Сімурґ

1. Клоун for sale (20: 693)

2. Листи на осінньому листі (22: 059)

3. Землетрус (23: 086)

4. Перпендикулярна течія (44: 518)

5. Тінь або ключ (13: 850)

6. Чіл-аут з привидами (46: 728)

7. Мовчки beyond (36: 070)

8. Помста-помсти-помсті (18: 423)

9. Загибель ескадри, або Іграшки ніколи не засинають (31: 136)

10. Зміст апельсина (29: 754)

11. Мить NUMO (37: 096)

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнин — ти побачиш себе — мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, — просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по ящику:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто

залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивувавшись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця або репортер нікчемного молодіжного гламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, адже, якщо ти скажеш, що ти — клоун, тобі ніхто не повірить, люди вірять тільки брехні, правда для них занадто неправдоподібна, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений. Клоун проти ввічливих клонів, хоч клоун і не може бути проти, не має такого права, зате клоун не може бути клоном, це тішить, особливо з огляду на прибульців і зомбі. Твоє «скромне життя, з самим тільки ліфтом за стіною, який невпинно гуде», сіра магія повсякдення, так на світанні безглуздо і сіро, сіро-зелено, сіро-червоно, сіро-жовто переморгуються світлофори…

Numo стає навшпиньки й витягує з кухонної шафки чвертку «Ужгородського» коньяку. Босоніж на холодному лінолеумі, ковтає прямо з пляшки, її пересмикує. А не забагато для такого крихкотілого створіння? Саме те, каже Numo сама до себе, вивуджуючи пальцями з великого горнятка висмоктаний вчорашнім чаєм плястерок цитрини, драглистий і брунатний, кривлячись, зажовує коньяк. Numo ставить пляшку назад до шафки і закурює. Щоранку їй доводиться стримуватися, щоб не загримуватися вдома, проїхатись би так на роботу в метро, було б весело, і не таргати торбу з костюмом, просто вийти на вулицю в робочому одязі, дитячій блакитній кофтинці зверху і ще червоній курточці теж майже дитячого розміру, вийти і заусміхатися. Усмішка Numo — природний дар, не професійна, а своя, рідна, усмішка-сонечко до всього світу. Numo, закинувши на плече торбу з уніформою, бліда без гриму і косметики, їде в метро й усміхається всім довкруж, що там, у черговому замовленні? Дитєтко з крутого ліцею, а у гардеробі — охоронці, батько-андроїд, не припиняє щось бурмотіти в мобілку, дружина його, ввічлива стірвоза (я вас всіх теж люблю), серйозні, блідувато-сірі клони дорого й зі смаком вбраних діточок, чи навпаки, гармидер і галас, невгамовні дітлахи, мама-квочка, або квочка бабуся (або обидві), оплатила це замовлення і залишилася з проїзним на всі види транспорту до кінця місяця та двома пачками макаронів у кухонній шафці, теж до кінця місяця? Пішкувати вгору від станції метро «Університет» під першим березневим дощем не дуже приємно, особливо з торбою, усмішка не знаходить відповіді ані у перехожих, ані в шибках заляпаних по самі дахи авт, ані в акваріумних відображеннях роздратованих пробкою водіїв, ані серед присмеркових, хоч насправді ранок надворі, дерев Ботанічного саду, кожна галузочка рясно, мовби в сльозах, крізь які просвічує, коли придивитися, сіре низьке небо, перетворене кожною краплею на каламутний опал, однозначно веселіше було би в робочому одязі, сюрприз для тих, хто не спить на дорозі. Numo навіть слова такого не знає — «епатаж».

Ну й погодка! До цирку. Десять гривень. З того боку, де ходить трамвай, до Будинку Клоунів, двері клаць, можна у вас курити? та куріть, що, вирішили онучку замовити клоуна на день народження? пфффф, уявіть собі, на тридцятник подорожчали, не минуло й року, та ще й саме сьогодні на якесь рекламне свято всіх розібрали, сказали, тільки дівчина лишилася, з таким іменем чудернацьким, що я й забула вже, чи то Будьмо, чи то Гейно, я записала, звичайно, але, не треба, кажу, дівчини, хай мужик буде, що це таке — дівчина-клоун, це неправильно якось, правда ж? Блять, та ти охуїв, урод!!! тваю м’аать, ти, підар, не видиш, я питаюся стати?! і шо ти тут став, уйобок, їхай давай, коззел! тібє шо, памочь?! Вибачте, пані, будь ласка… от же ж уроди! і всі так їздять! всі! права у всіх куплені, і все у нього є, падли! спить на дорозі, мерзотник! Вибачте… десять… дякую, що без здачі… і вам до побачення… ой, ні-ні-ні, ви зачекайте! може, ви почекаєте, усього п’ять-десять хвилин, і нас відвезете до зоопарку, а потім клоуна назад, сюди? Тридцять гривнів і оплата стоянки. Нда? ну ладно… зачекайте тоді. Двері знову клаць.

Будь ласка, вашу квитанцію… таак, ось ваше замовлення, угу, оплатіть, будь ласка, рахунок, квитанція (тут розпишіться, будь ласка… ага…) дає вам право на п’ятдесятивідсоткову знижку при наступному замовленні… скільки дитині років? чим цікавиться? будете вдома чи у школі? в зоопарку? угу, зрозуміло, кафе «Білочка», чудово… ні, знаєте, залишилася тільки наша Numo, але ви не хвилюйтеся, вона дуже хороша у нас, і весела, і дуже любить діточок! Ось ваше замовлення. Беккет, Рішар у «Іграшці», Іонеско і Кортасар в одному флаконі абсурду, подумала б Numo, якби знала, хто такі Беккет, Рішар, Іонеско і Кортасар, якби вміла дратуватися з неіснуючих обставин, якби не була тим, ким вона є — подарунком, замовленням, клоуном… Numo працює недавно. Перевдягаючись у маленькій тісній гримерці, вона радісно хвилюється, дзвоники і крильця калатають й тріпочуться по всьому тілі з тієї миті, як Numo потрапляє до напхом напханого іграшками, маріонетками, масками, цукерками та повітряними кульками строкатого затишку. Приємно розмальовувати лице теплим гримом, радісно: черрвоооооний, білий, чер-во-ний, блакит. нниий, бі. бі. білий, жоооовтий, тааак, обмальовуємо усмішку, в цей час в жодному разі не сміємося, щоб не довелося перемальовувати, хи-хи-хи, ой! хочеться розтягнути це задоволення ще і для того, аби не тинятися в очікуванні замовника поміж ланками костюмів на вішаках, полицями

з іграшками та масками, а створити робочу атмосферу і «бути при ділі», але, ясна річ, гримування та перевдягання займають, може, чверть години, не більше, останнє, що треба на себе вчепити, поролоновий писок — це кілька секунд, ще хвилин п’ятнадцять (півтори-дві насправді) можна протриматись у гримерці, спробувати ретельно і повільно перевірити, чи все гаразд із виглядом, кумедно покривлятися своєму відображенню, змінюючи відстань до люстра, але це й усе, терпець уривається, Numo здається, що вона стирчить тут вже хвилин сорок, півгодини, це щонайменше, маленька Numo пробирається поміж костюмів… ось. Ваше замовлення. Numo променисто усміхається назустріч пані з владним штучно доброзичливим лицем. Пані вбрана в охайний несмак, у ретельно відпрасовану уніформу пострадянського мейнстріму: біла блузка, зав’язана бантом під комірець, пересічно-червоного кольору пряма вовняна спідниця до середини гіпертонічної литки, з коротким розрізом ззаду, чорна кофта з анґорки з глибоким V-подібним вирізом та монументальними золотими гудзиками, тілесні колготки, чорні лакові «човники», розперті кісточками великих пальців, чорна лакова сумка-книжка під пахвою, на голові — депресія дешевого цирульника, недбало пофарбована у домашніх умовах на колір присадибної катастрофи й висушена протягом ночі на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, Numo, ясна річ, нічого про це не знає, і взагалі не думає про якісь там бігуді, подумаєш, її мама все життя проспала на бігуді, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і непридатних для носіння капронок, Numo раптом стає до сліз шкода і свою маму, і цю підтоптану бабу, вони ж обидві кращу частину свого життя, ту, де все було попереду, прожили у країні зашитих капронок і жахливо-хімозних парфумів «Ландиш», Numo крижаніє під пласким поглядом замовниці, розуміючи, що завинила перед нею ще тоді, коли народилася дівчинкою, що завинила перед своєю горопашною мамою тоді, коли почала носити джинси, пити коньяк і не вийшла заміж… Ви розумієте, що таке свято для дитини? із сумнівом запитує Numo клієнтка, я сподіваюся, що ваші погляди на свято співпадають з моїми, мій хлопчик мусить запам’ятати це на все життя, він мусить відчувати, що у нього щасливе дитинство…

