Русичі
Шрифт:
А Влад дивився і не впізнавав рідне поселення. Чорні обпалені бервена стриміли на місці хиж та дворів, стелився понад землею, пригашуючи яскрінь вранішнього сонця, стоголосий стогін — ніби сама земля горянського краю оплакувала своїх полеглих захисників.
— Люди чекають, треба йти… — вихопив його з гіркої задуми голос Борича.
Кивнув згідливо на ті слова побратима. Замислено торкнув повід і скерував коня навперед військового строю корчинців, які вишикувалися уже при воротах.
Спинився на півдорозі, примітивши, що стривожено сколихнулися шеренги воїнів і розступилися. По якійсь хвилі ступили у вільний прохід кілька мужів у вбранні
«Посадника несуть… Миловида вбито…» — зашелестіло поміж людом.
— Мертвий? — глипнув питально на людей.
— Ще не скінчив воєвода порахунки із сим світом, — відповів один з них. Груди дружинника оперізувала чиста полотняна шматина, на якій темніла заскорузла кривава пляма. Рана, певно, боліла, бо морщився при кожному слові. Переждавши, додав стишено, аби міг почути його лише Влад. — Не для життя уже посадник, відмучив своє… Забажав ще увидіти того, хто врятував кріпость від знищення.
Все ж почув помираючий ті слова, бо здригнулося збіліле, мов перший сніг, обличчя. Поволі відкрив очі та довго вивчав Влада поглядом.
— Ти… привів підмогу? — кожне слово спадало з уст натужно, хрипким клекотом відлунювало в грудях, ніби хтось там тер камінь до каменя.
Влад зійшов з коня, схилився над помираючим.
— Я, воєводо. — Ствердно схитнув головою.
— Обличчя твоє знайоме… певно, виділися десь. Хто будеш?
— Виділися, воєводо. Зять я старійшини надтисьменської громади Гостомисла.
— Старійшини? А де він сам зараз? Його хочу бачити, — спробував звестися на ослаблих руках, та зрозумів, що марними є ті спроби, відкинувся назад. — Не може кріпость без господаря бути, — зашелестів самими губами, запеченими до чорноти. — Мушу когось замість себе лишити…
— Гостомисла… нема вже, — мовив дружинник, ніби не міг дібрати потрібних слів. — Скололи його у січі…
Мовчав посадник. Щось виважував у думках, здавалося, боровся сам із собою. Відтак впився очима у Влада, видихнув зболено, та все ж з полегшенням.
— Гостомислу повірив — і не схибив. Мушу повірити й тобі… — Мить повагався і продовжував: — Прихилися до мене, бо нездужаю встати… Гривну княжу… жадаю передати тобі… Зніми.
Влад, скоряючись тому повелінню, обережно зняв із шиї боярина зчервонілий від крові золотий обруч із масивною, з долоню завбільшки, платівкою, на якій карбовано було знак Володимира — великого князя київського.
— Слухайте всі… — здалося, з останніх сил підвищив голос воєвода. — Віднині сей муж, зять старійшини Гостомисла, повеліватиме у кріпості іменем самого володаря руської землі. Така моя воля…
Ті слова висотали останні сили боярина, бо зі стогоном стулив повіки, щоб не розняти їх уже повік.
29
Монах Іов торжествував: ніхто вже не зможе переломити долю надтисьменців, їм кінець. А Миловид, може, вже й зараз сюди добирається, бо не такий він, аби ризикувати власною головою задля порятунку того простолюду, що гине під кріпосними воротами. Їх багато, їх є і буде, а Миловид один. Цю мисль не раз чув у довірливих бесідах із надтисьменським володарем, правда, давніше те було. Але не так давно, щоб міг за той час зовсім змінитися воєвода. Люди не гаддя якесь, аби щороку вбирати іншу шкуру. А отже, обов’язково подумає боярин
При тих думках злорадна усмішка розтягувала безбарвні уста старця, ніби наяву бачив перед собою ошелешене і перелякане обличчя Миловидове, Не вирватися йому із міцних обіймів отих бевзів, своїх колишніх дружинників, що при потребі миттю стали гарячими прихильниками християнської віри. О, які бембаси! — вдоволено глянув на могутні постаті воїв, що прихилилися до стіни по обидва боки входу у підземний лаз. Вони вже не випустять, міцно триматимуть, бо ж пообіцяно тим бовдурам велико почестей, коли схоплять самого Миловида та живеньким і тріпотливим поставлять відступника перед очі його ясновельможності Гнєза. А чого там, пообіцяти все можна. Бо ж заради великої мети, задля того, аби схопили-таки того погордливого княжого прислужника.
О, тоді… тоді прийде час порозкошувати і йому, відзначеному благодаттю божою монаху. Все пригадає зарозумілому посаднику, всі образи, і слова злі, і зустріч останню, коли вигнав його зі світлиці, мов паршивого пса, що не варт і миті уваги. Буде проситися Миловид, аби не губити його та випустити на волю, срібло-злото обіцятиме.
Та не на такого натрапив. Отець Іов не багатства потребує, а справедливості: вчинив непотребне, не прислухався до мудрих порад пастиря духовного — відповідай. Скавчатиме з перестраху Миловид, коли поставлять його слуги божі перед лицем лехітського верховоди. Ну, може, й не скавчатиме, але ганьбу ту вже ніколи не відмиє. Всевладен бог, і пошле він вірному слузі своєму торжество над поверженим ворогом.
Та намарно вслухалися підручні Іова до кожного шереху. Там, у підземеллі, не чутно було ні кроків людських, ні жодного іншого звуку. Натомість ледь чутний гамір кривавої битви, що долинав і сюди, чимдалі ставав тихішим, уже годі було й розчути його. І від того все тривожніше ставало на серці у старця.
Як на те, ще й Осташко, наймолодший зі змовників, посланий вивідати, що діється при кріпосних воротах, наче канув у безвість. І хоч ось-ось мало увірватися до кріпості лехітське військо та принести їм визволення із цієї добровільно обжитої темниці, довге очікування й непевність сього становища по краплі вичавлювали радісне збудження, що охопило їх після вдало здійсненого задуму.
Раптовий скрип дверей, що вели у підземелля, змусив змовників скам’яніти. Ожили знову аж тоді, як зачули розпачливий та тремкий голос Осташка, проте принесена ним звістка холодним дрожем відізвалася чи не в кожному із зачаєних у темені Гнєзових прибічників.
— Ой, прийшла наша година остання, — лементував, ковтаючи від хвилювання слова, вивідувач. — Побито чужинців! Чуєте, побито!.. Там військо свіже з-під лісу вихопилося, посікли та розігнали по сховках воїв християнських!