Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Гаразд! — різко сказала Джун. — Я напишу зараз, а ви пошлете листа. Завтра о пів на третю. Мене не буде.
Вона сіла за маленький письмовий стіл, який стояв у кутку кімнати. Коли, закінчивши листа, вона повернулася, Флер і досі торкала маки пальцями в рукавичках.
Джун наклеїла марку.
— Ось вам лист. Якщо ви не закохані, то, звичайно, немає про що говорити. Джонові пощастило.
Флер узяла листа.
— Дуже вам вдячна!
«Нечуле дівчисько!» — подумала Джун.
Щоб Джон, син її батька, любив Сомсову дочку і був нелюбий їй! Ганьба, та й годі!
— Це все?
Флер кивнула головою. Її оборки заколихалися й затремтіли, коли вона пішла, похитуючись, до дверей.
— До побачення!
— До побачення!.. До побачення… модний метелику! — пробурмотіла Джун, зачиняючи двері. — Ото ще сімейка!
І вона повернулася в майстерню. Борис Струмоловський мовчав, схожий на Христа,
Але коли Джіммі Португал нарешті виговорився і пішов з Ганною Гобді, вона сіла й півгодини умовляла молодого Струмоловського, обіцяючи йому принаймні місяць американського щастя, так що коли він пішов, його ореол сяяв непотьмареним блиском. «Хоч би там що, — думала Джун, — а Борисом не можна не захоплюватися».
VIII. ЗАКУСИВШИ ВУДИЛА
Знати, що ти один проти всіх, — дає велику полегкість деяким натурам. Коли Флер вийшла від Джун, її не мучили докори сумління. Прочитавши осуд і обурення в синіх очах своєї маленької родички, вона зраділа цьому доказові того, що обдурила її, і відчула зневагу до Джун за те, що ця підстаркувата ідеалістка не здогадалася, чого їй треба насправді.
Так вона й покладе всьому край! Аякже! Скоро вона їм покаже, що це тільки початок. І вона всміхнулася сама до себе на імперіалі автобуса, що віз її назад до Мейфера. Але усмішка згасла, затьмарена тінню страху і тривоги. Чи зможе вона подолати Джона? Вона закусила вудила, але чи примусить вона і його закусити їх? Вона знає правду, знає, яка небезпечна затримка, — він не знає ні того, ні того; ось у чому різниця.
«А що, як розповісти йому, — міркувала вона. — Може, так буде безпечніше?» Цей безглуздий збіг обставин не має права занапастити їхнє кохання. Джон повинен зрозуміти це. Вони не можуть дозволити, щоб таке сталося! З доконаним фактом люди завжди миряться рано чи пізно. Від цієї філософської думки, досить глибокої як на її вік, вона перейшла до іншого міркування, менш філософського. Якщо вона переконає Джона негайно взяти таємний шлюб, а згодом він довідається, що вона знала правду, — що тоді? Джон ненавидить усякі хитрування. Знову ж таки, чи не краще йому розповісти? Але обличчя його матері, що постало перед її очима, утримувало її від цього наміру. Флер побоювалася. Його мати має над ним владу; можливо, навіть більшу, ніж вона. Хто знає? Крок занадто ризикований. Поринувши в ці підсвідомі роздуми, Флер проминула Грін-стріт і доїхала аж до готелю «Рітц». Там вона вийшла з автобуса і пішла назад уздовж огорожі Грін-парку. Гроза обмила кожне дерево; з листя ще капало. Важкі краплини падали на оборки її сукні, і, щоб не змокнути, вона перейшла на протилежний бік вулиці під вікна клубу «Айсіум». Підвівши раптом погляд, вона побачила у вікні мосьє Профона з якимсь високим гладким чоловіком. Повертаючи на Грін-стріт, вона почула, що її гукають, і побачила «пронозу»— він наздогнав її. Профон скинув капелюха — лискучий котелок, які вона особливо ненавиділа.
— Добрий вечір, міс Форсайд. Чи не можу я зробити вам яку-небудь невеличку послугу?
— Так, перейдіть на той бік.
— Отакої! Чому ви мене не любите?
— Не люблю?
— Скидається на те.
— Ну що ж, причина ось яка: через вас у мене з'явилося почуття, що жити на світі не варто.
Мосьє Профон посміхнувся.
— Та що ви, міс Форсайд, не треба журитися. Все буде гаразд. В житті немає нічого тривалого.
— Ні, є і тривале, — вигукнула Флер, — принаймні для мене, — особливо любов і відраза.
— Ваші слова мене трохи засмучують.
— А я гадала, що ніщо не може ані засмутити, ані потішити вас.
— Я не люблю надокучати людям, а тому вирушаю у подорож на своїй яхті.
Флер поглянула на нього здивовано.
— Куди?
— Іду у невеличке плавання на південь Тихого океану або ще куди-небудь, — відповів мосьє Профон.
Флер відчула водночас і полегшення, і образу. Очевидно, він хотів цим сказати, що пориває з її матір'ю. Як він насмілюється мати з нею якісь стосунки і як він насмілюється їх розривати?
— До побачення, міс Форсайд! Вітайте від мене місіс Дарті. Насправді я не такий лихий, як вам здається. До побачення!
Флер пішла, а він залишився стояти з капелюхом у руці. Крадькома озирнувшись, вона побачила, що він — елегантний і дебелий — прямує назад до клубу.