Еееееее, гальмує Numo, а чим цікавиться ваш хлопчик? я прочитала у замовленні, що він любить техніку і читає сучасні казки… так, неохоче кривиться пані, цю інформацію надала його мама по телефону, насправді наш Павлік дуже розвинена дитина, він дуже любить Пушкіна, знає напам’ять все «Бородіно», читає Жуля Верна і ееее… він не любить комп’ютерні ігри і різні там бойовики, і ці жахливі сучасні мультики, якось непереконливо додає пані, ви розумієте, ми його оберігаємо від цього… угу, мимрить Numo, так-так, я розумію, ми тоді поговоримо про тварин, про книжки, будемо грати у різні вікторини, звітується Numo, слова з неї висипаються, наче з кросівок річковий пісок, Numo хронічно не висипається, тобто не висинається вже кілька років, можливо, все це якось пов’язане або між собою, або з наслідками і причинами чиїхось смертей, локальних і світових катастроф, хоча, здається, у останніх причин не буває, а тільки наслідки, часто краса виникає з якогось безглуздя, просто красі потрібна для власної форми ніша у просторі, ось вона її і займає, породжуючи безглуздя: трактування, інтерпретації, поклоніння, ну, зрозуміло, як люди можуть все зіпсувати, пані схвально відкашлюється, і вони з Numo виходять на вулицю.

Востаннє Numo була в зоопарку, може, років десять тому, і, знаєш… яким би не було твоє дитинство, або, може, ти взагалі його навіть не пам’ятаєш, але, якщо тебе народили у місті, де є зоопарк, ти завжди асоціюватимеш його з дитинством, бо тоді твоє «я» було центром всесвіту, тебе любили батьки і купували тобі цукрову вату, мильні бульбашки, кукурудзяні пластівці, пластмасових вікінгів і ще купу якогось барахла, яке ти у них безпардонно випрошував, катали тебе на автодромі, як це було неймовірно — ніби перший стрибок з п’ятиметрівки у холодний просмерділий хлоркою басейн, — коли тобі вперше дозволили залізти до автівки без мами, а тато сів до іншої автівки і ганявся за тобою, намагаючись підрізати на крутих віражах, по всьому автодрому розсіювалися іскри і якийсь дивовижний запах розігрітого металу, озону і спеченого пилу, потім, значно пізніше, у дев’ятому класі середньої школи, так пахли електроліти на лабораторках з фізики та злиплі циліндри прострочених батарейок для радіоприймача, так пахло метро і татові інструменти у майстерні, так пахли космічні кораблі з планети неймовірного чоловічого життя, а тоді, в зоопарку, тобі завжди хотілося ще пограти у «морський бій» і встигнути до пташника — подивитися, як пелікани заковтують рибу, і щоразу замість радості підступало клубком до горла розчарування, жалість до цих обскубаних брудних скуйовджених птахів з підрізаними крилами, флегматичних і кволих, мабуть, ця жалість потім, у дорослому віці, спонукала тебе триматися подалі від людей й не надто демонструвати, що там у тебе під одежами, не кажучи вже про те, щоб показати, що там у тебе всередині, може, ще й тому, що не склалося з довірою до концепції існування «душі», а блювати життя так і не навчило. Numo дивиться крізь шибу на дощ і брудні віяла бризків з-під авт, підморгуючи невидимим літакам, гріючи під сідницями руки, згадуючи торішній Геловін, коли вона вбралася Чорною Сніжинкою на прохання тодішнього коханця, і вся тусня текла з того видива перші півгодини, доки не набухалися і не попригадували усього, що зазвичай щодня тлумили в собі якнайглибше, тоді Арсен-Вовкулака півночі обіймався з унітазом, його Вампірочка, смачна й іронічна цицьката Юлька, сидячи на холодній кахляній підлозі лазнички, розмазувала по собі модну готичну косметику, обоє вони періодично ригали, роз’єднані лише тонкою мембраною стінки, а Numo металася між ними, як дурна, бо їй шкода було обох однаково, і нікому, крім неї, не було до цієї парочки діла.

Кафе «Білочка», це ж треба… мабуть, в країнах перерозвиненого шоу-бізнесу, кафе у столичному зоопарку називалося б принаймні «Навіжений Тапір» або «Веселий Вомбат», або, на крайняк, «Жирафлячі шмарки» чи «Голубі Пінгвіни», хоча, у цьому Місті існує кафе «Пінгвін», але цей пострадянський гадючник-недобиток з дрібнокримінальною та лірично-бомжуватою публікою знаходиться дуже далеко від зоопарку і дитячим святам прислужитися міг би хіба що в контексті алкогольно-трансцедентних, знову-таки, депресивно-радянських мультиків про крокодила Гєну, Йожика-в-тумані, та Дракончика-який-рятував-фарби, втім, названі персонажі, безумовно, присутні в «Пінгвіні» щодня, попри всі метеополітичні прогнози.