Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Для Сомса вона була загадкою. Її безтурботна веселість майже обманювала його. Майже — бо його уваги не оминуло те, що очі її часто втуплювалися кудись у простір і що серед ночі з вікна її спальні падало світло. Про що вона думає, про що розмірковує в таку пізню пору, коли треба спати? Але він не насмілювався запитати, що в неї на думці, а сама вона нічого не казала йому після тієї короткої розмови в більярдній.

Під час цього періоду мовчання сталося так, що Вініфред запросила їх на сніданок, щоб потім піти на «дуже цікаву невеличку п'єсу «Опера злидарів», і попросила їх узяти з собою кого-небудь четвертого, чоловіка. Сомс, чиє ставлення до театрів відзначалося принципом — не ходити ні на які вистави, прийняв запрошення, бо у Флер був інший принцип — ходити на всі вистави. Вони поїхали на автомобілі, прихопивши з собою Майкла Монта, який був на сьомому небі від щастя і якого Вініфред визнала «дуже цікавим». «Опера злидарів» спантеличила Сомса. Герої дуже неприємні, і вся річ вкрай цинічна. Вініфред була «заінтригована»… костюмами. Музика їй теж сподобалась. Напередодні вона пішла в оперу подивитися балет і, прибувши занадто рано, застала на сцені співаків, які цілу годину

блідли й червоніли від страху, щоб якось ненароком не збитися на мелодію. Майкл Монт був захоплений виставою. І всім трьом було цікаво, що думає про неї Флер. Але Флер про неї не думала. Її настирлива ідея стояла на сцені й співала разом з Поллі Пічем, блазнювала з Філчем, танцювала з Дженні Дайвер, ставала в пози з Люсі Локіт, цілувалася, наспівувала, обнімалася з Макхітом [86] . Її губи усміхалися, руки аплодували, але цей стародавній комічний шедевр справив на неї не більше враження, ніж якби це було яке-небудь банальне естрадне ревю. Коли вони після вистави сіли в машину, у неї защеміло серце від того, що поряд сидів не Джон, а Майкл Монт. Коли на повороті плече юнака, ніби випадково, торкнулося її плеча, вона тільки подумала: «Якби це було Джонове плече!» Коли його бадьорий голос, стишений від того, що вона сиділа так близько, щось торохтів крізь шум мотора, вона усміхалась і відповідала, думаючи: «Якби це був Джонів голос!» А коли він сказав: «Флер, у цій сукні ви справжнісінький ангел!»— вона відповіла: «Вона вам подобається?»— і подумала: «Якби тільки Джон міг її побачити!»

86

Поллі Пічем, Філч, Дженні Дайвер, Люсі Локіт, Макхіт — дійові особи «Опери злидарів» Джона Гея.

Під час цієї поїздки додому визріло її рішення. Вона поїде в Робін-Гіл і побачиться з ним віч-на-віч; візьме машину і вирушить туди, не попередивши ні Джона, ні батька. Минуло дев'ять днів, відколи прийшов його лист, вона не може більше чекати. Вона поїде в понеділок! Це рішення зробило Флер прихильнішою до Монта. Тепер, коли є мета, можна терпляче слухати його і відповідати. Хай лишається обідати; хай, як завжди, пропонує руку й серце; хай танцює з нею, стискає їй пальці, зітхає — хай робить що завгодно. Він докучає тільки тоді, коли відволікає її від настирливої ідеї. Вона навіть жаліла його, наскільки могла тепер жаліти кого-небудь, крім себе. За обідом він іще з більшим запалом, ніж будь-коли, говорив про те, що називав «кінцем засилля заможної меншості». Вона майже не слухала його, зате її батько, очевидно, слухав досить уважно і з посмішкою, що означала незгоду або навіть обурення.

— Молодше покоління думає не так, як ви, сер; правда, Флер?

Флер знизала плечима; молодше покоління — це Джон і тільки Джон, а їй невідомо, що він думає.

— Молодь думатиме так само, як я, коли доживе до моїх літ, містере Монт. Людська природа лишається незмінною.

— У цьому я згоден з вами, сер; але форми мислення змінюються разом з часом. Турбота про власний інтерес — ця форма мислення вже відмирає.

— Отакої! Дбати про власні справи — це не форма мислення, містере Монт, це інстинкт.

Так, коли йдеться про Джона!

— Але що таке «власні справи», сер? Ось у чому річ. Загальні справи незабаром стануть власними справами кожної людини. Правда, Флер?

Флер тільки усміхнулася.

— Якщо ні, — додав молодий Монт, — знову проллється кров.

— Люди міркували так з незапам'ятних часів.

— Але ви ж визнаєте, сер, що інстинкт власності відмирає?

— Я б сказав, що він посилюється в тих, у кого її немає.

— Але ж візьміть мене! Я маю успадкувати родовий маєток. Він мені не потрібний, я можу відмовитися від нього хоч завтра.

— Ви неодружені і не знаєте, що кажете.

Флер побачила, що юнак жалібно перевів на неї погляд.

— Ви й справді гадаєте, що шлюб… — почав він.

— Суспільство базується на шлюбі, — процідив, не розтулюючи губ, батько, — на шлюбі та його наслідках. Ви хочете з цим покінчити?

Молодий Монт збентежено розвів руками. За обіднім столом, де в електричному світлі, що лилося з молочно-білої кулі, виблискували ложки з гербом Форсайтів — «натуральним фазаном»— запала мовчанка. А надворі, над річкою, густішали вечірні сутінки, насичені важкою вологою і солодкими пахощами.

