Сімурґ

Поваляева Светлана

Я стояв на високій похМурій скелі й дивився на сіре непривітне море, на спис наВпРОТної скелі: міЖ нею І тією, де я стояв, море бриЖилося — пінявилася вороЖо і відсторонено могутня течія Bathory. Я знав, що ця течія так називається, бо в мені звучали Bathory — Shores In Flames, Valhalla, Baptised In Fire And Ice, Father To Son, Song To Hall Up High, Home Of Once Brave, One Rode To Asa Bay — поволі весь альбоМ «Hammerheart». На валунах й улаМках скельних ікол стояли люди. Вони були схоЖі на шкляних сувенірних звіряток, якиМи приКРАшають офісні електричні фонтанЧики. Або на пласкі, вирізані з картону реклаМні фігури в натуральний зріст, котрі розставляють в одвірках супермаркетів, кРАмничок і ресторацій. На плеКСигласовІ манекени. У мене був вибір: або настуПНОго сновидіння роздивитися, хто ці люди, або одразу Ж пРОКинутися в течії Bathory та дістатися нею навпротної скелі. Ця течія була моїМ романом, а навпротна скеля — його форМою та логічним завершенням. Довколишнє море, наче якийсь там Солярис, містило весь той вир варіантів і варіацій, котрий моЖе засМоктати мене… I я там загину, загублюся. Точніше загубиться I загине мій роман. А я навіть не дізнаюся, хто поруч зі мною стояв на скелі Вибору Форми жанру. В даному разі це ніби мав бути gothic-poман. ОтЖе, Я І моє кохання у стерильноМу підземному барі, за моДЕРновим трикутним столикоМ з попелясто-чорного грубого шкла, з якиМись витребенькуватими шклянкаМи й мацьопкими мобільними слухавками перед коЖниМ на цьому кретинськи модному столикові. Дівча ніби Жартує, от уяви каЖе воно, я заХодЖу до хати, а у моїй ванній миється неЗнайоМий чоловік, що би ти зробив? — і, не чекаючи відповіді, що би я зробив, побАЧивши у своїй ванні незнайоМого голого муЖика, править своєї, перше: я пересвідчуюся, що це моя лаЗничка, друге: я пересвідчуюся, що чоловік — незнайоМець, третє: я з ним знайоМлюся, висновок: тепеР у моїй ванній миється знайомий чоловік! яка дотЕПна дівчинка! моє освідчення в коханні

затинається, виходить дещо дивниМ… себто, почав я «за здравіє», а закінчую «за упокій»: говорив їй про своє кохання до неї, а з’їхав на свій роМан, на сон про свій роман, знов на себе потяг коца, кумедні ми такі, коли серйоЗні! за столиком біля зовнішньої шкляної стіни-вітрини четверо людей ведуть серйоЗну розмову і напруЖено п’ють чай, партнери, мабуть, ділова бесіда, за столикоМ, що біля густо-виШневого рояля, доглянута молода жінка серйозно щось пояснює чоловікові у дорогому костюмі, уривки її монологу подеКоли прохоплюються кріЗь невиМушено адаПТОваний до широкого загалу дЖаз, але долунюють, напевно, не в усі кути кав’ярні: акустика тут якась сХИблена, ніби у дірявій мушлі… для мене ваЖлива Справедливість… ідея жіночого щастя для мене, наприклад… ні, я не говорю, що це погано… ти мене не поваЖаєш!.. бреШеш, і навіть не червоніЄш!.. брехати не вМієш! — заповнює жінка муЗичну паузу саркастичними вібраціями обраЗи у голосі із присмаком якогось металу. Такий присМак має гаряча чайна лоЖечка, коли її облизати, розМішавши чай. моє кохання кліпає прекрасними тією, знаєте, еМалевою свіЖістю сімнадцятирічної пороЖності очиськами, і нічогісінько не второпує, її ніЖна, мовби стиГлий абрикос, буЗька схоЖа на пласке зображення на стіні, відбйває, чого не розуМіє, і водночас всотує це незрозуміле, навіть не силкуючись збагнути, дурне Оленятко! а скільки тобі заплатять за твій роМан? — серйозно запитує Оленятко, вдаЮчи, що воно вЖе доросла Жінка, як ота краля біля рояля, — та я його ніяк до путгя не доведу, а ти запитуєш, скільки заплатять! мені ваЖливо його написати й видати якнаЙШВидше, аби не валАнцаВся два роки у видавництві! за моїми стандартними угодами виХодить так, що я своїми книЖками не заробляю нічого майЖе, — моя серйозність огидна мені самому, і це такоЖ дуЖе серйозна позиція ставлення до власної персони, я не в гуморі, й нестерпна легкість буття не приносить Жодної полегкості, скільки ще тих лушпайок? до всього, моє дівчисько має пересічну (а тоМу складну, принаймні для мене — нестерпну) вдачу майбутньої бізнес-вуМен, її почуття гумору перебуває в зародковоМу стані, як, власне, і розумова Жвавість, про рівень її інтелектуального та культурного розвитку взагалі промовчу, я Ж поставив собі, що це — не головне в Жінці, тиМ більше, у сімнадцятирічному Оленяткові, мій серйозний монолог безЖально й несподівано оголюЄ переді мною сеРйозну проблеМу: я анітрохи не закоханий, як виДавалося мені протягом останніх тиЖнів, я просто хочу трахнути цю тваринку, анічогісінько спільного, окріМ сексу, у мене з цим діВЧИськом і бути не моЖе, я пРикандИЧив би її за враніШньою кавою на другий день спільної ідилії, та й засмаЖив би у духовці до неВпізнавАності її «закатруплений труп», добре, хоч набувся хоробрості зізнатися собі в цьоМу до того, як завалив лялю в ліЖко! я Жахливо серйозний чоловік. Жах І ОбРуда Не в Лас-ВеҐаСі кіна нЕ буДе пИва! Ше пива! Білого! — гукаю охайній кельнерці й «роблю їй очка», себто маслянО-фатально витріщаюся, Оленятко дещо напруЖується, хе! коли мені було стільки, скільки цій офіціантці (а вона не набагато старша за нетяМуще Оленятко навпроти мене), ми всі пили темне пиво і портер, то мода була така, чи що, чи, моЖе, організм був мІЦніший, чи просто через те, що не випуСКали тоді «білого нефільтрованого», котре всі тепер дудлять, знов-таки, мода, чи що, адЖе тепер усіляцького пива доста… ми чекаєМо на якесь літературне збіговисько, пХілолОгіЧний шабаш на Лисій горомові, парад голоМозих текстів на розпечених вуГлинах здорової кон’юнктури, добре, що завбачливо не запросили адептів босоніЖжя, я прИтяг Оленятко до «вищого світу», наміряючись (як я щойно собі зізнався) його, тобто її трахнути по всьоМу, або хоч посунути нехитрий розвиток подій в цьоМу напрямку, поступово хиМерна зальця всотує знайомі мармизи, моє дівчисЬко розпускає пера: незлецький вигляд маю! ті всі старі пердуни, котрі з моїМ вітаються, аЖ стікають слиною від мене, а баби (оце з ниМи він повсякденно спілкується?! не дивно, що запав на мене!) аЖ зубаМи скреготять, і баньки у них — як отрута з цукроМ! а мій — як хлопчисько з тими поряд! ні, ну її на фіг, я застарий, мабуть, я вЖе не мисливець, воно мені вишкрябає чайною лоЖечкою і зЖере мозок… ми п’ємо тепер горілку, дякуючи СивоМу Бізонові, з невеличкої сцени одноМанітно линуть окремі тексти і окремі слова, тих, що вміють добре вербалізувати свої тексти, не запросили, я встиг добряче накидатися, і, якщо на початку вечора серйозно вирішив будь-що униКнути публічного виступу (симптом «зіроньки», хто не в курсах), то нині стає нестерпно легко і взагалі пофіг: п’яний катарсис для всіх приСутніх із бРУТАльниМи танЧями на столах та биттям посуДу вкупі забеЗПЕЧений! А це, часом, не твій сон? Твій? А чи не прямо зараз він тобі сниться? А хіба мертвим сняться сни?.. Вона відпускає мене гЕть — на волю життя і вибору, перетворивши на колонію ластівок. Я — кОлонія ластівок. Мара говорить мені, що має владу тільки над живими формами, а простір і відстані — теж живі, але течії їй непідвладні. Вона називає мене Сімурґ, і я навіть знаю чому: вона пропонує негайно прямо зараз зберегти моїй фоРмі життя, осеЛю для розуму, але оселю своїй формі я мушу відшукати сам, якщо на тому шляху загине хоч одна ластівка, загине вся форма, і вже тоді навіть Мара нічого не вдіє. Щасливої дороги! — кричить вона, і я спурхую зі скелі у простір — понад густим і поХмурим варивом непривітної течії Bathory, вона так називається, ця течія, невідомо, що це за море, що це за океан, але повітряна течія волочить мене геть від скелі, де і досі стовбичить Мара у чорному плащі не знаної у Містах ночі. Чому вона не перетворила мене на зграю риб? — думаю я кожною своєю ластівкою, і чому я… ми… Сімург… я пролетів повз скелю Форми, невЖе Мара неправильно скЕрувала мене, я ж стрімко вилітаю у відкритий простір! може, всі мої крильця знають, де ліпити гнізда, краще за мою, все ще людську свідомість? чи людська це свідомість? чи моя? WSідомість, ха! а хто я? попри стрімку фрагментацію, це все ще я, занурюючись у просолене повітря, я востаннє встигаю подумати: за яким дідьком я так несамовито чіплявся за життя у формі, за будь-яку плоть?!

ОленятКо пишається Арсеном, котРий, хИлитаЮчись, виДряпався на сЦену і тепер читає уривки нового роману, розсіюючи долівкою аркушики свого щойно розДертого нотатника, звісно все це не поЗбавить їх обох ані п’яного бешкету, ані сварки, ані доленосних наслідків, жоДен люДський порух не залишається без наслідків. Зоряна Пугач піДсіДає до них ніби знічев’я, хоча, звісно, активно намірялася вчИнити це ще до того, як роЗПочалися читання. За що я люблю тебе, сичить Зоряна, то це за твою причмеленість, довбаний лесбіян, заКоном цих богемнИх дЖунґлів ми з тобою оДнієї крові! ну й теРаріум, думає Оленятко, ну і серпентарій! що ця баба жене проти всіх знайомих і віДомих! «Мову вона віДчуває пеЧІнкою»! Ха! справа принЦипу: ані Мар’яну Прут, ані Ляну НазгаДку, ані Олексу Женця не перепРосить, клАСНа тьотКа! Арсен вЖе наллятий, хто це такий, Арсен? ага, це Ж я! хто Арсен — я Арсен?! хто наллятий?! Я наллятий?! моЖе, я фемініст, але Ж поглянЬте, що з нормальними жінками робить сімейне житТя! ось вам, буДь ласка: ще одна відЬМа (в найкращому розумінні цього слова) перетворилася на статево проОПерованого ДжиМмі Раквая, якби мені баБа отак цілком відЦалася, я б зДурів! відповідальність, а я Ж ттТттакккиий серйозний чо-ло-вік! гИк! наллятий, правДа, старію, от зараз як застрОМлю Оленяткові, щоб оченятка емалеві повилазили! поДивись, ЗорянКо, яке воно поВне і несхиблене! вЖе готова і тебе, зміЮко, і всіх реШту в цьому коДлі полюбити, бо це — мій світ, а мене воно любить! тому ви всі до нашого столика посповзалися? не до мене Ж… від неї підЖивитись! Сивий БіЗон каламуТно і агресивно вирячився на ОлеНятко, хоча гоВорить до Арсена: ти, Гикаре, таки маєш вДачу, і пишеться тобі, і в ліЖку веДеться, от тільки бабок нема, перемоЖно завершУє він, перехиляє чарку й з уДаваною смиренністю додає, але що — бабки?., угу, «о душе, о душе поДумайтє, Клюквін!» — знаємо, читали, я Б на тебе поДивився, труХлявий Фавне, якби твоя баба не…………….

До сонного кишла безгучно, нудьгуючи, заходить Меґаном, двері з розшарпаною оббивкою самі тихцем прихиляються за його м’язистою оголеною спиною. Просто з передпокою крізь дверний проріз Меґаном бачить в кухні Ялту, ніби дивиться у театральний бінокль. Ялта саме налаштувалася відкинути макарони, вчасно натиснувши каві на пінявий хвіст. Меґаном стягує з босих ніг кеди, почергово наступаючи носаком однієї ноги на п’яту іншої. Обтріпані до стану торочок холоші запраних занадто довгих джинсів шурхають долівкою в такт крокам. Ледве чутно, але для слуху Ялти і Сіма — достатньо. Ялта обертається на звук. На її чоло зісковзує сталка слабо підв’язаного волосся, з плеча сповзає тасьмочка злинялого топа, з переповненого сита склизько вислизають і падають долу, мов черваки, дві макаронинки з обкусаними хвостами. Меганом усміхається цьому потрійному зісковзуванню, це трохи розважає його, порох і якісь незнані рештки простору кужеляться в сонячному промені, що продерся до кухні крізь густу крону старезного платана-мамонта. Ялта усміхається з макаронами в руках. Раптом з боку передпокою накочується гуркіт чийогось відчайдушного бігу, й за мить до того, як двічі глухо траскають вхідні двері (рвучке відкривання, майже вибивання, інерційне закривання за чиєюсь спітнілою

спиною), чути навіть кілька судомних видихів. Бліда від напруги Казка влітає до кухні повз Меганома і зупиняється між ним і Ялтою, знесилено плітьми кинувши тонкі руки вздовж тіла. Оооууууууу, задихаючись із заплющеними очима випускає з себе Казка, я так і думала, що ти сюди пішов, каже вона, Ялто, дай води, і притуляється боком до пошкодженого холодильника, і сповзає на підлогу, вхопившись правою рукою за ліве плече, голе, як і у Ялти. Казко, навіщо ти так бігла, одноманітно і незацікавлено запитує Меґаном, о, Казко, привіт, мляво гукають з кімнати Джанкой і Манґуп, а Сім нічого не каже, а хризолітово-попелясті очі Ялти зблискують своїм бурштиновим осердям, пульсують звуженими зіницями, ніби то іскрить пошкоджений електродріт. Мег! Ти! Казав! Що Ми! З Тобою! Сьогодні! Підемо до мідійної баржі! Меґ! хрипко шепоче задихана Казка, не зважаючи на гнучку і привабливу Ялту, Сімову коханку, принаймні в цьому переконаний Сім, Манґупову коханку, в чому щосили переконує себе Казка, Меґ скаженіє, але нічим себе не виказує, занадто парко сьогодні, Казко, ми за пиво й план сьогодні домовлялися, нових мольфарів-дримбарів послухати, ліпить з себе мертвонародженого Меґ, я не пригадую, щоб ми домовлялися про баржу, тьмяно додає він, будеш каву і макарони? доброзичливо пропонує Казці Ялта на завершення цього абсурдистського діалогу. Але тут замість правдивого опису романтично-трагічних канікул відбувається наглий незапланований виверт: раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, стеля обвалюється і вся струхлявіла ґотелька під платаном, з усіма її мешканцями, холодильниками, телевізорами, ліжками, павучками і мертвими комахами, начинням і ганчір’ям, кіблями і ваннами, вимпелами і значками на килимах, сувенірами у креденсах, плакатами на стінах, бульбуляторами під канапами, розкладачками, попільничками, повними скам’янілого попелу і бичків, пранням і роверами на балконах, протертими пантофлями, лижами, кедами, дзеркалами і люстрами, лампочками і зашарпаними косметичками з юзаною косметикою, сміттям, кавою і макаронами зникає у хмарі пороху, тиньку та бетонної окрушини.

