Руді сестри
Шрифт:
Почувши таке, ніхто не міг повстриматись од недовірливого погляду на свою філіжанку, немов ті сліди можна було побачити на голе око.
— Якщо ваша ласка, доне Лотаріо, вкладіть кожну філіжанку разом з блюдцем і ложечкою в наготовані конверти.
Ветеринар хутко підхопився, добув з буфетової шухляди великі конверти і, послуговуючись серветкою, заходився збирати зі столу філіжанки й дбайливо складати в конверти із зазначеним ім'ям.
— Зачекаймо, поки впорається дон Лотаріо. Якщо ніхто не
Ветеринар тим часом заклеював конверти й акуратно розкладав їх на буфеті.
Панувала мовчанка. Хто палив. Хто прикипів очима до дона Лотаріо. Придверниця зітхала. Гертрудіс щось бурчала собі під ніс, а кравчиня закам'яніла мов статуя.
Невдовзі всі філіжанки, окрім тих, що з них пили Пліній і дон Лотаріо, були в конвертах. Ветеринар сів на своє місце біля шефа. Нарешті сповідач почав нетерпляче тарабанити пальцями по стільниці й, почуваючись вищим за всякі забавки з відбитками пальців, сказав:
— Якщо ви не заперечуєте, добродію Мануелю, я піду собі. Завжди до ваших послуг. Ласкаво прошу повідомити мене про результати розслідів. Мені це дуже цікаво.
— З великою приємністю, і перепрошую за завданий клопіт. Але я мусив сповнити свій обов'язок.
— Нема мови.
Задерши голову, він поважно вийшов.
— Отже, всі вільні, — підвівся Пліній.
Гості засовали стільцями й один за одним, окрім Гертрудіс, мовчки й похмуро подалися до виходу.
Пліній і дон Лотаріо зайшли до кабінету й сіли у фотелі — один навпроти одного. Обидва мовчали, дещо розгублені.
— Чи не принести вам пива? — спитала Гертрудіс, просунувши голову в двері.
— Хіба ще зосталося? — здивувався Пліній.
— Та я купила ще, як звелів дон Лотаріо.
— То неси мерщій!
— І шинки, звісно? Хоч мені цього й не казали, я надкраяла новий окіст. Адже мої панночки мусять якось віддячити за ваші труди з їхньої ласки.
— Добре зробила, Гертрудіс.
За хвилю вона повернулася з тацею, і з хитрим виразом на обличчі дивилась, як вони наливають собі пиво.
— Ти щось хотіла сказати? — спитав Пліній, поглянувши на неї.
— Та я ніяк не збагну отієї затії з філіжанками й відбитка ми пальців.
— А те, що тут хтось побував і порпався в потайнику, ти збагнула?
— Авжеж. Ясно як божий день.
— Ти, звісно, знала про потайник?
— Авжеж. Я тисячу разів витирала пил з тієї картини.
— Як ти гадаєш, хто тут побував?
— І гадки не маю, слово честі. Навряд чи хтось із сьогоднішніх гостей. Це діло рук злодіїв і запевне якось пов'язано із зникненням бідолашних панночок. А ті, що сьогодні тут були, то ніякі не злодії.
— А знаєш, де вони зберігали ключ од потайника?
— Ні, прошу вибачити. Можливо, в комодовій шухляді разом з іншими
— Послухай лишень, — урвав її Пліній, замислено потираючи скроню. — Ти витирала вчора портрет дона Норберто?
— Ні… В кабінеті я прибираю лише суботами. Або що?
— Та нічого.
— Чи не думаєте ви, що я…
— Ну годі! Ходи собі…
— То ви не пояснили мені про ті відбитки…
— Поясню, йдеться про дактилоскопічні відбитки, тобто сліди, що залишаються на предметах, до котрих ми дотикаємось.
— Коли пальці заплямовані, хочете ви сказати?
— Та хоч і чисті. Кожна людина має на пучках пальців відмінний візерунок.
— Боже милостивий! Але як можна розгледіти той візерунок, коли він такий манюсінький?
— Поліція має на те відповідні пристрої.
— Отакої! А вуста теж залишають такі сліди?
— Ні. А чому це тебе цікавить?
— Так собі.
— Можеш бути спокійна. Якщо тебе хтось поцілує, немає способу це виявити.
— Таке скажете! Я подумала про свого Боніфасіо. Якби мені, скажімо, забаглося перевірити, чи його не цілувала яка видра.
Пліній і дон Лотаріо розсміялися, аж тут задзеленчав телефон. Пліній підхопився й узяв слухавку. За хвилю, мовивши кілька слів, повернувся. Не сідаючи, він спорожнив склянку з пивом і запалив.
— Хто це був?
— Зараз скажу. Гертрудіс! Ми йдемо.
— Я теж. Тільки приберу склянки. Завтра приходити?
— Я зателефоную, якщо буде треба. Ходімо, доне Лотаріо!
— Ходімо, маестро!
Вже в під'їзді дон Лотаріо нетерпляче спитав:
— Що сталося, Мануелю?
— Кузен Хосе Марія Пелаес чекає на нас у казино «Мадрід».
— З якого це дива?
— Не знаю. Певне, щось пов'язане з нашим сьогоднішнім зібранням.
Вони подалися вулицею Баркільйо в напрямку вулиці Алька-ла. Поминаючи кравецьку майстерню, в котрій вдягалися дженджики з Томельйосо, дон Лотаріо сказав:
— Ти, здається, збирався пошити собі костюм, Мануелю?
— Або що?
— Таж ось майстерня Сіманкаса-молодшого.
— Завтра неодмінно зайду. А що зі старим Сіманкасом?
— Батьком? Думаю, живий-здоровий. І кроїть костюми для своїх приятелів.
— Йому вже, певне, років з дев'яносто?
— То й що? Він беручкий до роботи і найкраще почувається з ножицями в руках. Добрий фах, і завжди буде потрібен, не так як мій.
Простували вулицею Алькала. Був чудовий день золотої мадрідської осені.
— Я б залюбки посидів на терасі, — повідав Пліній, коли вони проходили повз кав'ярню «Доляр».
— Я теж. Надто такого гарного дня. Коли розплутаємо цю справу, треба буде потинятися трохи по кав'ярнях, подивитись на гарненьких жінок, одне слово, поволочитись.