Русичі

Юринець Ігор

— Кажеш, зрадці? Надумали ворота закрити?.. — наростаюча тривога відбилася на обличчі старої, що аж тепер почала розуміти, про що йдеться. Вона обхопила обличчя тремтячими долонями, уже з увагою, аби не пропустити жодного слова, вслухалася у скоромовку молодої жінки. — Та як же то, доню?! Вже, вже біжу! — Літодана, накинувши на плечі кептар, вислизнула у темінь ночі, лупану далекими скриками і брязкотом криці…

Мало що можна було розрізнити внизу, у широкому видолинку, за сотню сажнів од кріпосних стін. Багато раз спостерігав Благовіст, як там, у ворожому таборі, звично копошаться воїни, ніби не неждані пришельці, а справжні господарі цих країв. Аж скипав, коли бачив,

як без жодної остороги п’ють та їдять, провадять ратні забави. Та вдіяти нічого не міг. Годі-бо дістати когось із них звідси навіть стрілою із найтугішого лука.

І ось тепер, коли настав-таки час порахуватися із зухвальцями, наказано йому спокійно споглядати з кріпосних стін на бойовище, що поволі та неухильно, ніби лісова ненаситна пожежа, розбухало щораз більше. Ревіло, кублилося, раз по раз сліпуче зблискувало скриками торжества і передсмертними прокльонами. Грізне, страховинне виронище битви лише спокушало Благовісте, окриленого молодечим завзяттям та люттю до некликаних гостей. Аж тремтіла у м’язах туга, множена змалечку нелегкою ковальською роботою сила, владно кликала в криваве шумовиння жорстокої січі. Та мусив стримувати той поклик, бо ж велено стояти тут, і жоден, хто хоч трохи знається на ратній справі, не посміє діяти всупереч тому повелінню.

А внизу, ніби у велетенській кузні, стугонів, не стихаючи і на мить, видзвін криці. Снопи іскор викрешували леза мечів та барток, стикаючись у повітрі з непогамовною люттю, глухо стогнали під ударами важкі щити та металеві обладунки. І не було там місця жалю чи хоч би співчутливому погляду. Лиш зненависть, помста, прагнення вбивати і нищити все, що стане на дорозі, палали у жилах, сліпили очі та серця, що збайдужіли і оглухли до благань та схлипів поранених, толочених людським товпищем, до смертельної небезпеки, яка, здавалося, заснувала все довкола невидимим, але міцним і надійним павутинням.

Нараз Благовіст насторожився. Біля самої вежі чулися чиїсь поквапні кроки.

— Сину! Благовісте!.. — Голос матері видався вартівникові чужим, ніби охриплим від перестраху чи розпачу.

— Тут я, мамо, — одізвався невдоволено. — Чого то вам аж сюди прийти забаглося? Чи, може, вісті якісь недобрі?

Підбігла до нього, не похилилася — упала йому на груди, заговорила задихано, похлинаючись словами.

— Живий! Живий, синку, — обмацувала тремтячими пальцями, ніби не вірила, що бачить його перед собою.

Лиш позиркував здивовано.

— А що би зі мною могло статися?

— Ой, біда, Благовісте, біда! Млада, дочка Гостомислова, недобре оповіла… лихе намислив святенник нового бога. Гадан із ним і Сівер та Гірл — дружинники воєводи, які при воротах залишені. Хочуть обрубати шнури ворітні, аби наші не змогли у кріпость повернутися та схоронитися за стінами. Зрада то! У змові вони із лехітами, напевно… Ой, роби щось, синочку, роби! Бо, певно, не пізно ще, коли до тебе не добралися.

Аж тепер зрозумів усе Благовіст. Рвучко відсторонив матір, метнувся до огорожі, що охоплювала доокіл невеликий майданчик на вершині вежі, перегнувся вниз, аби попередити про небезпеку вартівників при воротах.

— Войє! — кинув бойовий клич. Та ніхто не відізвався знизу. Тільки схитнулася непевна тінь там, внизу, і ту ж мить глухо цьвохнула стріла, увіп’явшись в обіперту на дерев’яний зруб долоню воїна. Ніби й не відчув болю — люто висмикнув стрілу, швиргонув позад себе. Пригнувшись, бігцем, вже не думаючи про небезпеку, злетів приступками з висоти вежі і, ховаючись за виступами заборола, кинувся туди, звідки долинав невтихаючий людський гамір.

