Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ваша свекруха лежить хвора, — почав він, сподіваючись одразу збудити в ній співчуття. — На вулиці чекає екіпаж. Тож будьте розумницею, підіть надягніть капелюшок і поїдьмо зі мною на прогулянку. Вам корисно прокататися!
Айріні глянула на нього, ніби хотіла відмовитись, але потім, очевидно, передумавши, пішла нагору й повернулася в капелюшку.
— Куди ви мене повезете? — спитала вона.
— Ми поїдемо до Робін-Гіла, — пояснив скоромовкою Джеймс. — Треба проїздити коней, а мені хочеться подивитись, що там робиться.
Айріні завагалась, але потім знову передумала й пішла до екіпажа. Джеймс для більшої певності йшов за нею слідом, мало не наступаючи на п'яти.
Вони проїхали добру половину дороги, й аж тоді він почав:
— Сомс вас дуже любить, він не дозволяє й слова проти вас сказати. Чому ви така неласкава з ним?
Айріні почервоніла й стиха відповіла:
— Я не можу дати йому того, чого в мене немає.
Джеймс гостро поглянув на неї. Тепер, коли вона сиділа в його власному екіпажі, коли її везли його власні коні і слуги, він почував себе господарем становища. Тут вона вже не втече від нього і влаштовувати прилюдну сцену теж не захоче.
— Не розумію, про що це ви говорите, — мовив він. — Сомс — добрий чоловік.
Айріні відповіла так тихо, що її відповіді майже не чути було за торохтінням коліс. Він розібрав тільки слова:
— Ви ж із ним не одружені!
— Ну то й що? Він дає вам усе, що ваша душа бажає. Він залюбки возить вас скрізь, куди ви хочете, а тепер оце збудував для вас заміський дім. Ви ж, здається, не маєте власних грошей?
— Ні.
Джеймс поглянув на неї знову; він не міг зрозуміти виразу її обличчя. Здавалося, ще трохи — і вона заплаче, а проте…
— Що там не кажи, — пробурмотів він квапливо, — а ми завжди добре ставилися до вас.
В Айріні затремтіли губи; Джеймс побачив, що по її щоці покотилася сльоза. Він відчув, як до горла йому підступив клубок.
— Ми всі любимо вас, — мовив він. — Якби ж ви тільки… — він хотів сказати «поводились як слід», але замість того сказав, — якби ж ви тільки були йому кращою дружиною.
Айріні не відповіла, і Джеймс теж замовк. Його бентежила її мовчанка: в ній таїлася не затятість, а швидше згода з усім, що він може сказати. А проте він відчував, що останнє слово лишилося не за ним. Чому — йому годі було збагнути.
Одначе Джеймс не вмів довго мовчати.
— Мабуть, Босіні тепер уже скоро одружиться з Джун, — озвався він.
Айріні змінилася на виду.
— Не знаю, — сказала вона. — Запитайте в неї.
— Вона вам пише?
— Ні.
— Як же це? — спитав Джеймс. — Мені здавалось, що ви з нею близькі приятельки.
Айріні повернулася до нього.
— І про це, — мовила вона, — запитайте в неї!
— От тобі й маєш! — промимрив Джеймс, зляканий її поглядом. — Виходить, я не можу дістати прямої відповіді на пряме запитання. Он як воно буває!
Він трохи помовчав, переживаючи образу, а потім вибухнув:
— Ну що ж, я вас попередив. Ви не думаєте про завтрашній день. Сомс поки що мовчить, але я бачу: скоро йому увірветься терпець. Тоді будете нарікати на себе; більше того — ніхто вам не співчуватиме.
Айріні схилила голову й ледь посміхнулась:
— Я дуже вам вдячна.
Джеймс не знайшов, що їй відповісти.
Жаркий погожий ранок поволі перейшов у сірий задушливий день; з півдня насувалося важке громаддя жовтуватих хмар, віщуючи грозу. Придорожні дерева звісили над шляхом свої віти, не ворушачи жодним листочком. У важкому повітрі від розігрітих коней тхнуло потом; кучер і грум, випростані на передку, нишком перемовлялися, не повертаючи голови.
Коли зрештою вони доїхали до будинку, Джеймс відчув велику полегкість, його лякала непроникна мовчанка цієї жінки, яку він завжди вважав лагідною й покірливою.
Екіпаж спинився біля дверей, і вони зайшли досередини.
У холі було прохолодно й тихо, наче в склепі, по спині в Джеймса полізли мурашки. Він квапливо відслонив важку шкіряну портьєру між колонами, що відгороджували внутрішній дворик.
У нього мимоволі вихопився схвальний вигук.
Будинок був справді опоряджений з бездоганним смаком. Темно-червоні кахлі, якими була вимощена підлога між стінами й круглим басейном з білого мармуру, обсадженим високими ірисами, були, певна річ, щонайвищої якості. Джеймс захоплено оглядав лілові шкіряні портьєри, які запинали один бік двору, обабіч великої груби, викладеної білими кахлями.
Скляний дах був розсунутий посередині, і тепле повітря лилося в самісіньке серце будинку.
Джеймс стояв, заклавши руки за спину, закинувши голову між високими вузькими плечима, й роздивлявся капітелі колон і візерунки фриза, виліпленого на стінах кольору слонової кості, що йшли під галереєю. Певна річ, усе тут було зроблено дуже ретельно. Справжній джентльменський дім. Джеймс підійшов до портьєр, роздивився, як їх відхиляти, розсунув, і перед ним відкрилася картинна галерея, з великим, на всю стіну, вікном. Підлога тут була з чорного дуба, а стіни — теж кольору слонової кості. Він обійшов дворик, розчиняючи двері й зазираючи в кімнати. Скрізь ідеальний порядок, можна переселятися хоч і сьогодні.
Нарешті він повернувся до Айріні й побачив, що вона стоїть біля виходу в сад разом із чоловіком і Босіні.
Не вельми чутливий, Джеймс, проте, одразу помітив, що трапилась якась прикрість. Він підійшов до них стривожений, не знаючи, що саме сталося, спробував пом'якшити неприємне становище.
— Добридень, містере Босіні, — мовив він, простягаючи руку. — Ви, я бачу, витратили цілу купу грошей!
Сомс повернувся й відійшов. Джеймс перевів погляд із насупленого обличчя Босіні на невістку і від хвилювання висловив уголос свої думки:
— Не розумію, що тут сталося! Ніхто нічого мені не розказує!
І, рушивши слідом за сином, почув, як Босіні коротко засміявся і сказав:
— І слава богу! Від таких, як ви…
На превеликий жаль, він не розчув кінця фрази.
Що ж сталося? Джеймс озирнувся. Айріні стояла поруч із архітектором, і обличчя її змінилося невпізнанно. Він поспішив до сина.
Сомс міряв кроками картинну галерею.
— Що тут у вас скоїлось? — запитав Джеймс— Що це все означає?
Сомс поглянув на нього із своїм звичайним гордовитим спокоєм, але Джеймс знав, що син нетямиться з люті.