«Ця людина не може навіть щиро любити, — подумала вона. — Що ж робитиме мама?»
Тієї ночі сни її були уривчасті й тривожні; вона встала невиспана й розбита і відразу почала вивчати альманах Вітейкера. Кожен Форсайт інстинктивно розуміє, що у будь-якій ситуації все вирішують факти. Якщо вона й подолає Джонове упередження, але не матиме точного плану, як виконати їхнє відчайдушне рішення, то нічого з того не вийде! Гортаючи неоціненний довідник, вона дізналася: треба, щоб їм минув двадцять один рік, бо інакше потрібна чиясь згода, якої, звичайно, ніхто не дасть; потім вона заблудилася серед відомостей про дозволи, метрики, терміни, округи й зрештою дійшла до слів «фальшиве свідчення». Але то дурниця! Що ж тут такого, коли вони додадуть собі віку, щоб одружитися з любові! За сніданком вона майже нічого не їла і зразу ж повернулася до Вітейкера. Що більше вона вивчала його, то менше почувала певності, аж поки, повільно гортаючи сторінки, дійшла до відомостей про Шотландію. Виявляється, там можна одружитися без усякої безглуздої тяганини. Їй треба тільки поїхати і прожити там двадцять один день, а тоді приїде Джон, і в присутності двох свідків вони оголосять себе одруженими. Більше того — вони й справді будуть одружені! Оце найкращий вихід; і Флер одразу почала перебирати в пам'яті своїх шкільних подруг. Так, Мері Лем живе в Едінбурзі, і вона мила дівчина. І в неї є брат. Вона може прогостювати двадцять один день у Мері Лем — вони вдвох із братом будуть свідками. Флер чудово знала, що дехто з дівчат вважав би це зовсім непотрібним і що їй досить було б поїхати куди-небудь з Джоном на неділю, а потім сказати батькам: «Ми вже фактично одружені, тепер нам треба одружитися по закону». Але у Флер було доволі форсайтівської крові; вона відчувала сумнівність такого вчинку і наперед боялася, уявляючи собі вираз батькового обличчя, коли він почує цю новину. До того ж Джон може і не погодитися на такий крок; він так їй вірить, вона не повинна принижувати себе в його очах. Ні! Краще звернутися до Мері Лем, і тепер якраз зручна пора їхати в Шотландію. Трохи заспокоївшись, Флер спакувала речі, щасливо уникла зустрічі з тіткою і поїхала автобусом у Чізік. Прибула вона зарано і пішла в К'ю-гарденз, проте не знайшла спокою серед клумб, дерев з табличками і широких зелених лужків. Підкріпившися бутербродами з анчоусовим паштетом і випивши кави, вона повернулася в Чізік і подзвонила біля дверей Джун. Австрійка провела її в їдальню. Тепер, коли Флер знала, що саме заважає їй і Джонові поєднатися, її потяг до нього збільшився вдесятеро, наче він був іграшкою з гострими краями чи отруйною фарбою, що їх у неї, бувало, відбирали в дитинстві. Якщо їй не пощастить домогтися свого і заволодіти Джоном назавжди, їй здавалося, що вона помре з горя. Правдами чи неправдами вона мусить заволодіти ним — і заволодіє! Над каміном з рожевих кахлів висіло кругле тьмяне дзеркало з дуже старим склом. Вона стояла і дивилася на своє обличчя — бліде, з темними тінями під очима; її пронизував легенький нервовий дрож. Задзвонив дзвінок, і, визирнувши крадькома у вікно, вона побачила Джона: він стояв на порозі, пригладжуючи волосся і проводячи рукою по губах, наче теж намагався придушити нервовий трепет.
Коли він зайшов, вона сиділа спиною до дверей на одному з двох стільців з плетеними сидіннями і зразу ж сказала:
— Сідай, Джоне, нам треба серйозно поговорити.
Джон сів на стіл біля неї, і вона провадила, не дивлячись на нього:
— Якщо ти не хочеш втратити мене, ми повинні одружитися.
Джон широко розплющив очі.
— Що таке? Якась новина?
— Ні, але я відчула загрозу в Робін-Гілі й у себе вдома.
— Але ж… — затинаючись, мовив Джон, — але ж у Робін-Гілі все було спокійно… і мені не сказали нічого.
— Але вони стануть нам на заваді. Обличчя твоєї матері сказало мені це зовсім виразно. І обличчя мого батька теж.
— Ти встигла його побачити?
Флер кивнула головою. Можна трохи прибрехати. Хіба це має значення?
— Проте я не розумію, — збуджено сказав Джон, — чому вони такі затяті, коли минуло стільки років.
Флер підвела на нього погляд.
— Може, ти не дуже любиш мене?
— Не дуже люблю тебе! Та я!..
— То зроби так, щоб я була твоя напевно.
— Не кажучи їм?
— Скажеш потім.
Джон мовчав. Наскільки старшим він здавався тепер, ніж того дня лише два місяці тому, коли вона побачила його вперше, — не менше як на два роки!
— Це страшенно вразило б маму, — сказав він.
Флер забрала руку.
— Треба вибирати.
Джон скочив із столу і став перед нею навколішки.
— Але чому не сказати їм? Вони не можуть завадити нам, Флер!
— Ні, можуть! Кажу тобі, можуть.
— Як саме?
— Ми цілком залежні від них. Обмежать нас у грошах, обмежать у іншому. Я не дуже терпляча, Джоне.