Сага про Форсайтів
Шрифт:
Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.
— Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.
— Бережіть його, він таки дуже старий.
І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі — дихала свіжим повітрям.
— Якої ви про нього думки, містере Сомсе?
— Гм, — озвався Сомс. — Він уже відійшов від цього світу.
— Атож, — погодилась Смізер, — я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.
— Смізер, — сказав Сомс, — ми всі ваші боржники.
— Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним — він чудова людина.
— Ну, до побачення, — кинув Сомс і сів у таксі.
«Ідуть угору, — думав він. — Ідуть угору».
Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були
Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.
— Нарешті повернулися! — сказав він.
Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.
— Я їду в Париж, Сомсе, до своєї матері.
— Он як! До матері?
— Так.
— Надовго?
— Не знаю.
— І коли ж ти від'їздиш?
— У понеділок.
Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.
— Гроші тобі потрібні?
— Дякую, у мене їх досить.
— Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.
Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:
— Що переказати maman?
— Перекажи привіт.
Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:
— Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!
Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя — бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. «Успадкувала», — сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І. СТАРИЙ ДЖОЛІОН З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗНОВУ
Подвійна спонука примусила Джоліона сказати за сніданком дружині: «Поїдьмо на стадіон!»
«Потрібно…» що-небудь, чим можна погамувати тривогу, яка гнітила їх обох протягом шістдесяти годин відтоді, як Джон привіз сюди Флер! «Потрібно» що-небудь, що може втишити муки пам'яті в людини, яка знає кожен день загрожує звільнити її від них.
П'ятдесят вісім років тому Джоліон вступив до Ітона, бо старому Джоліонові захотілося «прилучити його до лику освічених людей» ціною щонайбільших витрат. З року в рік він їздив зі Стенгоуп-гейт на стадіон «Лорд» у супроводі батька, чия юність у двадцятих роках дев'ятнадцятого століття минула без лоску, який набувають під час гри в крикет Старий Джоліон, не соромлячись, вживав такі слівця, як «загилив», «шпурнув», «півм'яча», «три чверті м'яча», і молодий Джоліон із простодушним снобізмом молодості тремтів від страху, що хтось почує його батечка. Але він нервувався тільки тоді, коли йшлося про високі сфери крикета, бо в усьому іншому батько (він носив тоді баки) був для нього ідеалом. Хоча старий Джоліон сам ніколи не причащався тією «аристократичною амброзією», однак природжена урівноваженість і вимогливість до себе рятували його від випадкових, вульгарних прорахунків. Як приємно після цих циліндрів, горлання і спеки приїхати з батьком додому в екіпажі, викупатися у ванні, переодягнутись і податися в клуб «Розбрат», де на обід подадуть анчоуси, котлети і яблучний пиріг, а потім вирушити вдвох — два чепуруни, старий і молодий, у лайкових рукавичках бузкового кольору — в оперу або в театр. А в неділю, коли матч закінчиться і можна нарешті сховати циліндр, поїхати з батьком у екіпажі в «Корону і скіпетр», посидіти на терасі над річкою — золоті шістдесяті роки, коли світ був простий, Денді як намальовані, демократія ще не народилась, а романи Уайта Мелвіла [82] виходили один за одним.
82
Уайт Мелвіл — Англійський письменник, популярний у другій половині XIX століття. В своїх романах описував звичаї вищого світу.
Наступне покоління було репрезентоване його сином Джоллі, який носив у петельці волошку Герроу — старому Джоліонові захотілося, щоб його внук «прилучився» ціною трохи менших витрат, — і знову Джоліон сидів цілий день на спекоті, переймаючись спортивним азартом, а надвечір вони з сином верталися до прохолоди й полуничних грядок Робін-Гіла; після обіду вони грали в більярд, хлопець завзято орудував києм і намагався триматись недбало, як дорослий. Щороку ці два дні вони з сином були самі в цілому світі, і кожен з них уболівав за свою команду, — а демократія тільки-тільки народилася!
Отож Джоліон знайшов свій сірий циліндр, узяв у Айріні клаптик блакитної стрічки і, не поспішаючи, спокійно, автомобілем, поїздом і на таксі дістався до крикетного поля. Там, сидячи поряд із Айріні, вбраною в зелену сукню з вузенькою чорною облямівкою, він стежив за грою і відчував, як до нього вертається колишній спортивний азарт.
Але повз них пройшов Сомс, і день був зіпсований. Айріні стиснула губи, обличчя її скривилося. Не варто сидіти тут і чекати, поки Сомс або його дочка проходитимуть перед очима, мов цифри нескінченного періодичного дробу. І він сказав:
— Знаєш, люба, якщо тобі набридло, то їдьмо додому.
