Садівник з Очакова
Шрифт:
В вухо в цей час «врізався» дзвінок мобільника Коляна. На фоні лікарняної тиші його радісна мелодія звучала знущально.
Ігор схопив телефон.
— Ти живий? — запитав трохи манірний, майже грайливий чоловічий голос.
— Ви телефонуєте Коляну? — запитав Ігор. — Він не може розмовляти. Щось переказати?
— Передай, що я його закопаю! Він знає, хто я! А ти хто такий?
— Я його знайомий, — розгубився Ігор.
— На похорон його прийдеш? — запитав голос.
— Що-о?! — вихопилося в Ігора, і він відразу натиснув відбій. Поклав мобільник на місце.
— Хтось
Колян мовчав. Перевів погляд на стелю. Потім заплющив очі.
— Мені вже йти? — запитав Ігор.
— Посидь ще трохи, — прошепотів Колян.
— Хто це був?
— Один із трьох….
— З яких трьох? — не зрозумів Ігор.
— Один з трьох, яких я хакернув, — відповів Колян. — Напевно, чоловік тої баби…
— Для якої ти копіював листування?
— Угу, — промимрив Колян.
— Ти з нею спав? — прошепотів Ігор в саме вухо приятеля.
Той не відповів.
— Я піду, — рішуче промовив Ігор. — Мені твої пригоди не подобаються…
— Мені також, — через силу вимовив Колян. — Завтра прийдеш?
— Прийду. Бувай.
Ігор підняв з підлоги конверти з фотографіями, ще раз уважно подивився на приятеля, махнув йому рукою і вийшов у коридор.
Біля дверей у сусідню палату знову побачив медсестру.
— Вже йдете? — запитала вона.
Ігор притакнув.
— Можна запитання? — він підійшов зовсім близько до неї, ніби вона була глуха і не почула б його. — Чому у вас палата номер п’ять є, палата номер сім є, а палати номер шість нема?
Дівчина заясніла задоволеною усмішкою.
— Ви зауважили!!! — зраділа вона. — Інші майже не помічають. А якби була палата номер шість, то всі б помічали і жалілися! Це наш лікар домігся, щоб була така нумерація! В літаках же немає тринадцятого ряду! Однаково б ніхто не захотів в цей ряд сідати?
— Немає? — невпевнено перепитав Ігор.
— Звісно, нема, — запевнила його медсестра. — А палата номер шість — це те саме, тільки не в літаку, а в лікарні.
Трохи розгублений Ігор спустився бетонними сходинками на перший поверх, вийшов з приміщення лікарні. Озирнувся, подивився на вікна поверху травматології і закрокував до зупинки трамваю. З найближчих високих сосон голосно каркали ворони. Запах прілого листя був тепер сильнішим і свідчив про близькість лісу.
19
Вечори в Ірпені темніші, ніж у Києві. Це Ігор помічав щораз, коли вечір заставав його в дорозі додому. Ось і зараз, коли він йшов з автостанції у напрямку своєї вулиці, намагався збагнути, чому вечір настав саме тоді, коли він ще в дорозі. Адже з Києва він виїхав ще в білий день! Вигляд побитого Коляна зі спухлими губами, що ледь ворушилися, не йшов з думки. А в голові ще лунав чоловічий злісно-грайливий голос, який погрожував «закопати» Коляна. Ігореві стало страшно за приятеля.
Попереду з’явилися рідні вікна власного дому. Ігор увійшов, роззувся. Зайшов у свою кімнату, кинув конверти з фотографіями на ліжко і відразу — на кухню. Налив чарку коньяку, пригубив. Сів за столик. Подумав, що ось зараз прийде в його душу спокій, відійдуть
Розклав перед собою фотографії. Спробував скласти їх у певному порядку. Фотографії, що викладалися у певному порядку, були зроблені Іваном в один день, коли він ходив за Ігорем і фотографував «міліціонера». Тут все було зрозуміло. Ігор чудово пам’ятав, як
він йшов на базар, де зупинявся, на що задивлявся. Три фото, на яких він був сфотографований під час розмови з рудою Валькою, притягували його погляд, неначе магнітом. Вони наче просилися в рамку і на стіну. «Яка ж вона все-таки вродлива, ця торговка! — думав Ігор. — Яка справжня! Пустотливі очі, посмішка, до якої хочеться припасти губами, ямки на щоках. На фото вони були ще помітніші, ніж у житті. І вона так сміливо погоджувалася на побачення! Побачення з незнайомим міліціонером! Хіба це не глупство? Нехай чарівне, але все ж глупство! Тим паче, що вона заміжня».
Ігор замислився, та через мить заперечив собі: «Ні, це не глупство. Інший час — інші міліціонери. А чоловік просто набрид», — вирішив він. Його погляд знову зупинився на її вустах. На її посмішці. «Вже завтра я зможу її побачити. Не лише побачити, а й ліки передати! Я зможу її вилікувати! І неважливо: для себе, для неї чи для її чоловіка!» Ігор знову наповнив чарку.
— За мене! — прошепотів він тост задля порядку. Ковтнув коньяку. Губи склалися в самовдоволену усмішку. Ігор почувався щасливим. Щасливим і безмежно позитивним! Майже, як Мати Тереза. Що його відділяє від здійснення чергового доброго вчинку? Та майже нічого. Варто йому лише одягнути на себе стару міліцейську форму, як ця форма перестає бути старою!
— Мамо, в нас перегорілі лампочки є? — зазирнув він у вітальню.
Олена Андріївна відвернулася від телевізора.
— Нащо тобі?
— Треба!
— Вони в сараї, я їх там складаю. В дальньому правому куті.
У сараї горіло яскраве світло, що зразу засліпило Ігора. Під лампою, що звисала зі стелі, сидів на табуреті Степан і читав книжку. Ігор здивовано утупився в нього.
— Добрий вечір, — промовив садівник.
— Добрий, — відповів Ігор. — Вибачте, я на хвилинку…
Він пройшов у правий дальній кут і відразу побачив пакет з десятком перегорілих лампочок.
«Нащо вона їх зберігає?» — подумав, нахиляючись над пакетом. Вибрав дві імпортні матові лампи — здалося, що в них скло товстіше.
— Я сьогодні збираюся в кафе. Хочеш разом? — почув за спиною голос Степана.
— Що «разом»? — не зрозумів Ігор.
— Повечеряти разом.
— Ні, я мушу зараз йти… Я не можу.
— Шкода, — промовив Степан. — Не підкажеш, куди краще піти? Щоб було добре кафе?