Русичі
Шрифт:
— Сідай, — кивнув посадник старцеві, вказуючи на лаву побіля столу. — І ти також, — додав по хвилі вже до молодого. — Довга розмова у нас буде, а в ногах, кажуть, правди немає.
Похмурий і непривітний сидів край столу боярин. Відтоді коли вчув розповідь про події позавчорашньої ночі, ніби аж постарів, посуворішали й загострилися риси обличчя, говорив поривчасто і знервовано.
— Кажи, — кинув легіневі. Той бликнув на старійшину, ніби і його згоди питаючи, почав розповідати.
— У Богданки був, служниці твоєї. Тільки не прогнівайся, воєводо, — люба вона мені. Якби не цей нападі лехітський, то, певне, побралися б… — спаленів на виду.
— Зараз не те головне, — нахмурив чоло посадник. — Не про те розмова.
— А… то я й кажу: вийшов від неї, ще й сіріти не почало, а на порозі хоромини твоєї спинився. Ніч дуже вже гарна була, світло так. Стою та й обмислюю: коли то ми з нею вже зійдемося, у власній хижі жити будемо. Чую — вартовий, що коло льохів підземних вартує, коло дверей заходився. Гадан то був, а я його ще звечора видів. Ну, захотів я підійти погомоніти — про се проте… Та примітив, що не сам він там. Цікаво стало дуже, хто ж то до нього завітав глупої ночі. Думав, дівчина; яка… А тут раптом — голос твого монаха, котрого Іовом зовуть. Близько ж стою, їм мене не видко, а я все чую, кожне слово. «Дивися мені, — каже до Гадана монах. Тихо каже, ніби боїться, що хтось почує. Тож мені і закортіло все дослухати. Чую, Іов далі наказує твоєму дружинникові: — Ми спустимося вниз, а ти вартуй у чотири ока. Як надійде хтось, то сам знаєш, що робити. Не вперше тобі», — то він так до дружинника говорив.
Насторожився при тих словах воєвода, аж підвівся з лави, перехилившись до оповідача.
— Кажи далі… Все кажи, — надтріснутим голосом видавив із себе.
— Ну, монах та ще двоє з ним зайшли досередини. Я зачаївся і чекав, доки не вернуться. Пробули вони там недовго. Але, думаю, боярине, для лихого діла багато часу не треба. Потім вийшли усі і розійшлися в різні боки. А Гадан зачинив браму, як і до того було, й далі походжав собі, ніби нічого не сталося.
— Більше жодним словом не прохопився монах?
— Сказав іще, коли вийшов із підземелля: «Ну, а тепер, діти мої, будемо лише молитися, аби послав господь нам удачу. Все віднині в руках божих…» А більше нічого.
— Чому ж одразу не прийшов, аби мені все те оповісти?
— Не прийшов до тебе одразу, бо і в думці не мав, що криється у тому щось лихе. Та й, сам знаєш, нелегко до тебе втрапити простолюдинові. Ти ж навіть і до старійшин наших не дуже дослухаєшся…
Нахмурив брови кущуваті воєвода, але змовчав на ті сміливі слова, правдивими були. Не гідним для себе вважав знатися близько із язичниками низькородними, а тим більше — їх порад дослухатися. Бо ж владарювати наставлений у цей край княжою милістю. Хіба міг з тої висоти вглядатися, що там снує під ногами.
Аж шкода себе стало Миловидові. Чому в час біди відступилися від нього найближчі, здавалося б, люди та ще й шукають за його спиною згоди із ворогом: кілька днів тому відкрилися таємні заміри тивуна Горазда, тепер от монах Іов якісь пута плете… Не можна безоглядно покладатися і на дружинників, бо ж і серед них поплічники монахові завелися. І все то — кращі люди, не рівня цим горянам безхитрісним. Кращі люди!..
Над силу виплутався Миловид з тих дум невеселих, глянув на гостей, ніби дивувався, чого то вони сидять навпроти нього.
