Русичі
Шрифт:
Від тих примовлянь застукотіло серце у Млади, мовби хотіло вирватися з грудей. Схоже, то не звична вилазка, а виправа на довгий і важкий бій. Чому ж батько ні півсловом не прохопився, навіть не попрощався.
Пришвидшила ходу, щоб хоч зі стіни кріпосної ще раз глянути на батька, хоч постать його вгледіти. Ішла — майже бігла, а перед очима незрушні тіла загиблих, які після отаких нічних вилазок вносили соратники до Перунового святилища. Нараз перехопило подих, затремтіла й хитнулася під ногами земля. Над силу ступила кілька кроків до темніючої неподалік високої хоромини нового бога, збудованої за наказом воєводи. Незчулася вже, як і добиралася до складеної з важких колод стіни, прихилилася до шерехатих колод, поволі сповзла на землю.
Аж по довгій хвилі відчула Млада, що сили повертаються.
Вже хотіла звестися та й рушити, куди надумала, як раптом увагу її прикували ледь чутні слова, що глухо долітали зсередини. Підвела голову і примітила над собою прорубане в стіні невеличке віконечко. Бичачий міхур, що затягував його, був з одного боку розірваний. Чи то постарався вітер, чи хтось із надтисьменців у такий спосіб виказав свою зневагу до цієї облудливої споруди та її господаря. Однак завдяки тому отвору Млада цілком могла розчути мовлені впівголоса слова.
— Відвернувся від нас господь, отче. Саме в сю ніч, коли все наготовлено для подвигу нашого во ім’я святої віри, коли з того боку воїни християнського володаря лише чекають, аби увійти в кріпость і навік навернути сих язичників до правдивого бога, Миловид вирішив заскочити зненацька певне своєї безпеки військо Гнєзове… Саме в таку ніч! — аж тремтів з розпачу скрадливий глухуватий голос.
— А може, не так усе й зле, сину мій, не так усе й зле. Не допустить господь всевидящий погибелі нашої, не може того допустити. Най тішаться язичники, що заскочать зненацька військо осадне. А насправді-то загибель чатує на них за кріпосними стінами. Бо ж сам мовиш, що сеї ночі наготовлені до приступу наші брати по вірі і лише знака чекають, — голос отця Іова аж пирскав тамованим злорадством, шипів обережно, мов гадина в гущаку, що підібралася до близької вже, заздалегідь наміченої жертви. — Несповідимі путі господні, але завжди спрямовані до одного: скарати невірних і віддати належне достойним.
Зіп’явшись навшпиньки, Млада таки дотягнулася очима до віконця-щілини, крізь яке пробивалося ледь помітне хитливе світло. У мерехтливому присмерку маленької, у три кроки завдовжки, кімнатки розгледіла постаті кількох мужів, що розмістилися при стіні на низенькій лаві. Чіпко тягнулася поглядом до облич змовників: отець Іов, два дружинники, яких неоднораз бачила в особистій охороні Миловидовій, ще один з довгою, до грудей, бородою (з ним не стрічалася дотепер жодного разу) і… Гадан. Той самий, що не так давно на громадській раді клявся у відданості звичаям предків.
Млада відхилилася від щілини і вся перетворилася у слух, тепер не мала права пропустити жодного слова, бо кожне з них могло стати вістрям ножа, вже наготовленого цими недолюдками, аби вгородити його неждано у спину надтисьменській громаді — і батькові Гостомислу, і синам старої Літодани, і мужу її, Владу, і синові ще ненародженому.
— Тож можемо возрадуватися, діти мої, — провадив по хвилевій мовчанці монах. — Бо чи можна не помітити перст господній у тому, що саме нинішньої ночі надумав Миловид здійснити свій диявольський підступ. Чень легше для нас зараз, коли увага всіх прикована буде до бою, що, може, й зараз точиться за стінами цієї твердині язичництва, непомітно обрубати шнури і закрити ворота, тим самим відрізавши шлях до порятунку для ворогів нашої віри, аніж втворити їх для війська Гнєзового у переповненій людом кріпості. А вже потім, коли за стінами все буде скінчено із залогою кріпосною, за іграшку буде для Гнєза взяти приступом і саму кріпость, у якій залишаться лиш немічні старці та жони.