4

Перпендикулярна течія

Велика Спека тече, немов Жінка, вохряно-жовтими обширами, не знаходячи припонів. Цитринове плато, оточене кривулями сірчаних скель на обрії, млоїться кожною своєю піщинкою в густому мерехкому тремі повітря, котре, мабуть, і не повітря у звичному розумінні. Й навіть не випари. Чисте прозоре полум’я вогню, засліпленого променями полуденного сонця. Простір живе майже незворушними течіями, мікропорухами, ледь вловними легкими коливаннями й перемішуваннями високих температур. Угорі, там, де у людей завжди небо, а тут — ніби прадавній притлумлено-жовтий тиньк, — млисте сонце поглинає собою всю розпечену поверхню завмерлого плато. Немає меж, окреслених фізичними законами. Розсохлу пергаментно-жовклу поверхню плато від краю до краю прорізує звивна тектонічна розколина з гострими, наче лезо, берегами. Кутасте уособлення зображеного звуку. Імовірно, розколина була річкою, бо в ній живе на межі закипання жовта вода, безгучно зливаючись зі Всеохопною Спекою. Попри безсумнівні ознаки геологічного рельєфу довкола річки, жоден дрібний камінчик або спечена грудка піску не відкидають тіні. У цьому просторі найрізноманітніших відтінків жовтого, цегляного, брунатного й сірого — барв, сухих, ніби крила мертвої комахи, — не існує жодної тіні. Тіні живуть по інший бік скель — медвяно-теракотових, попелясто-горіхових. Можливо. Можливо, там є небо, яке змінює своє освітлення й забарвлення протягом доби. Можливо, там існують рослини, тварини, вітер і дощ, хмари, зорі й комахи, у воді плавають риби і вночі виходить на побачення з травами туман, запліднюючи пахощами квіти. Але на плато, серед нібито мертвотного одноманітного краєвиду, царює Жива Спека, сповнена Усвідомлення.

Перед річкою сидить Істота, схожа на дерев’яну скульптуру велетенського чорного ворона. Чорний силует без тіні посеред піщаного простору. Чоловік у чорному шкіряному плащі й чорному шкіряному капелюсі, криси якого не відкидають тіні на лице. Те, на чому незворушно завмерло елегантне чорне Створіння, скидається на неоковирно-недолугий стілець. При ближчому спогляданні конструкція для сидіння являє собою дерев’яний ящик для овочів та фруктів, наче поцуплений на задвір’ї овочевого магазину. З прилаштованого на ящику кінського сідала звисають приторочені предмети якогось побутового призначення. Ніби Істота, що осідлала цю гротескну конструкцію, звичайнісінький вершник, що неквапно просувається на коні крізь краєвиди своїх мандрів. Можливо, образ вершника на коні цупко тримається в уяві через густе воронове зі срібними сталками волосся, забране під капелюхом в основі черепа у кінський хвіст.

Чоловік дивиться в себе бурштиново-чорними очима, його різьблене засмагле обличчя безвиразне, наче продовжує картину всеохопного спекотного трансу, мов якийсь всезагальний пра-тотем. Ані поруху волосся, ані краплини поту на чолі, ані змиґування очей, дбайливо оточених дужками зморшок та брунатними колами синців — єдиного, що нагадує тіні. Засмаглі породисті, сухорляві руки, з видовженими ніби в піаніста пальцями, на яких виграють сріблом грубі персні, мертво лежать на колінах, на поверхні чорних шкіряних штанів, без найменшої ознаки руху. Чоловік уособлює собою заперечення аксіоми «життя — це рух», настільки ж безперечно живий, наскільки ідеально, всепоглинаюче нерухомий. Здається, ніби він і є епіцентром й водночас генератором цієї гіпнотичної Спеки, творцем, чиєю галюцинацією існує це завмерле жовте плато. Щось у цьому всьому нагадує охайний дитячий малюнок, хоча й не видається пласким, спливаючи у перспективу, — діти не малюють тіней. Якщо плато з річкою і чоловіком змалювала якась Космічна Дитина, то вона явно перебувала під впливом картин Сальвадора Далі. Хоча, швидше, це Сальвадор Далі підпав колись під вплив Космічної Дитини, але так до кінця і не позбувся власної тіні.

Зараз, там, де є час і географія, безпосередньо в центрі країни Париж, на вуличці Сен-Жене де Флер у підземному філіалі модного голландського Анального ресторан-театру «Пекельний Жан», куди, одноманітно відміряючи перпендикуляр до земного ядра, двоє масних євнухів спускають публіку на ланцюгах через колодязь — тільки після того, як одягнуть памперс на кожного з довжелезної черги, йде п’єса відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г». Всі глядачі можуть не тільки скористатися спеціальною послугою бути насильно загодованим до ригачки, і не лише сидіти, не міняючи памперса, на вторяках того, чим їх загодували, а й детально ознайомитися з усіма технічними подробицями сценографії вистави, а також з повним текстом п’єси відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г» , надрукованим на туалетному папері, рулонів з п’єси особливо потребують ті, хто відмовився від памперсів. Першими метрами вже можна сміливо користатися, не конче за прямим призначенням, а, наприклад, як серпантином або святковими стрічками, бо кого, окрім спеціалістів, може зацікавити:

РЕКВІЗИТ:

Картина перша:

Радіатор, пінг-понгова ракетка та кулька, бляшанка з недопалками, пательня з яєчнею, клепсидра, портьєра.

Картина друга:

Холодильник, вуличний ліхтар-стовп (робочий, тобто щось на кшталт торшеру), столик з чотирма стільцями і лампою (як у кав’ярні), розбита клепсидра, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Картина третя:

Нагромаджені в глибині сцени старі меблі, музичні інструменти для оркестру, запахуща паличка, сигарети, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Всі ці предмети можуть бути одразу розташовані по сцені, бо вона затемнена, і просто освітлюватись у відповідні моменти.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ланцет Чорний П’єро (той же актор грає і Ертебіза у картині третій).Це юнак, принаймні молодий чоловік, але у першій картині грим (пергаментна шкіра, мішки під очима, зморшки), одяг і поведінка роблять його набагато старшим — чоловіком років сорока, а то й п’ятдесяти (якщо вдасться). Хирлявий, обличчя гостроносе, кощаве, з хижо прорізаною кривулею тонких губів й глибокими запал ими очницями — погляд з них виблискує, наче лезо викидного ножа. Він у пожмаканому фрачному костюмі (має бутоньєрку з нечуйвітра, засмальцьовану шийну хустину та поверх неї грубий дірявий сірий плетений з вовни шарф), жалюгідних плетених рукавичках з обрізаними пальцями, тлустим, недбало забраним у хвіст волоссячком. Його жести нервові, рвучкі, пафосні та нещирі, але водночас виказують великого Комедіанта. Він природний Мім. Він гріє руки біля радіатора, грається пінг-понговою ракеткою, кілька разів відбиваючи від стіни м’ячик, футболить бляшанку з-під розчинної кави (з котрої розсипаються підлогою недокурки), робить па, що перетворює його на літеру «Б», зображає ворону, сумує і усвідомлює свою велич, бавиться клепсидрою, стягає і знову натягує свої бридкі рукавички. Також колупає на старій поіржавілій пательні виделкою всохлу яєчню. У нього непроглядно-чорні, як вуглини, очі з хворобливим відблиском.

Мара (вона ж Соул, вона ж Ленні Ріффенштайль).Тінь, відьма, примара… Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Вона з’являється ніби нізвідки — наче прядеться з мороку, власних слів і дощу. З вух цього бляклого привида незворушно звисають хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне в’юнке волосся майже зливається зі мжичною темрявою.