Русичі
Шрифт:
13
Круті камінні сходи вели кудись у непроглядну темінь. Мерехтливе світло смолоскипа вихоплювало з густої пітьми і ніби обмацувало насторожено важкі та червонясті, мов іржею поїдені, шерехаті брили, ладні, здавалося, щомиті розчавити своєю вагою нічних пришельців. Кожен крок відлунював у тиші гучно і зловісно. Монах підняв високо вгору смолоскип і обвів настороженим поглядом похмуре склепіння підземелля, що дихало могильним холодом. Відтак ступив униз із останньої приступки, та враз, мов обпечений, відхопив ногу назад. Щось м’яке і податливе вихопилося з-під стопи та, настрашено запискотівши,
— Тьфу! Скарай тебе сила небесна! — сплюнув, перехрестившись, нічний пришелець. — І наплодиться поріддя гаспидського…
Монах, а то був таки він, прихилився до самої стіни та владним кивком голови звелів своїм супутникам іти вперед. Один за одним два воїни в обладунках княжих дружинників незворушно поминули свого духовного наставника і підійшли до масивних дубових дверей, схованих у заглибині мурованої з каменю стіни. Аж схропуючи від натуги, витягли важкі гаки із залізних петель. Із надривним скрипом, що, здавалося, вгризався приреченістю та безнадією у саме серце, двері поволі, неохоче відчинилися. Отець Іов ступив крок вперед і освітив смолоскипом підземелля. Троє висохлих і блідих, мов мерці, людей поволі підвелися, зашурхотівши чорною, зітлілою на порох солом’яною потерухою, і, прикриваючи руками очі від незвичного світла, втупилися у прибульців.
Монах якусь мить прискіпливо оглядав полонених лехітів. Відтак, ніби зважившись, вказав на одного і кивнув своїм супутникам:
— Його!..
На той наказ обидва кинулися до полонених та, вихопивши з-поміж них вибраного отцем Іовом, потягли його до дверей. Той спробував було пручатися, але, відчувши, що все те марно, впокорився.
Монах ще раз обвів поглядом тісну кам’яну домовину, щось прошепотів про себе, ніби дивуючись, як можуть існувати в такій вогкості та темені люди. Підставив руку і довго розглядав на долоні краплі води, що цяпотіли тут і там зі стелі. Здавалося, вдоволений тим спогляданням, не мовивши слова, вийшов за своїми супутниками. Сам причинив скрипучі двері, рушив в глиб підземелля. Тьмяне світло пробивалося там ще з однієї пройми. Зайшов досередини.
— Ведіть його сюди, а самі зачекайте за дверима, — наказав конвоїрам, що все не випускали з рук припровадженого ними полоненого. — Та добре пильнуйте, аби не надумав хто завітати сюди.
— Та хто на те зважиться? Хіба що посадник, — простакувато мовив один.
— Те, що були нині тут, маємо знати лише ми троє та ще господь бог. Навіть воєвода недостоїн бути втаємниченим у сі справи божі, — підозріло глипнув на своїх помічників. — Ідіть!..
Коли за дружинниками зачинилися важкі масивні двері, у кам’яному склепі на кілька хвиль запала тиша.
Монах встромив держак смолоскипа у залізне кільце, що стриміло зі стіни тут-таки при вході, і перевів погляд на полоненого. Довго і прискіпливо вдивлявся у виснажене, змарніле обличчя молодого ще чужинця.
— Ну що, сподобалося в нас? Чи довіку намислив славний воїн відсиджуватися у сьому підземеллі? — розтягував у глумливій посмішці тонкі безбарвні вуста. — Та й чом би не посидіти: тихо тут, затишно, їсти дають, ніякої тобі мороки, — ніби розмірковував сам із собою.
Від тих глумливих слів поволі оживали очі полоненого, спалахували гнівом і неприхованою ненавистю, ніби сухий хмиз — полум’ям від іскри.
— Ну-ну… Громи та блискавиці у бою треба було метати, щоб не датися до рук живцем. А зараз усе те — намарно, —
— Соцький я воєводи Гнєза, — мовив хрипко очужілим голосом. Прочистив горло від сухого накипу і продовжував уже певніше. — А тут — запхали межи щурів, у сморід, у темінь. Коби знаття, ліпше у бою сконав би…
— А чому ж у полон добровільно пішов?
— Добровільно?! Видів, що навіть смерть моя вже нічого не змінить, тому й вибрав життя… Аби потім віддячити за ганьбу свою.
— Чи не забагато гонору маєш? Помсти захотів. Та з цих підземель камінних лиш одиниці живими на світ божий виходили, а здебільш перетліває люд, як ота солома, що за ложе її маєте…
— На те вже воля божа. У нього рятунок вимолюю. На тобі також виджу хрест святий, то чому ж не поможеш у тяжку часину своїм браттям по вірі? Гріх тобі!
— Якраз тому, може, і прийшов нині до тебе… А! Молодий ти ще. Увесь світ на чорне та біле ділиш. А у ньому ж є барви, що не одразу й збагнеш. Порятувати так, щоб самому на твоє місце втрапити, то не звитяга, а дурість. По-іншому — чого ж? — можна. Про те якраз і хочу з тобою говорити. Завтра або найпізніше позавтра виміняні будете на бранців, захоплених воєводою вашим Гнєзом… Те ще не все, — охолодив запал співбесідника, зауваживши, як зблиснули надією його очі. — Тепер слухай найголовніше. Сам же говорив про помсту. Воєвода Гнєз чекає не дочекається твого повернення… Бо добру вість принесеш йому, — перейшов на півшепіт монах. — Тож запам’ятовуй, дослівно мусиш передати володареві своєму почуте зараз. Хай віднині на третю ніч буде готовий для приступу. Три смолоскипи, що спалахнуть на північ на західній вежі, звістять, що час настав. Міст буде опущено, і відкриються брами перед християнським воїнством. Коли ж знаку не буде, то нехай чекають на нього ще через три ночі.
Згідливо покивував на ті слова полонений. Та вже не було у його постаті й натяку на послужливість а чи хоча б вдячність до старця, завдяки якому вийде скоро на волю. Одну лиш зневагу відчував у душі та очі відводив, аби не прочитав тих почувань перекинчик-монах. Зараз мусить бути обачним, бо від таких людців, що готові зрадити навіть рідну землю задля вдоволення власного честолюбства, всього можна чекати. Тож тупив очі долу та вже погордливо, з усвідомленням власної вищості дослухався до скриплячого в сутіні голосу.
14
— Смерті заслуговуєш за те, що живим дався їм до рук… — презирливо цідив слово за словом воєвода Гнєз. — Життя своє рятував! А про те не думав, що тим самим ганьбою вкриваєш усе наше військо. Бути б тобі віднині ратником простим, якби не вісті оті радісні, що приніс із кріпості. Лише через те й дарую тобі провину. Монахові тому дякуй і бога моли, аби благословив наш задум, бо інакше — прийде час— нагадаю про боягузтво твоє… — Глянувши на покірливо схилену у півпоклоні постать щойно вирятуваного з полону соцького, повернувся до столу, вдоволено потираючи руки. — Ну, добре — живи! — кинув уже примирливо у бік повинного. — Прощаю!.. — відтак взяв до рук срібний келих, з якого від рвучкого поруху аж вихлюпнулося вишневе густе вино. Непогамовне торжество і радість розпирали груди воєводи Гнєза.