Сага про Форсайтів
Шрифт:
Він обняв її за стан.
— Не треба, дитино моя, не зважай на них. Вони не варті твого мізинця.
Флер випручилася з його рук.
— Ти не старався… не хотів постаратися. Ти… ти зрадив мене, тату!
Тяжко вражений, Сомс дивився на дочку, що вся тремтіла, охоплена пристрасним гнівом.
— Ти не старався… не старався! Яка я була дурна… Я не повірю, що він… Він ніколи не зміг би! Ще вчора він… О, навіщо я тебе попросила!
— Атож, — спокійно сказав Сомс, — навіщо? Я поборов свої почуття; я зробив для тебе все, що міг, пішов проти власної волі — і ось яка мені дяка. На добраніч!
І, відчуваючи, як болісно ниє в тілі кожен нерв, він рушив до дверей.
Флер кинулася за ним.
— Він відмовляється? Ти це хочеш сказати? Тату!
Сомс обернувся і примусив себе відповісти:
— Так.
— О! — вигукнула Флер. — Що ж ти зробив, що ж ти міг зробити в ті давні часи?
Це жахливо несправедливе обвинувачення так вразило Сомса, що йому забило дух і відібрало мову. Що він зробив! Що вони зробили
— Який сором! — нестямно скрикнула Флер.
Сомс вийшов. Немов закляклий, він повільно піднявся сходами в картинну галерею і почав ходити між своїх скарбів. Неподобство! Просто неподобство! Зіпсоване дівчисько! А хто її зіпсував! Він спинився перед копією Гойї. Звикла, що їй у всьому потурають. Квітка його життя! А тепер, коли вона не може домогтися свого… Він підійшов до вікна віддихатись. День догорав, із-за обрію викотився місяць і золотом засяяв за тополями. Що це грає? Піанола! Якась безглузда мелодія з триньканням і бренькотом. Це Флер її завела. Невже ця мелодія може втамувати її біль? Його очі помітили якийсь рух за лужком, де росли виткі троянди, під молодими акаціями, крізь які сіялося місячне світло. То вона там ходить безупинно туди й сюди. Його серце болісно стислося. Що вона може зробити після такого струсу? Як угадати? Що він знає про неї? Він тільки любив її все своє життя, беріг як зіницю ока! Він нічого про неї не знає, не має ніякого уявлення. Вона все ходить там, піанола грає цю безглузду мелодію, а річка виблискує в місячному сяйві!
«Треба вийти», — подумав Сомс.
Він швидко спустився у вітальню, і досі освітлену так, як тоді, коли виходив звідти, — піанола вигравала отой вальс, чи фокстрот, чи як воно в них тепер називається, — і ступив на веранду.
Звідки можна стежити за нею так, щоб вона його не бачила? І він прокрався через садок до пристані. Тепер він опинився між нею й річкою, і йому полегшало на серці. Флер — його дочка і дочка Аннет, отож вона не вчинить ніякої дурниці; але все-таки — хто знає! З вікна плавучого будиночка йому видно було останню акацію, і він бачив, як маяв поділ сукні Флер, коли вона поверталася, безупинно ходячи туди й сюди. Та мелодія — слава богу! — нарешті скінчилася. Сомс підійшов до протилежного віконця і задивився на воду, що повільно плинула повз латаття. Навколо квітів збиралися маленькі бульбашки, що блищали, коли на них падало місячне світло. Раптом він пригадав той ранній ранок, після ночі, яку він провів у цьому будиночку, коли помер його батько і народилася Флер — майже дев'ятнадцять років тому! Навіть тепер він добре пам'ятав той незвичайний світ, який побачив, щойно прокинувшись, пам'ятав дивне відчуття, породжене в ньому видінням того світу. В той день спалахнула друга пристрасть його життя — до цієї дівчини, його дочки, що ходить он там, під акаціями. Якою відрадою вона була для нього! Увесь гнів і почуття образи розтанули в його душі. Він ладен на що завгодно, аби тільки зробити її щасливою! Над берегом пролетіла, пугикаючи, сова; шугнув кажан; місячна доріжка на воді засяяла дужче й поширшала. Чи довго ще Флер отак ходитиме? Він вернувся до першого віконця і раптом побачив, що вона прямує до берега. Вона спинилася зовсім близько, на причалі. Сомс спостерігав, стиснувши кулаки. Може, обізватися до неї? Нерви його були напружені до краю. Її непорушна постать, її юність, що поринула в розпач, у тугу, в саму себе! Він завжди пам'ятатиме її такою, якою вона стоїть оце зараз у місячному сяйві; пам'ятатиме слабкий солодкуватий дух річки і тремтіння вербового листя. У неї є все на світі, що він може дати їй, окрім однієї речі, якою вона не може заволодіти через нього! Неспростовність цього факту завдала Сомсові болю, немов риб'яча кістка, що стала поперек горла.
Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: «Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!» Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.
Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він
Світло у вітальні погасло. Тепер там тиша й темрява. Де Флер? Пішла нагору? Сомс підвівся і, ставши навшпиньки, зазирнув у вікно. Здається, пішла! Він зайшов до кімнати. Веранда не пропускала туди місячного світла, і спершу він нічого не міг розгледіти, крім обрисів меблів, що здавалися темнішими за темряву. Він навпомацки рушив у протилежний куток, щоб зачинити вікно. Нога його зачепила стілець, і хтось охнув. Ось вона, сховалася, згорнувшись клубочком у кутку канапи! Він нерішуче простягнув руку. Чи потрібні їй його втішання? Він стояв, дивлячись на цей клубок з пом'ятих оборок і волосся, на це чарівне юне створіння, що силкується вирватись із чіпких лап горя. Як її залишити тут? Нарешті він погладив її по голові і сказав:
— Годі тобі, донечко, іди краще спати. Я тебе чим-небудь утішу.
Яка нісенітниця! Але що він міг їй сказати?
IX. ПІД ДУБОМ
Коли відвідувач пішов, Джон з матір'ю стояли мовчки, поки син раптом сказав:
— Мені треба було б його провести.
Але Сомс уже простував алеєю, і Джон пішов нагору в батькову майстерню, надто збуджений, щоб повернутися до вітальні.
Вираз материного обличчя, коли вона стояла перед чоловіком, з яким колись була одружена, зміцнив рішення, яке визріло в ньому, відколи вона пішла від нього минулого вечора. Цей вираз був подихом дійсності, який примусив його остаточно відкинути вагання. Одружитися з Флер — це однаково що вдарити матір в обличчя, зрадити покійного батька! Так не годиться! Джон від природи зовсім не вмів злоститися. В цю важку для нього годину він не звинувачував своїх батьків. Він мав рідкісну, як на свій юний вік, здатність бачити речі в їхній природній відносності. І Флер, і навіть його матері гірше, ніж йому. Тому, кого покинуто, важче, ніж тому, хто кидає, і дуже важко тому, хто знає, що через нього дорога йому людина жертвує своїм коханням. Він не повинен і не буде злоститися! І коли він стояв біля вікна, дивлячись на запізнілий проблиск сонця, перед ним знову з'явилося видіння світу, яке він бачив минулого вечора. Море проти моря, країна проти країни, мільйони проти мільйонів людей, і в кожного своє життя, свої прагнення, радощі, горе і страждання — кожному доводиться приносити жертви й боротися самому за своє існування. І хай би він навіть погодився пожертвувати всім заради того, чим йому не судилося володіти, це ж дурість — вважати, що його почуття мають хоч яку-небудь вагу в такому величезному світі, і поводитись, наче плаксій або негідник. Він уявляв собі людей, позбавлених усього, — мільйони, які пожертвували життям на війні, мільйони тих, у кого війна забрала майже все, крім життя; голодних дітей, про яких читав, людей із знівеченим життям, в'язнів, нещасливців. Проте картини чужого горя не дуже йому допомогли. Коли хтось голодний, хіба йому легше від того, що інші теж не мають чого їсти? Трохи більше розважила його думка про мандрівку по цьому широкому світу, про який він і досі нічого не знає. Він не може сидіти тут, у домашньому затишку, де повний спокій і достаток, і нічого не робити, а тільки мріяти і думати про те, що могло б бути. Не може він і вернутися до Уонсдона, до спогадів про Флер. Якщо він знову зустрінеться з нею, то не ручається за себе, а якщо він залишиться тут або поїде туди, то неодмінно з нею зустрінеться. Поки вони живуть так близько одне від одного, зустріч неминуча. Єдиний спосіб уникнути цього — виїхати, і то негайно. Але хоч як він любив свою матір, їхати з нею він не хотів. Потім йому стало соромно за свій егоїзм, і він зважився запропонувати матері поїхати удвох в Італію. Дві години в цій сумній кімнаті він намагався опанувати себе, потім дбайливо вдягнувся до обіду.
Мати прийшла теж у вечірній сукні. Вони їли мало й поволі, розмовляючи про каталог батькової виставки. Вона мала відкритися в жовтні, і, крім деяких формальностей, все було готове.
Після обіду мати одягнула накидку, і вони вийшли надвір. Трохи походили, трохи поговорили і нарешті зупинилися мовчки під дубом. Керуючися правилом: «Якщо говорити, то говорити все», — Джон узяв її під руку і сказав, ніби між іншим:
— Мамо, поїдьмо в Італію.
Айріні притиснула ліктем його руку і відповіла, теж ніби між іншим:
— Це була б чудова подорож; проте я думала, що ти більше встигнеш і більше побачиш, коли поїдеш сам.
— Але ж тоді ти залишишся сама.
— Я вже колись жила сама понад дванадцять років. До того ж я б хотіла бути на відкритті батькової виставки.
Джон стиснув дужче її лікоть; він у ній не помилився.
— Ти не можеш лишатися тут зовсім сама — будинок такий великий.
— Можливо, не тут. Поживу в Лондоні, а після відкриття виставки, може, поїду в Париж. Тобі треба принаймні рік, Джоне. За цей час подивишся світ.