Руді сестри
Шрифт:
— Гаразд. Продовжимо.
— Але ви мусили бодай щось почути! — наполягав філателіст.
— Ні. Я вже казала це панові інспекторові. Я лиш завважила, що вони були схвильовані і ставили багато запитань, немов хотіли впевнитись, де знаходиться хтось чи щось.
— Цього ви мені не казали, — урвав її Пліній.
— То так. Я згадала про це тільки по розмові з вами. Вони запитували щось подібне до «де ти?», чи «куди йдеш?», чи «що робитимеш?». Щось таке…
— Добре, — сказав Пліній. — Йдемо далі. Після розмови вони побігли до спальні, потім до ванної, вбралися й прихопили пістоль,
— Так.
— І ви нічого не спитали у панни Алісії? — знову озвався безбарвним голосом кузен Хосе Марія.
— Звичайно, спитала. Спитала, куди вони так поспішають, — я вже казала про це панові Гонсалесу, — і мені відповіли, що в справі. Я дуже добре пам'ятаю її слова: «У пильній справі». Вона залишила мені на столі вечерю й платню і сказала, що побачимося в понеділок. Мені здається, панна Марія не зайшла до кравецької, бо плакала.
— Отже, панна Марія плакала в коридорі?
— Саме так.
— Цього ви мені теж не казали, — набурмосився Пліній.
— Не казала, що вона не заходила?
— Ні. Те, що вона плакала.
— Тоді даруйте. Мабуть, забула, та й хвилювалася я дуже. Мене ще ніколи звіку не допитували ні в поліції, ні в суді.
— Гаразд. Продовжимо. Обидві сестри бігцем спускаються сходами вниз і, за свідченням придверниці, зупиняються при вході до будинку й беруть перше ж таксі, що з'являється на вулиці. Так було?
— Так. Достеменно так, як ви розповідаєте. Я була, знаєте, трохи розіслана, бо, як казав мій покійний батечко, під цей час мене завжди розморює… Та от чую на сходах стукіт підборів і відразу підхоплююсь. Визираю в двері, але, оскільки вони мені нічого не кажуть, я навіть не вийшла з придверницької. «Куди це вони так поспішаються?» — подумала я. А потім, побачивши, що вони сідають у таксі, знову подумала: «Боже милостивий! Що це могло статися, що вони їдуть мотором, немов горить!» А щойно вони поїхали, я викинула це з голови й знов задрімала.
— Гаразд, — завершив Пліній монолог придверниці. — Оце все, що ми знаємо, більшою чи меншою мірою. Чи не хотів би хтось із вас що-небудь додати?
Усі перезирнулися, не наважуючись забрати слово.
— Може, ви, падре? — спитав Пліній у дона Хасінто.
— Ні. Хіба що те, що я нічого не розумію. Так немов мені розповідають про бозна-кого. Я не можу собі уявити цієї біганини, пістоля й такого іншого, коли йдеться про сестер Пелаес.
І він замовк, утупившись очима в стільницю. Пліній марно чекав якусь хвилю інших міркувань і, зрештою, витягши перед себе руки й нахиливши голову, сказав:
— Що ж, тоді я маю питання: хто чи що на цьому світі могло, на вашу думку, змусити сестер Пелаес вийти з дому так нагально і з пістолем? Боюсь, що коли ніхто не зможе відповісти на це питання, розсліди, як це іноді буває в нашій роботі, доведеться припинити.
Виголосивши це, він дещо знервовано запалив сигарету.
Дон Лотаріо дивився на нього ледь не драматично. Визнання Плінія, що він ладен відмовитись од подальших
— Можливо, йшлося про якесь доброчинство… Вони правдешні святі, — почувся немов здалеку голос пастора.
— Не знаю, яке доброчинство роблять з пістолем напоготові, — вихопився ветеринар.
Дон Хасінто навіть не глянув на нього. Обмежився невиразним жестом.
— Я скажу, прошу мені вибачити, — озвалася кравчиня, не підводячи очей, — що доброчинство з пістолем у руках, власне, Ще можна якось виправдати. Але найгірше те, що вони не повернулись додому. Яке доброчинство може перешкодити повернутись додому двом святим?
«Та й злостива ця кравчиня з блукаючим поглядом!» — подумав Пліній.
— Доброчинство може означати, приміром, прагнення порятувати близьку людину, — поправився пастор.
— Оце вже краще, — жваво підхопив Пліній. — Але хто з приятелів чи близьких сестер Пелаес міг наражатися на небезпеку того дня?
— Ніхто, — впевнено заявив Новільйо. — Тобто ніхто з тих, кого ми знаємо. Вони не мають кревних, окрім присутнього тут кузена Хосе Марії, життя ведуть доброзвичайне й спокійне. Якби була жива їхня мати… або батько чи Норбертіно, той ненароджений брат, можна було б витлумачити цей чудний вчинок. Але цих людей, котрі були сенсом їхнього життя, немає в живих.
І наїжився, поблискуючи окулярами, схожий на птаха.
— Ви, Новільйо, не згадали однієї дуже важливої особи, — сказав Хосе Марія таким безбарвним голосом, немов ця фраза зовсім випадково вийшла з його сірих уст.
— Кого ж це? — насупився службовець.
— Однієї особи, котра назавжди залишила слід у житті Марії, — відповів той, незворушно дивлячись на Новільйо.
Новільйо, подумавши хвилю, пригадав, про кого йдеться.
— Так-так. Ви маєте на увазі її колишнього нареченого? Хосе Марія кивнув і, карбуючи слова, потвердив:
— Саме його. Я маю на увазі Маноло Пучадеса.
Знову запала мовчанка. Всі перезиралися й думали кожен своє.
— Ця людина пропала безвісти тридцять років тому, — сказав сповідач без особливого переконання.
— Одне — пропасти безвісти, і друге — померти, — відказав кузен знудженим тоном людини, котрій усе на світі відомо. І додав, в'їдливо усміхаючись: — Усі померлі пропадають, але не всі пропалі є мертві… Цими днями минув термін тридцятилітнього тюремного ув'язнення, і відразу об'явилося кілька «змерлих» у тридцять дев'ятому році.
— Якби навіть було так, як ви кажете, — заперечив Новільйо, — то навіщо їм іти до нього на зустріч з пістолем? І як пояснити, що вони не вернулися додому? Це просто не тримається купи!
— Я тільки відповів на запитання, — одрізав Хосе Марія. — Маноло Пучадес — ще одна людина, окрім уже згаданих, котра могла б сколихнути життя моїх кузинок, надто ж Марії. Оскільки достеменно невідомо, чи він помер, я вважаю за свій обов'язок висловити таке припущення.
Вкотре вже запала мовчанка. Пліній вперше з симпатією поглянув на філателіста. Той, впершись борідкою в груди, качав у пальцях кульку з паперу.