиною.