Садівник з Очакова
Шрифт:
Валя подивилася на небо.
— Дощик може початися, — жваво промовила і одразу, махнувши рукою, додала: — То й що? Не з цукру ж ми, не розтанемо! Та й чужих очей там не буде!
Рішуче встала, озирнулася на Ігора. Ігор швидко піднявся, в сумці дзенькнули склянки. Чи одна об другу, чи об пляшку.
Валя повела Ігора до моря вузенькими нерівними стежинами, які ніби спеціально були протоптані для таємних коханців серед острівців кущів і балок, оточених городами приватних будинків або закинутими парканами якихось підприємств.
Нарешті стежина вивела їх до крутого спуску, і вони опинилися під навислою над їх головами похмурою скелею. Перед ними хлюпалося темне тихе море. Було дивно не бачити на поверхні води жодного вогника, жодного тремтливого відбитку місяця й зірок. Та відбиватися у воді цього вечора не було чому.
Сіли на пісок. Ігор дістав склянки, шампанське. Розгорнув шоколадку і розломив її на квадратики.
— Чоловік тебе не шукатиме? — раптом запитав Ігор.
— Ні, — зітхнула Валя. — Він лежить, бідака. Спиною мучиться. Завтра повезу його в Кам’янку до бабки. Може, виправить!? Бо якщо він не зможе по рибу ходити, то й я без діла залишусь!
— Іншу роботу знайдеш, — промовив Ігор, узяв пляшку шампанського і почав розкручувати дротик, що тримав корок на скляній шийці.
— Яку роботу? — неголосно розсміялася Валя. — В мене освіта — вісім класів. Я коли закохалася у нього в восьмому, більше вчитися не змогла! Така пристрасть! Добре, що батько з війни безруким повернувся, бо ж, напевно, ременем би знівечив! Він матері ще до війни офіцерським ременем лікоть перебив!
— Батьки також в Очакові живуть? — запитав Ігор.
— Поховані тут, на цвинтарі.
Ігор зняв дротик і труснув пляшкою. Корок, бахнувши, злетів у небо. Ігор наповнив піною обидві склянки і вправно затиснув шийку пляшки великим пальцем правої руки, залишивши міліметровий отвір, щоб тихенько випускати газ. Лівою рукою подав склянку Валі, взяв свою.
— За тебе! — Ігор схилився над обличчям Валі, зазираючи їй в очі.
— І що ж ти в мені таке знайшов? — вона грайливо повела плечем, піднесла склянку до уст, відпила.
Ігор потримав у роті іскристе шампанське, потім ковтнув. «І що я в ній таке знайшов?» — подумав її голосом, ніби ще раз прослухав магнітофонний запис.
— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала вже не грайливо, а ледь напружено Валя.
— Ми ж домовились на «ти» розмовляти, — сказав, усміхаючись, Ігор.
— Тоді п’ємо на брудершафт! — засміялася Валя.
Випили.
Ігор зняв палець з шийки пляшки — газ вже не виходив, і піни більше не було. «Вкрутив» пляшку дном у пісок. Стягнув чоботи, зняв шкарпетки, спробував закатати галіфе. Зайшов по кісточки у воду.
— Вода нехолодна! — промовив здивовано.
— Звичайно,
— А дівчатка? — зі смішком у голосі запитав Ігор.
— Ті, які сміливіші, також!
— А ти з тих, які сміливіші? Чи з других?
— Ті, які мало вчилися, завжди сміливіші від тих, які з університету вийшли!
— Це особистим досвідом перевірено?
— Налий краще ще шампанського! — попросила Валя.
Ігор налив. Собі і їй.
— Ну, за що вип’ємо? — запитав.
— За мого чоловіка, Петра, щоб не хворів, — запропонувала Валя.
Ігор здивувався, проте не показав виду. Та й якби показав, у темряві не було б видно.
— Ти кохаєш його?
— Раніше кохала, а тепер жалію.
— І це його влаштовує? Те, що ти його жалієш?
— А що? — Валя повела плечем, відпила шампанського. — Жалість сильніша від кохання. Розлюбити можна кого завгодно, а «розжаліти» — такого навіть слова в мові не існує. Людину жалієш, поки вона жива, тільки коли помре — жалість минає. От і виходить, що для мого чоловіка ліпше, якщо я його дуже жалію…
— Я б не хотів, щоб мене жаліли, — замислено промовив Ігор. Потягнувся рукою до шоколаду, взяв квадратик, поклав до рота. Шоколад був твердий, гіркий.
— Це тому, що тебе, напевно, по-справжньому ще жодна жінка не жаліла!
— Мене, напевно, ще жодна жінка по-справжньому й не кохала, — погодився Ігор, вчувши у словах Валі значно багатший життєвий досвід, ніж його власний.
— Ти ж іще молоденький зовсім, — рука Валі обійняла Ігора за плечі, вона присунулася до нього, і тепло її тіла сягнуло його шкіри, проникло крізь гімнастерку.
— Зніми хоч кобуру, бо колеться, — жартома пожалілася Валя.
Ігор слухняно зняв ремінь, поклав його з кобурою на пісок.
— Хочеш, скупаємося? — запропонувала вона.
— Я не взяв нічого, — розгубився Ігор.
— Чому ж «нічого»? — розсміялася Валя так голосно і дзвінко, що Ігор сполохано роззирнувся. — Шампанське взяв, шоколадку взяв, мене взяв! Давай, роздягайся, голими скупаємося та й висохнемо, якщо дощ не піде.
Ігор розстібав гудзики гімнастерки і скоса стежив, як Валя знімає плаття. Її лаковані туфельки біліли на піску. Коли вона, роздягнувшись, озирнулася на Ігора, він продовжував сидіти на піску з розстібнутою, але не знятою гімнастеркою.
— Що, соромишся? — усміхнулася вона.
Ігор хотів крізь землю провалитися. Але значно більше його хвилювала інша думка — думка про те, що знявши форму, він може щезнути з цього часу і з цього місця, залишивши гарну, повну життєвої наснаги жінку саму. І тоді вона, напевно, злякається!
— Я так купатимусь, — Ігор підвівся, виклав у шматяну сумку пачки з рублями, так, щоб вона не помітила, і рішуче увійшов у воду.
— Ти такий дивний, — розсміялася вона і зайшла разом із ним у воду в чому мати народила.