— Так… Слова ваші, мов град серед літа — кілька хвиль стукоче, а клопотів на цілий рік. Столочили, спустошили душу. Та й хто міг думати, що й у кріпості продажні людці завелися…
— Знаю, посаднику, приємного мало у наших словах. І все ж ліпше поранитися об колючу правду, ніж спокійно заспати на гладенькій брехні… заспати навіки.
— Якщо дізнаюся, що справді зрадити мене надумав святенник той, самі увидите, який щедрий я до вірних людей. Віддячу за вашу пересторогу сповна… по-княжому віддячу.
— Не треба нам винагороди, боярине, не задля неї прийшли. Маємо все, що потрібно людині, щоб жити: і голоду не пухнемо та й нагі не ходимо. Прийшли, бо відаємо — піде те на благо всій громаді, всього краю нашого. Сам знаєш, для русичів ліпше померти зі зброєю у руках, аніж жити у ярмі чужинецькому. Коли ж упаде кріпость — не зможемо оборонити землю, яку з часів прадавніх звали своєю. Тож монах Іов не лише тебе зраджує, готує безчестя та горе для всіх нас. Тому й прийшли до тебе, аби пліч-о-пліч у час біди стати.
— Добре сказав ти, Гостомисле. Найголовніше зараз оборонити кріпость, відстояти від приблуд порубіжні землі Русі. І то таки наша спільна справа. А Іов… що ж, нехай думає і далі, що замисли його не відомі нікому. Я ж присплю його довірою та показною безпечністю. Аж тоді… О, він прокляне той час, коли надумав чужинцям запродати найсвятіше для кожного з нас — землю предків, — боярин стишив голос до зловісного клекоту. Рвучко підвівся з-за столу і, ступивши до вікна, втупився невидячими очима у сиваве видиво далеких гір.
— Невчасно все те, ох, невчасно… — розмислював уголос, вже не остерігаючись звіряти думки своїм гостям. — Якраз тоді, коли належало б тісніше, плече до плеча стати супроти небезпеки, розпалися нарізно. Мало лишилося мужів, на яких можу звіритися безоглядно. Найближчі мені все забули заради вигод власних. А хіба ж під силу вистояти самотньому древу супроти грізної бурі, навіть якщо міцне воно і повне сил.
— Не такий уже одинокий ти, посаднику, — заперечив Гостомисл. — Громада наша — то не тільки жони та старці, але й близько двох сотень мужів, що змалечку навчені в руках бартки тримати. Хіба ж не вони пліч-о-пліч із твоїми дружинниками на стінах стали, щоб перемогти або померти сукупно. Часто забував ти, боярине, у добрі та безпеці розкошуючи, що і ми господарі, а не гості у сьому краї. А як свого громада впоминалася — рад був усіх у підземеллях згноїти. І, певно, мене першого… Та час нині такий, що мусимо забути незгоди наші, у тому порятунок. Так, недобрі вісті принесли нині, але ж знаєш, певно, примовку: «Не той друг, хто медом мастить, а той, хто правдиве вістить». На громаду можеш обіпертися напевно. Не стане перешкодою навіть те, що в різних богів віримо. Бо важливішою є мета єднання нашого. Одне затям: мусиш видіти в нас не челядників своїх, а рівних тобі.
І хоч при тих словах спаленів на виду воєвода, ображене почуття власної вищості штовхало цю ж мить дати відсіч старійшині горян, що надумав повчати його. Та не дав боярин виходу тому роздратуванню. Зборов себе. Зобразив, наскільки міг, приязнь та щирість на обличчі, з переборщеною привітністю потиснув йому руку старійшини.
16
Важке гнітюче відчуття, що охопило Влада і Гориславу від побаченого у розореному та спаленому поселенні, поволі розвіювалося разом із нічною пітьмою. В’юнилася поміж гір бита дорога, відбивали химерний ритм кінські копита.