Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Так?
— Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.
— Я знаю, — тихо мовила Флер.
Сомс провів язиком по пересохлих губах.
— Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я… я безсилий.
Флер нічого не відповіла.
— Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів, — провадив далі Сомс, — треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони… вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.
— Але
— Він їхня плоть і кров, єдина дитина в матері. Мабуть, він для неї те саме, що ти для мене. Становище безвихідне.
— Ні, — вигукнула Флер, — ні, тату!
Сомс відхилився на спинку стільця, на його блідому обличчі застиг вираз терпіння, наче він вирішив нічим не виявляти свого хвилювання.
— Послухай-но, — сказав він. — Ти протиставляєш двомісячні почуття — двомісячні! — почуттям, яким уже тридцять п'ять років! Чого ж ти сподіваєшся? Два місяці — твоє перше захоплення, п'ять-шість зустрічей, кілька прогулянок і розмов, кілька поцілунків — проти… проти того, чого ти навіть не можеш собі уявити, чого не може уявити собі жоден, хто не пережив цього сам. Будь же розсудлива, Флер. Ти просто очманіла від спеки.
Флер порвала жимолость на маленькі клаптики, і вони поволі спадали додолу.
— Очманіли ті, хто дозволяє, щоб минуле зіпсувало все. Що нам до того минулого? Це наше життя, а не ваше.
Сомс підніс руку до лоба, де Флер несподівано побачила блискучі крапельки поту.
— Чия ти дочка? Чий він син? Сучасне невіддільне від минулого, а майбутнє — і від того, й від того. І тут нічого не вдієш.
Досі Флер ніколи не чула з батькових уст таких філософських висловів. І навіть у своєму збудженні дівчина була вражена; вона поставила лікті на стіл і підперла руками підборіддя.
— Але ж, тату, поміркуй практично. Ми кохаємо одне одного. Грошей у нас обох багато, а перепон ніяких, окрім почуттів. Поховаймо ж минуле, тату.
У відповідь він тільки зітхнув.
— До того ж, — лагідно сказала Флер, — ти не можеш стати нам на перешкоді.
— Навряд чи я спробував би перешкодити вам, — сказав Сомс, — якби все залежало тільки від мене. Я знаю: щоб зберегти твою любов, мені треба миритися з твоїми примхами. Але в цій справі самої моєї згоди замало. Я хочу, щоб ти зрозуміла це, поки ще не пізно. Якщо ти й далі вважатимеш, що все буде по-твоєму, і плекатимеш почуття до цього хлопця, то згодом, коли тебе спіткає невдача, удар буде набагато важчий.
— Допоможи мені, тату! — вигукнула Флер. — Адже ти можеш допомогти мені!
Сомс злякано хитнув головою.
— Я? — сказав він гірко. — Допомогти? Адже я — перешкода, достатня підстава, щоб перешкодити шлюбу — здається, так говориться в законі? У твоїх жилах тече моя кров.
Він підвівся.
— Тепер уже пізно про це говорити. Але раджу тобі: облиш свою забаганку, бо доведеться тобі нарікати на себе. Послухайся мене. Одумайсь, дитино моя, моя єдина дитино!
Флер припала чолом до його плеча.
В душі у неї все вирувало. Але показувати цього не слід. Зовсім не слід! Вона відірвалася від нього й вийшла надвір, у сутінки, знетямлена, але не переконана. В її свідомості все було невиразне й туманне, як обриси
— Флер, — пролунав його голос, — не будьте жорстокі до бідолахи. Я чекаю вас хтозна-відколи.
— Навіщо?
— Ідіть у мій човен.
— Нізащо.
— Чому?
— Я не русалка.
— Невже вам чужа романтика? Не будьте сучасною, Флер!
Він з'явився на стежці майже поряд із нею.
— Ідіть звідси!
— Флер, я кохаю вас, Флер!
Флер коротко засміялась.
— Прийдете тоді, — сказала вона, — коли моє бажання не здійсниться.
— А яке ваше бажання?
— Не скажу.
— Флер, — мовив Монт, і голос його пролунав дивно, — не глузуйте з мене! Навіть із піддослідними собаками, перш ніж їх заріжуть на смерть, поводяться пристойно.
Флер похитала головою, але губи її тремтіли.
— А навіщо ви мене лякаєте? Дайте сигарету.
Молодий Монт дав їй сигарету, підніс сірника, потім закурив сам.
— Я не хочу молоти дурниць, — сказав він, — т але, прошу вас, уявіть собі всі дурниці, що їх набалакали всі закохані, які жили на світі, та ще додайте мої власні дурниці.
— Дякую, я вже уявила. На добраніч!
Хвилину вони стояли одне проти одного в тіні акації, що сяяла при місяці білим цвітом, і дим від їхніх сигарет переплітався в них перед очима.
— Отже, Майкл Монт не має надії на призове місце? — сказав він.
Флер круто повернулась і пішла до будинку. На моріжку вона озирнулася. Майкл Монт розпачливо розмахував руками; вона бачила, як він б'є себе по голові, потім погрожує осяяному місяцем цвіту акації. До неї долинув його ледь чутний голос: «Ех, життя, життя!» Флер пересмикнуло. Та вона не може допомогти йому, у неї доволі свого клопоту! На веранді вона знову раптом спинилась. Мати сиділа сама у вітальні за письмовим столом. У виразі її обличчя не було нічого особливого, тільки цілковита непорушність. Але та непорушність була сповнена відчаю. Флер пішла нагору. Біля дверей своєї кімнати вона спинилася. З картинної галереї долинали кроки: батько безперестану ходив туди й сюди.
«Так, — подумала вона, — життя! О Джоне!»
X. РІШЕННЯ
Коли Флер пішла, Джон придивився до австрійки. Це була худа смаглява жінка, в її очах застиг вражений вираз людини, в якої доля поступово відібрала всі ті невеликі радощі, що скрашували її життя.
— Чаю не хочете? — запитала вона.
Вловивши в її голосі розчарування, Джон промимрив:
— Та ні, дякую.
— Маленьку чашечку — він готовий. Чашечку чаю і сигарету.