Русичі
Шрифт:
— Як прибудемо, прощупай кожного із сотні, в якій були ті відступники. Може, що надумали…
— Все зроблю, вельможний воєводо.
— На те і тримаю тебе при собі, Мете. Зрада у війську — гірше пошесті, бо від неї не встережешся, не порятуєшся. Так, як у посадника надтисьменського Миловида. Не позаздриш йому. Ніби й міцно сидить за стінами кріпості, а що з того. Вже, може, й нині розбудять його у власному лігві наші мечі. Певно, й сам не повірить тоді, що все те справа рук одного немічного старця.
На вершині гори спинив коня воєвода. Звідси вже видно було далекі кострища військового стану. Якусь
Недовго після повернення свого верховоди гомонів розбуджений табір. Незабаром тривожив тишу тільки тріск хмизу у вогні. Здавалося, всевладний сон успокоїв. пристрасті та тривоги у стані обложників. Ніби й не багаття ворожі палають по широкій уголовині, а всіяний зорями небесний звід відбивається у темних і незрушних водах велетенського озера, що розлилося при гірському підніжжі.
Не чутно жодного поруху у ворожому стані. Але оманлива ота умиротворена тиша. Бо там, віддалік, прикриті нічною запоною, вже наготовлені до бою лехітські шеренги. Бо щомиті можуть зблиснути на головній вежі кріпості три смолоскипи. І тоді вже ніхто не спинить воїнів воєводи Гнєза, що з єдиною думкою про близьку перемогу і відзнаки за ратну доблесть, наче нестримна повінь, змітаючи все на своєму шляху, хлинуть у відчинені зрадою ворота надтисьменської твердині. І намарно скликатиме дружинників воєвода Миловид, і лягатимуть на землю сміливці, не випускаючи із рук зброю до останнього подиху, і сивітимуть на очах коси матерів, що не в силі будуть захистити своїх дітей… Бо ніщо не встоїть перед могуттю невидимої і тому непереможної зради. І впаде кріпость. Лише байдужий камінний лик Перуна вдивлятиметься у червонясті зблиски пожеж, смакуючи востаннє жаску ораторію смерті.
Так мусить бути. І тому до болю в очах вглядається воєвода Гнєз у ледь окреслену в темені надворітну вежу, вичікуючи умовного знаку. Подумки він уже там. Ось наближається до вартівника непевна тінь, ось впинається йому під серце криця ножа, ось з тихим здивованим схлипом падає останній, хто заступає воєводі княжому шлях до блискучої перемоги. Ще мить — і спалахнуть смолоскипи, сповіщаючи, що дорога вільна. Ще мить…
Та час минає.
Не видно довгожданих вогнів.
— Ну, що скажеш, Мете? Може, все те — лише хитра вигадка Миловидова, намислена для того, щоб вигадати час та дочекатися помоги?
— Не думаю, вельможний воєводо. Занадто правдоподібно все, аби вигадкою бути. Та й, сам знаєш, на поміч їм сподіватися марно. Далеко до Києва…
— О… Таки не збрехав монах, — до болю стис плече соцького Гнєз, прикипівши очима до ворітної вежі.
Тепер уже помітив і Мет, як, описавши у повітрі півколо, поволі опустився на землю міст. Щойно з’єднав міст два береги рову, як заповнила його темна рухлива маса. Вона розбухала і росла, розпливаючись навперед кріпості темною, час від часу зблискуючою крицево плямою.
Перезирнувшись, обидвоє дозорців миттю злетіли з пагорба і кинулися туди, де чекало їхнього наказу зготоване до бою військо.
— Ну, ось наш час настав, — видихнув, спинившись перед шеренгою поїв, Гнєз. — Одна сотня най лишиться тут, нехай думають, що й справді застали нас зненацька. Ти, Мете, з трьома сотнями обійдеш їх справа тією яругою. Я ж візьму дві сотні і відріжу Миловидові шлях за кріпосні стіни…
Нарешті збулася така солодка мрія для воєводи Гнєза. Передчуття майбутнього бою окрилило його, влило впевненість у кожну часточку тіла, думки спрямувало у єдине, чітко визначене русло. Там був ворог, але набагато слабший, отже, перемогти його, знищити — це лише справа часу.
— Пора! — кинув стиха.
Ніби два важкі клубовища диму поволі розходилися у різні боки загони воїнів, невидимі під прикриттям вибалок та лісових острівців. Сталевими лещатами охоплювало чужинське військо три сотні горян, що, не зраджуючи себе жодним звуком, поволі наближалися до ворожого стану.
21
Тяжко. О, як тяжко мужеві, руки якого в дубовець заковані. Бачиш біду, що насувається, і зловмисника бачиш, а вдіяти нічого не можеш. Що то, здавалося б, за велемудрість — меч а чи бартку до рук взяти та й заступити біді дорогу, одним змахом стяти і винуватця, і гнесь замислену, аби ніколи вона не змогла розродитися кров’ю і сльозами близьких тобі людей. Та нічим меч видобути, нічим! Руки-бо затиснуті в лещатах міцно, не поворухнеш.
Так і тепер. Все намарно. Там десь вмирають, стікаючи кров’ю, родаки, і дружина Млада, і батько Гостомисл, і побратими вірні. Стоятимуть на смерть, бо знають: відстоюють не бервена, з яких зложена надтисьменська твердиня, а весь руський край, право для нащадків своїх бути господарями, а не рабами на отчій землі.
Та помогти їм не можна нічим. Бо ж сказав Коритко: «А воїв не дам…» Ті кілька слів намертво скрутили, ніби закували у важкі колоди, всі сподіванки на підмогу, а отже, й на порятунок для громади надтисьменської.
Так-то, Владе. Можеш тепер нидіти тут та рятувати власне життя, можеш повернутися до рідної хижі та й загинути від меча чужинецького, перед тим спровадивши до Морани у гості двох, трьох чи й навіть чотирьох ворожих воїнів. Усе те, навіть і власна смерть, даремне і безглузде. Бо змінити щось у січі, де рахунок іде на сотні чи й тисячі, не під силу навіть наймужнішому.
— Щось не бачу, аби радів ти з гостинності корчинського посадника, — вихопив його із задуми знайомий голос ватага корчинської варти Борича. Допитливо примруживши око, оцінював незворушно Влада, ніби й забув уже про біду свою, про те, що на згарищі придубинського висілка залишилися і сини, і дружина. Лише загострені риси обличчя, що потемніло, мовби спекотним сонцем випражене, видавали пережите. — Чи харч не ситний у посадника, чи вино не солодке?
— Солодке вино, солодке. І слова боярина вашого ніби медом густим присмачені. Та тільки… порожньо за словами тими.
— Що, не схотів підмогу вислати? — з неприховуваною насмішкою дивувався Борич. — Та бути того не може!
Гнівно бликнув на корчинця Влад, вловивши у словах тих прихований глум. Стис десницею руків’я меча — аж пальці побіліли.
— Там люди на смерть стоять. А ти… — протягнув з хрипким віддихом. — Чи й про свою родину вже забув, що на кавалки посічена?!