З південної стіни відкривалося зору все поле битви. Тому саме тут, на невеликому відрізку, загородженому заборолом, і зібралися старці, жони та діти, затамувавши подих вдивлялися

у темінь, де кублилося бойовище, з кожною хвилею посуваючись усе ближче і ближче до стін кріпості. Уже над силу стримуючи натиск ворожих сотень, загони горян під розмірений видзвін криці відкочувалися щораз ближче до рятівних воріт надтисьменської твердині.

Ніхто вже не мав сумніву, що відвернувся цієї ночі Перун від надтисьменського люду. Певно, не вдовольнили жорстокого і пожадливого бога щедрі пожертви, дарма що так хапливо і зголоджено проковтнув те все до краплі своїми вогненними вустами. Таки не вгамував спраги своєї кров’ю жертовних овець. Чи, може, розгнівався на молодих легінок, що замало цвіту духмяного дарували йому того разу. Хоч мусив би знати — нізвідки було взяти більше за цими стінами, де все до останньої травинки визбирано виголодженими отарами. Мусив би знати…

А може, ще й зараз не пізно вблагати всевладного заступника гірського люду, аби допоміг вистояти у лиху годину, уберіг від ворожої криці батьків, братів та мужів, що і в останню смертну мить промовляли ім’я Перунове. Та сподіванка жевріла чи не в кожному з людського натовпу, тому й набирав щораз більшої сили величальний спів-благання:

До тебе поклик наш, о Перуне, Вділи моці рукам та серцям мужності! Подай свій голос із полонин небесних І змахом вогненної бартки Зітни на попіл ворогів, о Перуне…

Похмуро стелився той благальний виспів. І коли увірвався поміж натовп, розштовхуючи людей, син коваля Добромисла, мало хто розчув його надривні вигуки. Аж по якійсь хвилі дійшов до людей жахливий зміст принесеної Благовістом звістки.

— Всі, хто може тримати зброю у руках, — за мною! — дзвенів розпачем голос воїна. — Зрада! Зрада звила собі гніздо поміж нами! Всі до воріт!

Вже на бігу встиг помітити краєм ока, що кинулося на його заклик кілька воїнів, і безстрашно шугнув зі стіни вниз. Пам’ятав, що десь у тому місці наготували кілька днів тому велику купу хмизу, аби було на чому варити смолу під час ворожого приступу. І таки втрапив на неї. З хрускотом приземлився, обтер щоку, з якої здряпнула шкіру стримляча догори віть. Не встиг звестися на рівні ноги, як поряд заскрипів під вагою кількох людських тіл ламаний сушняк. Ту ж мить Благовіст вихопив із піхов меча І метнувся до важкої колоди, на яку намотано було грубі, товщиною в людську руку шнури, котрими підіймали та опускали масивні, залізом оковані ворота. Кількома легкими стрибками дістався до колоди і спинився, насторожено озираючись навсібіч, ладен без жалю посікти кожного, хто став би йому на дорозі. Та не запримітив нічого підозрілого, лише позад нього важко віддихувалися ті, хто кинувся йому на поміч.

— Ху! — видихнув полегшено та, обіперши меч об землю, витер здоровою рукою зрошене потом чоло. — Встигли!

— Шнури… обрубано… — розвіяли передчасну радість Благовіста слова зовсім юного воїна, який, виступивши наперед нього, зігнувся у непроглядній темені над колодою, де кріпилися ворітні шнури.

— Значить… ворота закриті, — прошепотів остовпіло, відчувши, як кинуло його в жар від власних слів. Не міг у те повірити, рвонувся до воріт, та неподатлива шерехата стіна, що спинила його, розвіяла останні сподіванки на диво. Тремтячими руками обмацав цю глуху ненависну стіну до самої землі. Та марно було шукати хоч якусь щілину — дубові гостряки глибоко вгрузли у видовбану ними у кам’янистому грунті виїмку. Вгрузли намертво, здавалося, жодна сила неспроможна видобути їх звідти. З прокльонами стріпнув руками дубове громаддя, але не відчув анінайменшого поруху, ніби пустили у землю розлоге коріння ці дубові бервена.