Садівник з Очакова
Шрифт:
— Ти снідати? — запитала, озирнувшись, мама.
— Ні, я так, — відповів Ігор і позадкував у коридор. Сонце, пересунувшись від столиці на передмістя, висіло у самому центрі неба, майже над автостанцією. І це при тому, що по телевізору всім киянам пообіцяли дощ. Ігор, на ходу позираючи на синє небо, усміхнувся. Ірпінь має право на свій прогноз погоди, хоч і розташований лише в двадцяти кілометрах від Києва. В Києві дощ? Ну і нехай! А в Ірпені — золота, сонячна осінь!
Початковий план звернутися в місцеву поліклініку і показати венерологу папірець з діагнозом з Очакова був скасований Ігорем задовго
— Вибачте, це для знайомої. Тільки я не знаю, що їй з цим діагнозом купити. Вона сама соромиться.
Жінка в білому халаті взяла папірець в руки і крізь окуляри прочитала написане.
— Я б також соромилась, — визнала вона, переводячи погляд з папірчика на Ігора. — Амбулаторно лікуватися ваша знайома не хоче, чи також соромиться?
Ігор розгубився.
— Ні, вона не може амбулаторно… боїться роботу втратити.
Аптекарка задумливо озирнулась на провізорську шафу за спиною.
— Ну, якщо ви будете особисто контролювати лікування, — вимовила вона, — тоді…
— Буду, буду, — швидко пообіцяв Ігор, якому вже хотілося нарешті вирватися з цього медикаментозного раю. Він весь час боявся, що хтось зайде в аптеку і стане свідком їх розмови.
— А вам, молодий чоловіче, лікуватися не треба? Адже ця хвороба не з приємних!
— Ні, мені точно не треба, — скоромовкою відповів Ігор і озирнувся на двері. — Ми з нею дружимо, а не спимо!
Аптекарка кивнула і почала щось писати на папірчику. Нерви Ігора були на межі. І тут вхідні двері відчинилися, до аптеки увійшла молода жінка. На її обличчі палахкотів нездоровий рум’янець, очі, що сльозилися, просили допомоги.
— Ось, — фармацевт нарешті відірвалася від папірця. — Я тут написала все: послідовність, час і кількість. Всього — тринадцять препаратів. З вас вісімсот тридцять гривень.
Ігор остовпів. Механічно обмацав кишені. Він пам’ятав, що гривень сто у нього з собою є, але вісімсот!?
— Я зараз, за півгодини, — заговорив він, позираючи на жінку, яка стояла за його спиною і, затуляючи рот маленькою рукою, покашлювала. — Я не розраховував, що так дорого… Ви відкладіть ліки, я…
— Ці антибіотики дорогі, але без них не обійтися, — з розумінням розвела руками фармацевт. — То будете купувати?
— Так, обов’язково, — запевнив її Ігор, відходячи від прилавка. — Я тільки за грішми сходжу!
Післяобідній час Ігор планував присвятити «байдикуванню вдома» — іноді саме такими словами мати характеризувала звичне марнування часу свого єдиного і не надто путящого сина. Однак «байдикування» не вийшло. Щойно Ігор взяв з рук мами телепрограму, щоб перевірити, чим потішить сьогодні телевізор, як зателефонував Колян.
— Сподіваюся, ти вдома? — продзвенів він радісно.
— Вдома.
— А я вже в маршрутці. З м’ясом і з пляшкою. Хоч, здається, пляшкою мав забезпечити ти!
— З м’ясом? — повторив здивовано Ігор, у голосі
— Ти що, не радий?
— Радий, радий! Сюрприз! — Ігору вдалося переконливо «звеселити» інтонацію.
— Тоді готуй шампури, склянки, сірники!
Для того щоб переналаштуватися від цілеспрямованого байдикування на пікнік, Ігореві вистачило п’ять хвилин. Укотре переконавшись, що дощу не передбачається, він діловито вибрав з кухонної шафки дві стограмівки, ті, що були чистіші, з кошика під столом дістав кілька цибулин — про всяк випадок. Дві тарілки — для цивілізованого споживання шашличного м’яса, дві виделки. В результаті зборів назбиралось два пакунки речей і різного дріб’язку.
— Ну, з тебе справжня «хазяйська дитина»! — вигукнув Колян, побачивши свого приятеля у повному «озброєнні».
Для шашличного пікніка вони вибрали невеликий березовий гайок метрах у трьохстах від найближчих будинків. І йти було недалеко, і березові дрова під рукою. Ігор розстелив квадрат клейонки, виклав на нього посуд і відразу взявся розпалювати вогнище.
Колян на правах головного постачальника просто ходив кругами, наспівуючи щось собі під ніс. Раптом він зойкнув, присів навпочіпки і обернувся до Ігора.
— Гей, неси ножик і пакет! — наказав.
Отримавши ніж, Колян зрізав два міцних червоноголовця, поклав їх у пакет і далі так захопився грибним полюванням, що не звертав жодної уваги на свого приятеля, який майстрував над вогнищем невеликий збірний мангальчик.
За часом ніхто не слідкував. Це було непотрібно: програма була зрозумілою і складалася із відпочинку, шашликів і горілки. Утім, «відпочинок» передбачав усе, у тому числі шашлики і горілку, і його закінчення залежало не від стрілок годинника, а від вичерпання життєвих сил учасників. Березові дрова перетворювалися у жар, Колян, заповнивши пакет грибами, повернувся до вогнища і відкрив пляшку «Немирова». Перший тост напрошувався сам собою — «За грибний врожай!» — і виголосив його, звісно, Колян, настрій якого від цього незапланованого успіху ще більше покращився.
Він навіть закусувати відмовився, тільки занюхав першу чарку шматочком хліба. Раптом його погляд хижо втупився в пластикове відерце з маринованим м’ясом, яке він і привіз. Руки самі потягнулися до шампурів, і Колян почав вміло нанизувати на них шматочки свинини.
— Знаєш, мені, щоб вибратися до лісу, треба годину пиляти на метро і маршрутках, а в тебе — все під боком. Треба буде десь тут дачку собі купити!
— А що, нові замовлення є? — поцікавився Ігор.
Колян усміхнувся.
— З’являться! Хороший хакер без роботи не залишиться! Інформація всім потрібна!
Ігор замислився: чи йому потрібна якась подібна інформація? Ні, виявилось, що не потрібна.
— Мені не потрібна, — повідомив він і посміхнувся.
— Бо ти хто? Ти, в принципі, людина без амбіцій. За радянськими мірками — паразит і дармоїд. Для тебе ідеальний спосіб існування — рантьє! Віддавати будь-що в оренду і проциндрювати ці грошики… Тільки для цього треба мати те, що можна здавати в оренду. А в тебе нема! Бо ж для того, щоб придбати квартиру або житло, потрібно крутитися зі швидкістю 5-10 тисяч баксів на місяць. Або ще швидше. Ось для того і потрібна інформація!