Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Сомс відвернувся від склепу і став обличчям до вітру. Повітря тут, на пагорбі, було б чудове, якби його нервам не вчувався в ньому запах смерті. Він неспокійно подивився на хрести, урни, ангелів, імортелі, на квіти, пишні або зів'ялі, і раптом помітив місце, яке здалося йому таким несхожим на все інше тут, що він мимоволі ступив кілька кроків, щоб роздивитися його ближче. Тихий куточок з масивним, незвичайної форми хрестом із сірого нетесаного

граніту і чотири темні тиси, що виструнчились, наче вартові. Тут не було тісно від інших могил, бо позаду простягався обсаджений самшитовим живоплотом садок, а попереду стояла золотиста береза. Цей оазис у пустелі стандартних могил збудив естетичне почуття Сомса, і він сів там на осонні. Крізь тремтливе, позолочене осінню березове листя він дивився на Лондон і гойдався на хвилях споминів. Він бачив Айріні на Монпельє-сквер, коли її коси були іржаво-золоті і її білі плечі належали йому, — Айріні, здобуток його пристрасті, здобуток, що не схотів стати його власністю. Бачив тіло Босіні, що лежало в білому моргу, Айріні, що сиділа на канапі й дивилася в простір очима смертельно пораненої пташки. Він згадав, як зустрів її біля маленької зеленої Ніоби в Булонському лісі і як вона знову йому відмовила. Уява перенесла його до річки в той листопадовий день, коли народилася Флер, до пожовклого листя, що пливло по зеленкуватій воді, і змієголових водоростей, що, припнуті й сліпі, безнастанно звиваються, викручуються і вириваються. Перенесла до вікна, відчиненого в холодну зоряну ніч над Гайд-парком, у кімнату, де лежав мертвий батько. Уява полинула до картини «Місто майбутнього», до першої зустрічі того хлопця і Флер; до синюватого диму сигари Проспера Профона, до Флер, що показувала крізь вікно вниз, де «никав» той чужоземець. До Айріні, яка сиділа поруч із його нині мертвим кузеном на трибуні стадіону «Лорд». До неї і до її сина в Робін-Гілі. До канапи, на якій, забившись у куток, лежала Флер; до її уст, що притулилися до його щоки, до її прощального слова: «Таточку!» І раптом він знову побачив руку Айріні в сірій рукавичці, її прощальний помах на знак прощення.

Він сидів там довго, відтворюючи в пам'яті свій життєвий шлях, який проклав за беззаперечним велінням свого власницького інстинкту, і підбадьорюючи себе навіть спогадами про невдачі.

«Здаємо в оренду» форсайтівські часи, форсайтівський спосіб життя, коли кожен мав право володіти своєю душею, своїм капіталом і своєю дружиною і ніхто не обмежував і не ставив під сумнів це його право. А тепер держава заправляє

чи скоро заправлятиме його капіталом, його дружина заправляє сама собою, і лиш одному богові відомо, хто заправляє його душею. «Здаємо в оренду» цю здорову й просту віру!

Клекоче й піниться бурхливий вал, який несе з собою нове життя, що розів'ється лише тоді, коли почне спадати руїнницька повінь. Сидячи там, Сомс підсвідомо розумів, що наближаються великі зміни, але уперто зосередив свої думки на минулому, як вершник, що мчить крізь буряну ніч, сидячи обличчям до хвоста свого скакуна.

Хвилі перекочуються через вікторіанські загати, затоплюючи власність, усталені звичаї і побут, мелодійну музику й старі форми мистецтва, — хвилі, що залишають на його губах солоний присмак, наче присмак крові, підступаючи до підніжжя Гайгейтського пагорба, де знайшла свій вічний спочинок вікторіанська доба. І, сидячи тут, на високості, в цьому особливому куточку, Сомс, схожий на символічну статую Капіталовкладення, відмовлявся чути їхній безнастанний гуркіт. Він інстинктивно не боровся з цими хвилями — в ньому було досить примітивної мудрості тварини, що єдина на світі має власність і зветься людиною. Хвилі втихомиряться, коли задовольнять свій гарячковий періодичний потяг до грабунку й руйнації, коли нагуляються й наситяться плюндруванням чужих творінь і чужої власності; вони вляжуться і спадуть, і власність відродиться знову, на цей раз у новій формі, підказаній інстинктом, давнішим за гарячку перемін, — інстинктом домашнього вогнища.

«Je m'en fiche», — казав Проспер Профон. Сомс не казав: «Je m'en fiche», — це вираз суто французький, а той суб'єкт і так набрид йому до краю; але в глибині душі Сомс знав, що зміна — це тільки проміжок смерті між двома формами життя, руйнація потрібна для того, щоб звільнити простір для нової власності. То й що, коли вивішують оголошення і здають в оренду свою затишну оселю? Вона не довго стоятиме пусткою; незабаром хтось прийде і стане її власником.

І лиш одне непокоїло Сомса, коли він сидів у цьому тихому закутку: серце його знемагало від туги, бо сонце чарівними спалахами осявало йому обличчя, хмари й золоте березове листя; бо вітер так ніжно шелестів у листі, і зелень тисів була така темна, і серп місяця в небі був такий блідий.

Хоч як він її жадав, хоч як прагнув до неї — йому не судилося володіти красою і любов'ю цього світу!