Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Але ж ми вдаємося до обману.
Флер підвелася.
— Отже, ти не любиш мене по-справжньому, інакше ти б не вагався. «Або ж він тремтить перед поглядом долі…»
Обнявши дівчину за стан, Джон примусив її сісти. Вона поквапливо провадила:
— Я все обміркувала. Треба тільки поїхати в Шотландію. Коли ми одружимося, вони швидко звикнуть до цього. Люди завжди звикають до фактів. Невже ти не розумієш, Джоне?
— Але так вразити їх!
Отже, він швидше ладен вразити її, ніж своїх батьків!
— Гаразд. Пусти мене!
Джон підвівся
— Мабуть, ти маєш слушність, — сказав він поволі. — Але я хочу подумати.
Вона бачила, що в ньому вирують почуття, які рвуться назовні, але вона не хотіла допомогти йому. Цієї миті вона ненавиділа себе і майже ненавиділа його. Чому їй доводиться самій захищати їхнє кохання? Це несправедливо. І тоді вона побачила його очі, які світилися обожнюванням і тривогою.
— Не дивися на мене так! Я хочу тільки одного: не втратити тебе, Джоне.
— Ти не можеш втратити мене, поки я тобі потрібний.
— Ні, можу.
Джон поклав руки їй на плечі.
— Флер, ти, може, довідалася що-небудь і не хочеш мені сказати?
Це було пряме запитання, якого вона боялася. Вона подивилася йому просто в очі й відповіла:
— Ні.
Вона спалила свої кораблі, але хіба це має яке-небудь значення, коли вона прагне одного — заволодіти ним. Він пробачить їй. І, обійнявши його за шию, вона поцілувала його в губи. Вона доможеться свого! Вона відчувала це в прискореному битті його серця, що калатало біля її власного, в тому, як він заплющив очі.
— Я хочу бути певною! Хочу бути певною! — шепотіла вона. — Обіцяй.
Джон не відповідав. Його обличчя застигло від страшної тривоги. Нарешті він сказав:
— Це однаково, що вдарити їх. Мені треба трохи подумати, Флер. Справді, треба.
Флер випручалася з його обіймів.
— Он як! Гаразд!
І зненацька вона зайшлася сльозами від зневіри, сорому і нервового напруження. Наступні п'ять хвилин були сповнені суцільної муки. Джон виявив безмірне каяття і безмежну ніжність, але обіцянки не дав. Хоч як їй хотілося вигукнути: «Гаразд! Якщо ти любиш мене не досить міцно, то прощавай!»— проте вона не зважилася. Звикнувши змалку домагатися свого, вона була збентежена тим, що не може подолати опору такого юного, ніжного і люблячого хлопця. Вона хотіла відштовхнути його від себе, дошкулити йому гнівом і холодом, але знову не зважилася. Свідомість того, що вона підмовляє його на непоправний вчинок, ослаблювала все — і щирість докорів, і щирість пристрасті; навіть її поцілунки були позбавлені зваби, яку вона хотіла вкласти у них. Це коротке бурхливе побачення закінчилося без ніяких наслідків.
— Може, хочете чаю, gnadiges Fraulein?
Відштовхнувши Джона, вона вигукнула:
— Ні, ні, дякую! Я вже йду.
І, перш ніж він устиг затримати її, вийшла.
Вона йшла, крадькома озираючись і витираючи щоки, що взялися червоними плямами, сердита і вкрай зневірена. Вона так глибоко зворушила Джона, а проте їй не пощастило домогтися від нього ніяких певних обіцянок! Але що непевнішим, сумнівнішим здавалося їй майбутнє, то дужче «бажання володіти» всмоктувалося в глибини її серця, наче якийсь кліщ!
На Грін-стріт нікого не було вдома. Вініфред пішла з Імоджен дивитися п'єсу, яку одні вважали алегоричною, а інші «дуже, знаєте, захоплюючою». Вініфред і Імоджен пішли, повіривши тим «іншим». Флер поїхала на Педдінгтонський вокзал. Вітер, що вривався у вікна вагона і освіжав її гарячі щоки, приносив запахи цегелень Вест-Дрейтона і пізніх покосів. Квіти, які зовсім недавно наче самі віддавалися в руки, тепер наїжилися гострими колючками. Але золота квітка, вплетена у терновий вінок, була ще прекраснішою і жаданішою для її впертого серця.
IX. НАДТО ПІЗНО
Коли Флер приїхала додому, атмосфера там була така дивна, що дівчина, хоч яка заклопотана своїми переживаннями, не могла цього не помітити. Мати відгородилася від усіх якоюсь похмурою задумою; батько сховався у виноградну теплицю поміркувати про людську долю. Обоє наче води в рот понабирали. «Через мене? — подумала Флер. — Чи через Профона?» Матері вона сказала:
— Що з батьком?
Мати тільки знизала плечима.
У батька спитала:
— Що з мамою?
Батько відповів:
— З мамою? А що з нею могло статись? — І гостро поглянув на неї.
— До речі, — мовила Флер, — мосьє Профон вирушає на своїй яхті в «невеличке» плавання по Тихому океану.
Сомс уважно розглядав лозу, на якій не росло жодного грона.
— Нікудишній виноград, — сказав він. — У мене був молодий Монт. Розпитував дещо про тебе.
— Справді? Він тобі подобається, тату?
— Він… він продукт свого часу, як і вся теперішня молодь.
— А чим був ти в його роки, татусю?
Сомс невесело посміхнувся.
— Ми працювали, а не розважалися літаками, автомобілями та залицянням.
— А ти ніколи не залицявся?
Вона уникала дивитись на нього, але бачила його досить добре. Його бліде обличчя почервоніло, а брови, в яких крізь сивину ще прозирали чорні волосинки, зійшлися докупи.
— Я не мав ані часу, ані бажання фліртувати.
— Може, в тебе була якась велика пристрасть?
Сомс пильно подивився на неї.
— Так, коли хочеш знати, і добра я від неї не зазнав.
Він рушив уздовж труб водяного опалення. Флер, ледь чутно ступаючи, мовчки пішла за ним.
— Розкажи мені про це, тату.
Сомс спинився.
— Навіщо тобі у твоєму віці знати про такі речі?
— Вона жива?
Він кивнув головою.
— І одружена?
— Так.
— Це мати Джона Форсайта, правда? І вона була твоєю першою дружиною.
Флер сказала це інтуїтивно. Звичайно, причиною його опору було побоювання, щоб дочка не довідалася про ту давню рану, завдану його гордості. Але його реакція вразила її. Цей старий, завжди спокійний чоловік несподівано здригнувся, наче його вдарили, і в його голосі прозвучав гострий біль: