Русичі
Шрифт:
— Бачу, бачу, що готовий ти спокутувати вчинений гріх великий. Вірю в твої добрі наміри, сину мій, — медово тягнув монах. — Ну що ж, показуй, куди сховався той відступник Миловид. Там, за стінами кріпості, ведуть важкий бій наші брати по вірі, і мусимо хоч чимось їм допомогти. Веди!
26
Червоні зблиски полум’я там, на крайці ворожого стану, де зачаїлися страшні для кожної обложеної кріпості метальні оруддя, здавалося, сповнили новими силами військо горян. Зміцніло скинув понад огорнутим темінню бойовищем, що видзенькувало та гримотіло гартованим металом, бойовий клич захисників надтисьменської твердині.
«Войє-е-е!» — дзвеніло могутньо і гордо, ніби самі гори довколишні множили безмірно той невтихаючий скрик. І здавалося, розступилися, подалися назад ворожі лави, що тісною смертельною підковою охопили надтисьменське військо, прагнучи будь-що зімкнути її краї.
Та ненадовго стачило того надлюдського пориву. Занадто нерівними були сили супротивників. Тугі кінці живої підкови, що було подалися назад під раптовим натиском, знову повільно, але невблаганно почали зближатися. На смерть стояли горяни, та рідшали їх ряди, і нікому було заступити місце полеглих.
Ще на початку битви, зрозумівши, що не вдався нежданий напад, Гостомисл хотів повернути військо назад, але гордість перемогла тверезий розсуд. Зрештою, була й інша причина, мусив хоч на якийсь час відвернути на себе увагу лехітів, аби міг здійснити задумане загін Миловида. Але коли там, за ворожим табором, шугнули догори криваві пасма вогню, сповістивши, що задумане здійснено успішно, швидко і без втрат відступити під захист стін кріпості стало вже неможливим. Для затиснутих у смертельні лещата ворожого війська надтисьменських загонів шлях до порятунку був єдиний: будь-якою ціною не дати супротивникові зімкнути коло і вивести з-під удару основні сили через вільний ще прохід.
А тим часом люто стиналися мечі та бартки, викрешуючи снопи сліпучих іскор, під оскаженілими ударами розколювалися щити, ніби зладнані не з міцних волових шкур, оторочених металом, а з шматків деревної висохлої кори. Не рятували від ворожої криці ні шоломи, ні кольчуги. У вируючому шаленстві січі вчувався зловіщий вдоволений регіт богині смерті Морани, що, розмахуючи крилами чорної накидки, витанцьовувала над бойовищем. А може, були то темні тучі гайвороння, яке, зачувши поживу, тільки чекало, доки все втихомириться, аби приступити до ситної трапези.
— Все, Гостомисле, треба на щось зважитися, — протиснувся крізь шеренгу охоронців старійшини десяцький боярської дружини Літодар. Закривавлений, він весь пашів жаром, ніби щойно вихоплена з полум’я головешка, обпікав за кожним словом сталевим зблиском очей, ще не охолонувши від шаленства бою. З п’яти десятків воїв, які були під його орудою і пинили натиск правого крила лехітів, заледве лишилася половина. — До світанку нам не протриматися, навіть як до останку стоятимемо. Ще часина-друга, і зітнуть нас усіх…
— Сам бачу, що не втриматися нам. Чекали нападу лехіти, наготовлені були до того. Отже, попередив їх хтось… Мислю, у кріпості поміж нас гадина зрадлива звила кубло собі. — Гостомисл обвів зором шматоване людськими скриками бойовище, ховане передранковою сутінню. Скорбота проступала в кожному слові, в кожному порухові старійшини надтисьменської громади. — Десятки найхоробріших полягли. Чим жон розрадимо, мужі яких упали на бранному полі?! Що скажемо дітям, які забудуть після нинішнього бою саме слово «батько»?! Нас проклинатимуть, бо не передбачили всього, повели людей на вірну загибель.
Миттєво збігли з обличчя старійшини жаль і співчуття. Тепер лише суворість різьбилася в зморшках чола.
— Відступати до воріт! — повелів скрижанілим голосом. — І… — спинив порухом корчуватої, обплетеної набухлими жилами руни Літодара, що рвонувся при тих словах до своїх, аби передати наказ Гостомислів, — спитай, хто охочий прикрити відступ основних сил, хай зберуться сюди…
Похмуро кивнув на ті слова десяцький, розуміючи, що їх, охотників, чекатиме вірна загибель, і зник за плечима охоронців ватага, які стояли довкруж нього, наготувавши зброю, але поки що не вступали в бій.
Якусь мить старійшина обдумував щось своє, відтак заговорив.
— Настав і наш час, — звернувся до відбірного загону своїх охоронців, наледве перекрикуючи ревище січі. — Ви — гордість громади нашої, найвдатніші у справах ратних. Лише вам під силу спинити наступаючого ворога і дати змогу родичам своїм відступити за стіни кріпості. Мало хто з вас зможе згадати завтра січу нинішню, мало хто вернеться до жон своїх і матерів, тож кожному, кого здолала неміч, вільно вступитися з нашого кола, бо зараз слабкий духом не може стати надійною опорою, як не може дорівнятися горам оцим навіть найвища купина, витворена кротом. Ті ж, хто гідний доблесті пращурів, хто готовий піднятися над благами, якими притягує нас життя, нехай готуються мовити клятву Перунові, великому воїнові і заступнику народу нашого. Закрийте очі, бо, відкривши їх, побачите лише рівних собі.
Умовк старійшина. І склепили повіки ті, хто обрав обов’язок перед громадою, викресливши тим самим для себе сподіванки на майбутнє, на право жити.
І коли за знаком Гостомисла відкрили знову очі, то побачили, як стають у їх ряди звіщені Літодаром воїни. Аж коли кілька десятків найвідважніших стали плечем до плеча у шаленіючому видзвоні невтихаючої битви, мовив слово старійшина.
— Радійте, бо ви — обрані. І віднині ніхто у нашому краї не споминатиме без вдячності імена ваші. Мовте ж за мною велику клятву Перунові.
Глухо і суворо зарокотали голоси мужів. Кожне слово священної клятви, здавалося, повнило тіло незборимою силою, бо ставали поруч пращури, полеглі у битвах з чужинцями, і сталили рішучість та мечі своїх нащадків.
«… Візьми нас, Перуне, і назови синами своїми, і возслав рід наш і землю руську, що возстала із небуття на половину світу. Стаємо-бо на її оборону…»
Змовкли слова клятви. Розпачливі стогони поранених та прокльони вмираючих невидимими міцними путами обплутували думки та чуття, виціджували по краплі рішучість і мужність. І вже непевність та бажання вижити у цьому світі, що раз по раз зблискувало гартованими смертоносними лезами та яскрінню крові, брало верх над найвищими почуваннями.