Увечері Джоліон відчув, що він зовсім виснажений. Не бажаючи, щоб Айріні бачила його в такому стані, він почекав, поки вона сяде за рояль, а тоді тихо вийшов з вітальні й сховався в кабінеті. Він розчинив високе вікно, впустивши свіже повітря, а також двері, щоб долинала її музика, і, вмостившись у старому батьковому кріслі, заплющив очі й прихилився головою до потертої коричневої шкіри. Його життя з Айріні було, як цей пасаж з сонати Цезаря Франка — божественна третя частина. А тепер ця історія з Джоном — кепська історія! Втрачаючи зв'язок з реальністю й поринаючи в дрімоту, він так і не збагнув, насправді чи уві сні на нього війнуло запахом сигари і в темряві перед його заплющеними очима виник образ батька. Образ з'являвся, зникав і знову з'являвся; йому привиділося, що батько сидить на тому кріслі, де вмостився він сам, сидить у чорному сюртуку, поклавши ногу на ногу, і погойдує окулярами, затисненими між великим і вказівним пальцями; він бачив Довгі білі вуса й запалі очі, що дивилися з-під великого опуклого лоба і наче хотіли зазирнути синові в очі, хотіли Сказати: «Чи ти сміливий, Джо? Адже вирішувати треба тобі. Вона тільки жінка!» О, як він пізнавав батька в цій фразі; як разом з нею наче вернулася вся вікторіанська доба! І він почув свою відповідь: «Ні, тату, я злякався — злякався, що завдам болю їй, Джонові й собі. У мене хворе серце, і я злякався». Але старі очі, — куди старіші й куди молодші, ніж його власні, — промовляли далі: «Це твоя дружина, твій син, твоє минуле. Тож роби те, що належить тобі робити, мій хлопчику!» Чи й справді то був дух батька, що з'явився з потойбічного світу, чи це в синові озвалася батькова інтуїція? І знову на нього війнуло запахом сигарного диму — може, від старого шкіряного крісла. Що ж, він зробить те, що повинен зробити, — напише Джонові й пояснить усе як є! І раптом йому сперло дух, здавило в горлі і серце в грудях неначе набрякло. Він підвівся і вийшов на свіже повітря. Зорі сяяли дуже яскраво. Він пройшов терасою, обійшов будинок і крізь вікно вітальні побачив Айріні за роялем; світло лампи посріблило її біле, ніби напудрене волосся; здавалося, вона заглибилась у себе, темні очі дивилися кудись у порожнечу, руки лежали нерухомо. Джоліон побачив, як вона підняла руки й стиснула їх на грудях. «Вона думає про Джона, — сказав він собі. — Тільки про Джона! Я для неї перестаю існувати — це так природно!»
І він тихо, щоб вона його не помітила, пішов назад.
Назавтра, після майже безсонної ночі, він узявся до діла. Писалося йому важко, і він раз по раз закреслював написане.
«Любий мій хлопчику!
Ти вже досить дорослий, щоб зрозуміти, як тяжко батькам відкривати свої таємниці дітям. Особливо тоді, коли вони, як твоя мати і я, — хоч для мене вона завжди лишається молодою, — всією душею віддані тому, кому повинні сповідатися. Я не можу сказати, що ми вважаємо себе грішниками — по-моєму, в житті люди дуже рідко приходять до такого усвідомлення, — але більшість людей засудили б нас; в усякому разі, наша поведінка, праведна вона була чи неправедна, зрештою обернулася проти нас. Щиро кажучи, любий мій, у нас обох є минуле, і тепер я повинен розповісти про нього тобі, бо воно болісно й глибоко впливає на твоє майбутнє. Багато, дуже багато років тому, ще 1883 року, коли твоїй матері було тільки двадцять років, її спіткало велике, непоправне лихо: вона нещасливо вийшла заміж — ні, не за мене, Джоне. Залишившись без власних коштів під опікою мачухи, близької родички Єзавелі [83] , вона була дуже нещасна вдома. І вийшла вона заміж за батька Флер, мого двоюрідного брата Сомса Форсайта. Він залицявся до неї дуже наполегливо і, треба віддати йому належне, був глибоко в неї закоханий. Але через тиждень після шлюбу вона зрозуміла, що зробила жахливу помилку Це була не його провина, вона сама ввела себе в оману — і в цьому полягало її нещастя».
83
Єзавель — У Біблії — дружина ізраїльського царя Ахава, відома своєю підступністю.