Садівник з Очакова
Шрифт:
— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.
— Добре, — погодився Ігор.
Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів
За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.
— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.
Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.
Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.
Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.
— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!
— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.
— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.
— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.
— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!
— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.
Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.
— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.
— Зазвичай я рішучий, — промовив Ігор і зніяковів, почувши у власному голосі вагання.
— Рішучі, коли бандитів ловите? — серйозно поцікавилась руда Валя.
Ігор кивнув.
— А що, їх так багато?
— Кого?
— Бандитів, — Валя дивилась просто йому в очі.
Ігор знизав плечима.
— Років через п’ятдесят їх стане ще більше, — задумливо промовив він.
— Через п’ятдесят років? — очі Валі стали круглими. — А в газетах пишуть, що через двадцять років їх взагалі не буде! Перевиховають усіх на вчителів, інженерів, щоб країні користь була.
— Газетам не варто вірити, — почав було Ігор і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. — Варто. Варто, звичайно, вірити газетам. Та треба й самій розуміти…
— Я більше книжки люблю. В газетах одні лише факти. А в книжках і факти, і романтика. Я Вадима Собка читала…
— Це хто? — здивувався Ігор.
— Невже ви не знаєте? Письменник, всесвітньо відомий. Дві Сталінські премії отримав ще до смерті Сталіна!
— Не читав, — признався хлопець.
— Шкода, що я книжку вже в бібліотеку
— З якого ще анекдоту? — Ігор вдав, що сердиться.
— Вибачте, ну, з того, де два міліціонери радяться, що третьому на день народження подарувати. Один каже: «Давай купимо йому книжку!» Другий відповідає: «Не треба, у нього вже одна є!»
— В мене вдома більше, ніж одна книга, — усміхнувся Ігор.
Усміхнувся, і йому здалося, що Валине обличчя, її очі, уста, такі соковиті й спокусливо-гордовиті, зовсім поряд. Ігор обійняв жінку і пригорнув до себе. Спробував поцілувати, але зразу відчув, як його зупинила і відсторонила сильна рука.
— Не треба, — голос Валі пролунав м’яко, вибачливо. — Я нездорова… Може статись, й ви заразитесь.
Ігор завмер, не розуміючи, його охопив страх.
— Заражуся? Чим?
— Я не знаю, як ця хвороба називається. Вона передається людині від риби. То кашель з поганим присмаком у роті, то очі сльозяться… І дітей не можна мати… — Останні слова Валя промовила важко, з натугою. Ніби ось-ось заплаче. Але стрималась. Помовчала кілька хвилин. Потім глянула на небо. На ньому сяяли зорі. Далеко над морем плив серпик місяця. В його світлі сріблом мигтіли маленькі хвильки.
— І що? — обережно порушив тишу Ігор. — Хіба не можна вилікуватися?
— Напевно, можна. Лікар сказав, що вилікує мене, якщо я від чоловіка до нього піду… Хіба ж так можна?!
— Треба на цього лікаря поскаржися! — обурився Ігор.
— Кому? — очі і уста Валі знову були зовсім поруч. Та погляд її був такий сумний, що в нього й думки вже не виникало про поцілунок.
— Як прізвище лікаря? — запитав Ігор, відчуваючи себе справжнім міліціонером.
— Не треба, — Валя махнула рукою. — Може, він мене кохає і те, що цю хворобу можна вилікувати, просто вигадав?
У будинок Івана Ігор повернувся після опівночі. На кухні світилося. За столиком сидів молодий господар і читав «Огоньок». Почувши кроки на порозі, відклав журнал і встав.
Двері в дім були незамкнені. Ігор зайшов на кухню, кивнув. Сіли обидва біля столу.
— Може, вина? — запитав Іван. — Тільки я не буду. Я вже дві склянки випив.
— Слухай, — Ігор витягнув з кишені галіфе сотенну купюру. — Тут у вас поліклініка чи лікарня?
— Лікарня.
— Знайди лікаря, до якого Валя зверталась. Дай йому гроші і візьми історію її хвороби або просто діагноз. Зрозумів?
Іван заперечливо похитав головою.
— Знайдеш лікаря, який лікував руду Валю, і дізнаєшся у нього, на що вона хворіє! Зрозумів? Нехай він напише на папері.
Тепер Іван зрозумів, що від нього вимагають. Він згідливо кивнув, ховаючи сотку до кишені піджака.
— Я пішов спати, — сказав Ігор, підводячись з-за столу. — Піду вранці. Повернусь за кілька днів. Добраніч.
Ігор зайшов до кімнати, не вмикаючи світла. Він вже напам’ять знав, де стоїть старовинний диван з високою спинкою, де крісло, де тумбочка. Роздягнувся, навпомацки склав на табурет міліцейську форму, ліг під теплу ватяну ковдру і заснув.