«У понеділок, — думала Флер, — у понеділок!»

VI. У ВІДЧАЇ

Після батькової смерті для єдиного тепер Джоліона Форсайта потяглися сумні, нічим не. заповнені тижні. Потрібні формальності й церемонії — читання заповіту, оцінка майна, розподіл спадщини — відбувалися, так би мовити, через голову неповнолітнього спадкоємця. Тіло Джоліона було піддане кремації. Згідно з волею покійного ніхто не був при цьому присутній і ніхто не повинен був носити жалоби. З його власності, до певної міри контрольованої заповітом старого Джоліона, вдові дістався Робін-Гіл, а також довічна рента — дві з половиною тисячі фунтів на рік. Окрім цього пункту, обидва заповіти цілком збігалися і досить складним способом забезпечували кожному з трьох Джоліонових дітей рівну частку власності їхнього діда й батька як тепер, так і в майбутньому; один тільки Джон, оскільки він чоловік, міг вільно розпоряджатися своїм капіталом, коли йому мине двадцять один рік, а Джун і Голлі діставали тільки право номінального володіння своїми капіталами з тим, щоб їхні діти могли володіти ними повністю. Якщо дітей у них не буде, все перейде до Джона, коли він переживе їх; а беручи до уваги той факт, що Джун уже минуло п'ятдесят, а Голлі було майже сорок, у юридичному світі вважали, що, якби не лютував прибутковий податок, молодий Джон згодом став би такий самий багатий, як і його дід перед смертю. Все це було байдуже для Джона і майже байдуже для його матері. Все, що потрібно було тому, хто лишив свої справи упорядкованими, зробила Джун.

Коли вона поїхала і мати з сином, зосталися вдвох у великому будинку, на самоті зі смертю, що зближувала їх, і коханням, що роз'єднувало їх, для Джона почалися дуже болісні дні; він страшенно мучився, почуваючи огиду до себе і розчарування в собі. Мати дивилася на нього з терплячим смутком, в якому вчувалася, однак, якась несвідома гордість, — так наче підсудна відмовлялася від захисту. Коли вона усміхалась, він сердився, боячись, що його усмішка буде бліда і нещира. Він не судив і не засуджував свою матір — йому це навіть не спадало на думку. Ні! Його усмішка була бліда й нещира тому, що через матір він не міг заволодіти тим, чого прагнув. Тільки одне полегшувало його страждання — потреба віддати належне батьковій художній спадщині, яку не можна було довірити Джун, хоч вона й пропонувала подбати про неї. І Джон, і його мати знали, що коли Джун забере батькові папери, його невиставлені малюнки й незакінчені речі, Пол Пост та інші завсідники її студії зустрінуть їх так холодно, що навіть у гарячому доччиному серці замерзне любов до них. У своїй старомодній манері і в своєму роді роботи Джоліона були непогані, тож Джон і Айріні не хотіли віддати їх на посміх. Влаштувавши виставку його робіт, вони принаймні виконають свій обов'язок щодо того, кого любили; і, готуючи виставку, вони провели багато годин разом. Джон дивувався, відчуваючи, як зростає його повага до батька. Розглядаючи його малюнки, він бачив, як завдяки спокійній наполегливості батькові вдалося перетворити свій не дуже видатний талант у щось по-справжньому індивідуальне. Робіт було дуже багато, і в них відбився процес розвитку бачення художника, розширення його творчих можливостей. Щоправда, жодна з них не відзначалася особливою глибиною і не сягала великих висот, але в своїх межах вони були досконалі, сумлінно виконані й довершені. І, пригадуючи батькову об'єктивність і безпретензійність, іронічну самозневагу, з якою він завжди говорив про свою працю художника і називав себе «аматором», Джон мимоволі доходив висновку, що ніколи по-справжньому не знав свого батька. Ставитися до себе серйозно і водночас не похвалятися цим перед усім світом — такий, очевидно, був його керівний принцип. Цей принцип подобався Джонові, і він усім серцем погодився зі словами матері: «Натура в нього була по-справжньому витончена; він завжди думав про інших, хоч би що йому доводилось робити. А коли він зважувався йти наперекір усім, то робив це з якомога меншим викликом — зовсім не в дусі нашого часу. За своє життя йому двічі довелося піти проти всіх, але серце його не озлобилося». Джон помітив, як по її обличчю побігли сльози, і вона зразу ж відвернулася. Вона терпіла своє горе дуже спокійно, й іноді йому здавалося, що вона сприймає його не дуже глибоко. Але тепер, дивлячись на неї, він відчував, який він бідніший силою духу, наскільки менше в нього гідності у порівнянні з ними обома — батьком і матір'ю. І, тихо підступивши до неї, він обняв її за талію. Вона поцілувала його швидко, але з якоюсь пристрастю і вийшла з кімнати.

Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві, — славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:

Якби я пісню скласти міг Таку, щоб біль у серці стих, Я б склав її з малих речей — Утіхи серця і очей. В тій пісні чувся б шелест крил, Струмка дзюрчання поміж брил, І шепіт дощика між віт, І дзвінкострунний бджіл політ; І як шумить зелений луг, І як з кульбаби лине пух. Все буде чути в пісні тій. І в серці стане супокій. А пісня стрімко полетить У неба ясную блакить.

Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:

— Дуже радий, що ти приїхала. — І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.

— Я спитала, чи ти вдома, — мовила вона, — і мене провели сюди. Але я можу піти.

Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.

— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.

— Так, так! Це нічого!

— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.

Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:

— Ця давня історія — невже вона така жахлива?