— Не так усе просто, отче. При воротах залишено десятка зо два вартових, з них лише двоє, Сівер та Гірл, погодилися бути з нами. А ще й на кожній з веж по кілька лучників.
— Нелегко, але можливо. Здійснити замислене мусимо чимшвидше, аби вберегти себе від несподіванок. Адже, зрозумівши, що не вдалося напасти зненацька, Миловид може одразу повернути військо назад. Отже, не можна гаяти і хвилини. Та перед тим, як приступити до діла, попросимо благословення у господа нашого, — отець Іов перехрестився і зложив руки для молитви.
Глухий стукіт за стіною змусив усіх насторожитися. Гадан хапливо загасив рукою полум’я свічки. Ту ж мить змовники, натикаючись у темряві один на одного, шуснули до дверей.
Аж похолола Млада. Не спам’яталася, як вислизнув з-під ноги камінь, який підклала під ноги, аби дотягнутися до віконця. Ледь утрималася на ногах, притьмом відсахнулася від стіни і метнулася у тінь найближчої будівлі. Дослухаючись до тупоту ніг позад себе, ніби на крилах летіла до воріт, аби повідомити горян про нависле лихо.
Коли вибігла на широкий пішник, що одним кінцем впирався у майдан-торговище, аж відсахнулася від несподіванки: там, де зовсім недавно гуло, мов у бджолиній борті, стало тихо і пустельно. Лише далі, коло самих воріт, можна було розгледіти якийсь порух. Повернула туди, та раптом почула уже знайомий, почутий щойно у храмині нового бога глухуватий голос котрогось із змовників: «… двоє з них — Сівер та Гірл — погодилися бути з нами…»
Владна млість огорнула тіло, здавалося, чиїсь велетенські руки підхопили Младу і м’яко, ніби шкодуючи, поклали у куряву битого пішника…
20
Такого не прощають. Воєвода Гнєз міг накінець бути самим собою, прикидатися перед дружинниками більш не було потреби.
Тепер, поблизу становища, навряд чи хто з них посміє виказати невдоволення своє чи ремствувати.
Похмуро стелилися понад гірськими верхів’ями важкі крицеві хмари.
Зимно.
Незатишно і нудно у всьому світі.
Воєвода, погойдуючись у ритм кінській ступі, раз по раз гостро зиркав на соцького. Зрідка викидував з себе, якусь дещицю накипілої у душі жовчі, спромігшись вбрати її у сяку-таку одежину зі слів. Слова ті, безформні і уривчасті, лиш вимащували все брудом, ніби баговинням, що чворкало врізнобіч із-під кінських копит. Та не меншало від того ні безпросвітної нудьги, ні невдоволеності собою, ані над силу тамованої злості.
Такого не прощають…
Легшало, тільки коли смакував подумки покару винуватцям за своє приниження. О, звиватимуться у муках ті відступники, щойно втраплять йому до рук. Але спробуй-но відшукати їх у цих вертепах непрохідних, де, певно, і сам дідько голову собі зміг би зламати. До чого то все іде, коли вже простий смерд дозволяє собі підняти руку на воєводу княжого! Відчував, як від тих споминів ворушиться десь всередині холодний осколок страху. Бо хто знає, чим дихає кожен навіть із цих людей, — обмацував краєм ока свій невеличкий загін. Може, й серед них не один плекає на думці при нагоді вгородити у свого велителя лезо меча по саме руків’я. Таки зовсім мало бракувало, щоб і його труп лишився лежати зараз поряд з останками язичників у стертому з лиця землі поселенні, таки зовсім мало…