Садівник з Очакова
Шрифт:
— Загін, стій! — дзвінко віддала вона команду, і дітлахи дружно зупинилися.
— Подивіться, як поводяться міліціонери, — сказала вона, привітно дивлячись на Ігора, який намагався стримати усмішку.
— Допомагають старшим людям, — відповіла маленька дівчинка з двома великими білими бантами.
— Правильно, — погодилася вихователька. — А хто з хлопчиків хоче стати міліціонером?
Декілька хлопчиків відразу підняли руки з червоними прапорцями. Тепер Ігор зауважив на прапорцях маленькі золотисті серпи й молоти.
— А ти, Кащенко? —
Ігор, що якраз минав виховательку і дітей, кинув погляд на пухкенького малюка з ледь виряченими очима.
— Я буду будівельником! — відповів малюк.
— Загін, кроком руш! — знову продзвеніла команда молодої виховательки за спиною Ігора.
Дитячі кроки затихли, а може, були перекриті гамором базару, що наближався. Олександра Маринівна, дійшовши до свого місця торгівлі, запхала сумки під прилавок, ногою посунувши подалі.
— Ох, велике спасибі! — видихнула вона.
Її обличчя було мокрим від поту. Це трохи заспокоїло Ігора, руки якого, звільнившись від сумок, гули, як високовольтні дроти.
— Якщо захочете до нас повернутися, — Іванова мама перейшла на шепіт, — ручку на дверях трошки піднесіть і потягніть до себе. Тоді вони відчиняться.
— Та ні, я ввечері прийду, — відповів Ігор і, попрощавшись, відійшов убік.
Стояв, приходив до тями і спостерігав, як Олександра Маринівна надягає білий халат, витягнутий з сумки, поправляє зачіску і, оглянувши себе в маленькому дзеркальці, виставляє з сумок три слоїки на прилавок.
— Червоне домашнє, натуральне домашнє! — вигукувала вона і хазяйським поглядом оцінювала простір довкола себе, ніби готувалася керувати ним одноосібно. — Кому на свято, кому на тризну! Куштуємо задурно, п’ємо залюбки!!!
Ігор перебіг поглядом винний ряд. Мати Івана здавалася тут наймолодшою і найжвавішою. По обидві боки від неї стояло кілька бабусь, виставивши перед собою слоїки з вином; останнім зліва горбився над прилавком дідусь з двома допотопними скляними суліями.
Відсапавшись, Ігор попростував до рибного ряду. Тут продавці були голосистішими, проте в їх хорі він відразу вирізнив голос Вальки. Ноги самі прискорили крок.
— Доброго ранку, — Ігор зупинився збоку, бо місце перед Валькою було зайняте худорлявою жінкою років сорока з двома цупкими заплетеними косичками на голові.
— Добрий ранок починається о шостій, а не о дев’ятій! — посміхнулася Валя. І знову перевела погляд на жінку з косичками. — Я йому скажу! Він знайде і обов’язково поверне! — сказала вона жінці.
— Не можна ж так! — незадоволено говорила жінка з косичками. — Я не можу за кожним бігати! Ось напишу заяву в міліцію, — тут вона багатозначно глянула на Ігора, — і повісять його на дошку ганьби. Тоді все місто буде над ним сміятися!
Жінка розвернулася і пішла геть.
— Проблеми? — посміхнувся Ігор.
— Чоловік бібліотечну книгу загубив, а вона знадобилася парторгу консервного заводу.
— А глосики маєте? — Ігор «зіскочив» з бібліотечної тематики.
Валька заперечливо
— Лише бички, та й то залишки! В чоловіка спина болить, ледве ходить. Вийшов вчора в лиман і за дві години назад прийшов. Торгувати майже нема чим…
Ігор вперше помітив в очах Вальки відсутність вогника і завзяття.
— То треба лікувати чоловіка, — сказав він.
— Є одна бабка в Кам’янці, та вона сто рублів бере…
Ігор навпомацки витягнув сторублівку з пачки в правій кишені штанів, простягнув Валі, згорнувши руркою.
— Дайте з десяток бичків, будь ласка, — підвищивши голос, сказав він. — Здачі не треба, — додав пошепки.
Вона загорнула бичків у газету.
— Ледь не забув, — Ігор поклав на прилавок пакетик. — Тут ліки для вас і приписи, коли і як приймати…
— Мої ліки? — розгублено повторила Валя.
— Так, від вашої хвороби.
— А звідки ви знаєте? — тепер і вона говорила пошепки.
— Ви мені самі сказали, — прошепотів Ігор у відповідь. — Увечері в парку на лавці?
— О шостій — погодилась вона.
— Шампанське взяти?
— Яка жінка шампанського не любить? — промовила. В погляді — теплота, на обличчі — розгубленість.
Після базару ноги самі привели Ігора до будинку Фіми Чагіна. Він зупинився навпроти будинку на протилежному боці вулиці. Одразу згадалося, як вони зустрілися з Чагіним поглядами минулого разу, коли він так само стояв на цьому місці. І, злякавшись, що ситуація може повторитися, Ігор пройшов метрів сто далі і присів на лавку поряд з чиїмись ворітьми. Руки вже не нили, хоч плечі пам’ятали і міх з вином, і дві сумки.
20
Ігор поблукав містом і опинився біля робітничої їдальні. Зїв борщу, гречку з лангетом, запив компотом, виклавши за все сім рублів.
Морський вітерець лоскотав ніздрі. Ранкове сонце сховалося за хмари, які, підганяючи і підштовхуючи одна одну, заповнювали небо над Очаковим.
Надвечір стало прохолодно. Ігор купив у гастрономі пляшку шампанського і велику двохсотграмову плитку шоколаду «Ленінград». Зайшов у «Госптовари» і купив дві склянки і шматяну сумку з надписом «На згадку про курорт». Склав у неї покупки і пішов у парк біля базару. Сів на лавку. За спиною почувся шурхіт, і теплі сильні долоні закрили його очі. Ігор завмер, налякавшись. Він аж ніяк не чекав такого сюрпризу, і якби долоні лягли ніжно і легко, він би підіграв. Але ця сила, з якою вони притиснулися до його обличчя!?
— Валя? — запитав він обережно.
В потилицю вдарив теплий видих повітря. І тільки після цього — знайомий неголосний сміх.
— Але ж ти мене налякала! — заспокоївся Ігор.
Долоні звільнили очі, залишивши на повіках тепло чужих рук. Ігор озирнувся — перед ним стояла Валя в хусточці салатового кольору поверх рудого волосся, в зеленій сукні нижче колін, в білих лакованих лодочках і з білою сумочкою в руці. Вона обійшла лавку і сіла поруч.
— Ходімо до моря? — запропонував Ігор.