Садівник з Очакова
Шрифт:
14
Уранці в Ігора боліла голова. В спальню заглянула мати, стурбовано подивилася на сина, який лежав у ліжку, і щезла, тихо зачинивши двері за собою. Повз будинок проїхав трактор, і відразу, збадьорений гарчанням трактора, Ігор встав з ліжка. На обличчі — хвороблива незадоволена гримаса. Світ довкола наповнювався неприємним дражливим гомоном, і голова Ігора, наче особливий порохотяг, втягувала цей гомін, змішувала, струшувала і доводила до гудіння.
Погляд упав на звично акуратно складену міліцейську форму на табуреті. Ігор простягнув руку й обмацав форму.
Ігор витягнув з-під гімнастерки галіфе, струсив їх, щоб розправити штанини. Витягнув чорний тубус з фотоплівкою. Ігор втупився у касету застиглим поглядом, якась тоненька непрозора завіса відділяла його свідомість від розуміння: яким чином ця касета потрапила до кишені?
— Ти встав? — у дверях знову з’явилось мамине обличчя. — Їсти будеш? Ти ж знову під ранок повернувся!
Ігор обернувся. Лице матері було стурбованим.
— Ти почав багато пити, — сказала вона без докору ледь тремтячим голосом.
— Ні, — заперечливо хитнув головою. — Не багато…
— Від тебе тхне, — тепер вже мати заперечливо хитнула головою. — В тебе що, з’явились нові друзі?
Ігор замислився і не відповів матері.
— Я на годинку вийду у справах, — сказала вона. — Захочеш їсти — все в холодильнику.
— Мам, а де Степан? — раптом запитав Ігор.
— Степан? Зранку на подвір’ї був, лопати гострив.
— Я, може, сьогодні до Києва поїду, — промовив Ігор, дивлячись у підлогу, яку слід було незабаром пофарбувати. — Ненадовго… Плівку проявити.
— У тебе ж безплівковий! — здивувалася мати.
— Та я антикварний придбав, для плівки, — збрехав син.
— І чого це тебе до антикваріату потягнуло? І навіщо тобі ця стара форма? — мати кивнула на табурет.
— Зараз модно ретро-вечірки влаштовувати…
Мати пішла. Ігор відклав касету і одягнувся.
Постояв трохи біля вікна, дивлячись на сіруватий осінній день, готовий ось-ось пролитися дощем. Біль у голові стихав. Повернулася пам’ять і пояснила появу чорної касети, і навіть розмови з рудою Валею та з винокрадом Іваном згадались у всіх подробицях.
«Як було б добре жити самому, — подумав раптом Ігор. — Без материнського нагляду і контролю, без нагадування про необхідність шукати роботу, без запитань про старих або нових друзів!»
Ігор задумливо усміхнувся. Згадав про пачку двохсотгривневих купюр, отриманих від Степана. Це ж двадцять тисяч гривень! На кишенькові витрати, на пиво та каву — забагато. На те, щоб почати самостійне життя, на купівлю квартири або будиночка — надто мало. От якби ці гроші вкласти в бізнес!
Усмішка згасла на Ігоревому обличчі, але задумливість залишилася.
«У чужий бізнес вкладати гроші немудро, — продовжував розмірковувати він. — Не повернуться! А свій бізнес розпочати? Для цього, насамперед, треба стати бізнесменом. А який з мене бізнесмен? Ніякий!»
***
Цього разу до Києва Ігор вирішив їхати електричкою. Небо, хоч і опустилося під тягарем хмар, проте дощу іще не було. Навіть якщо дощ почне падати в Києві, це не страшно. Ігор захопив з собою парасолю. Раніше він часто їздив електричкою до Київською вокзалу,
На радість Ігора, і салончик, і стенд біля його відчинених дверей були на місці. Тільки ось хлопець, який стояв за прилавком, покрутивши касету з плівкою в руках, заперечливо хитнув головою.
— Нє-е, — протягнув він, повертаючи касету. — Це якась «Свема», до того ж «чебе». Краще зверніться в нормальний салон.
— А що таке «нормальний салон»? — запитав трохи розчарований Ігор.
— Це «Фуджи» або «Кодак». Найближчий, — хлопець замислився, — це треба на Хмельницького або, краще, на Львівську площу їхати. П’ять хвилин на маршрутці від цирку. Там, за Будинком художника, два таких салони!
Ігор сховав касету з плівкою до кишені куртки, швидко подивився на небо і пішов до цирку.
Салон «Фуджи» на Львівській площі був набагато респектабельнішим від комірчини на Старовокзальній. І чоловік за прилавком вирізнявся серйозним виглядом і недешевим костюмом. За його спиною дзижчав великий комп’ютеризований «проявочно-друкувальний» апарат родом з Японії або її країн-сусідок.
— «Свема»? — здивувався працівник салону. — Ні, — він обернувся до великої фотомашини. — У мене вона запрограмована лише на кольоровий друк. Якби це сотня чорно-білих плівок, тоді можна…
— То що, — в голосі Ігора змішалися розчарування і відчай, — мені цю плівку проявити в Києві нема де?
— Чому ж нема де? Я такого не говорив, — чоловік винувато посміхнувся. — Вам треба до професіоналів. Можете спробувати на Прорізній, 26!
Ігор сховав касету у кишеню куртки, дещо приречено кивнув добре одягненому чоловікові й вийшов на вулицю.
З неба сіявся дощик. Дрібно і боязко, ніби соромлячись своєї невідповідності важким низьким хмарам, здатним і на грозу, і на зливу, а не тільки на цю мряку.
Дорогою на Прорізну Ігор зупинився випити кави в новій «Французькій булочній» на розі Гончара і Ярославого Валу. Думав перечекати дощик, а дочекався повноцінної зливи. Правда, поки Ігор пив свій «американо» з молоком, злива стихла і скоро лише монотонно била по бруківці дороги і тротуару окремими великими краплинами.
Фотостудія на Прорізній виходила вітринами на вулицю. За склом — великі розкішні чорно-білі фотографії. Ігор в захваті роздивлявся їх: найменшу деталь було виразно видно. Люди, будинки — все, зображене на фото, було сучасним, але при цьому, чорно-білість фотографій підкреслювала позачасовість зображуваного і спонукала Ігора шукати у фото другий, додатковий чи головний, прихований зміст. Кольорові фотки просто розважають або тішать. Вони рідко змушують задуматися. Чорно-білі — навпаки.