Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

VII. НА СЦЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ДЖУН

Коли хтось скульптор, слов'янин, коли йому довелося деякий час прожити в Нью-Йорку, коли він егоїст і не має грошей, то де ж йому опинитися, як не в майстерні Джун Форсайт у Чізіку на березі Темзи. Вечір шостого липня Борис Струмоловський, — кілька його робіт експонувалися тут тому, що в інших місцях їх поки що не приймали як занадто передові, — почав дуже вдало: задумлива й урочиста мовчазність, яка робила його схожим на Христа, на диво личила його молодому, круглому, вилицюватому обличчю, обрамленому золотавим волоссям із гривкою над лобом, як у дівчини. Джун була знайома з ним три тижні, і він досі здавався їй живим втіленням геніальності й надією майбутнього:

щось на зразок зірки Сходу, яка примандрувала на сліпий до краси Захід. До цього вечора основною темою його розмови були враження від Сполучених Штатів, порох яких він щойно струсив зі своїх ніг, — країни, на його думку, такої варварської з усіх поглядів, що він майже нічого там не продав та ще й викликав підозру поліції; в цієї країни, казав він, немає свого расового обличчя, немає ані свободи, ані рівності, ані братерства, немає принципів, традицій, смаку — одне слово, немає душі. Він залишив її, бо вона була йому ненависна, і приїхав у єдину країну, де можна жити по-людському. В хвилини самотності Джун думала про нього з жалем, стоячи перед його творіннями — страхітливими, але могутніми й символічними, коли їх розтлумачать. Те, що Борис, у ореолі золотавого волосся, яке створювало враження раннього італійського живопису, забуває про все на світі, захоплений своєю геніальністю, — єдина безперечна ознака, за якою можна визначити справжнього генія, — те, що він усе одно «бідолашка», хвилювало її гаряче серце так глибоко, що в ньому майже не залишилося місця для Пола Поста. І вона вже почала вживати заходів, щоб очистити свою галерею, збираючись заповнити її шедеврами Струмоловського. Проте відразу ж виявилося, що це справа нелегка. Пол Пост опирався, Воспович глузував. З усім запалом геніальності, якої вона не заперечувала й досі, вони вимагали, щоб галерея лишалася в їхньому розпорядженні принаймні ще півтора тижні. Наплив американців зменшується — незабаром почнеться відплив. Скористатися напливом американців — їхня єдина надія, їхній рятунок, адже в цій «проклятущій» країні до мистецтва всім абсолютно байдуже. Джун поступилася. Зрештою, Борис не буде заперечувати проти того, що вони скористаються напливом американців, яких він так глибоко зневажає.

Увечері вона пояснила це Борисові без свідків, як не рахувати Ганни Гобді, котра робила гравюри на середньовічні теми, і Джіммі Португала, редактора журналу «Неоартист». Вона пояснила це йому з тією щирою безпосередністю, яку постійне спілкування з неоартистичним світом неспроможне було придушити в її гарячому, великодушному серці. Проте не минуло ще й двох хвилин, відколи він порушив свою христоподібну мовчанку, як Джун почала поводити своїми синіми очима, як кішка хвостом. Це, сказав він, характерно для Англії, найегоїстичнішої країни в світі; країни, що ссе кров інших країн, висушує мозок і серце ірландців, індусів, єгиптян, бурів і бірманців, усіх найпрекрасніших народів світу; жорстокої, лицемірної Англії! Саме цього він і сподівався, приїхавши в країну, де завжди стоїть туман, а люди — геть усі крамарі, зовсім сліпі до мистецтва, погрузлі в гендлярстві й найгрубішому матеріалізмі. Чуючи, як Ганна Гобді бурмоче: «Слухайте, слухайте!», а Джіммі Португал стиха хихоче, Джун почервоніла і раптом вибухнула:

— То чого ж ви сюди приїхали? Ми вас не запрошували.

Струмоловський аж ніяк не сподівався від неї подібного зауваження, тож він тільки простяг руку і взяв сигарету.

— Англія ніколи не любила ідеалістів, — сказав він.

Але образа сколихнула щось первісно англійське в душі Джун; в ній прокинулося успадковане від старого Джоліона почуття справедливості.

— Ви користуєтеся нашою гостинністю, їсте наш хліб, — сказала вона, — а тоді ще й паплюжите нас. На вашу думку, може, це й чесно, але на мою думку — ні.

Вона раптом відкрила те, що інші відкрили давно: товсту шкіру, якою часом захищається чутливість генія. Молоде простодушне обличчя Струмоловського сповнилося злостивого глуму.

— Який там ваш хліб! Ніхто не їсть вашого хліба. Ми беремо тільки те, що нам належить, десяту частину того, що нам належить. Ви пошкодуєте про свої слова, міс Форсайт.

— Ні, — сказала Джун, — не пошкодую.

— Ет! Ми чудово знаємо, ми, художники: ви приймаєте нас, щоб дістати від нас якомога більше зиску. Мені від вас нічого не треба, — і, затягнувшися сигаретою Джун, він випустив хмару диму.

Ображене

самолюбство породило в ній крижаний подих рішучості.

— Ну що ж, гаразд. Можете забирати свої твори.

І майже водночас вона подумала: «Бідолашний юнак! Живе він на горищі, і, мабуть, у нього навіть на таксі немає грошей. Та ще й перед цими людьми! Це ж справжній сором!»

Молодий Струмоловський енергійно труснув головою; його волосся, густе, рівне, гладеньке, наче із золота, при цьому не розкуйовдилося.

— Я можу прожити і без грошей, — відповів він пронизливим голосом. — Мені часто доводилося так жити заради мого мистецтва. Це ви, буржуазія, примушуєте нас витрачати гроші.

Ці слова вдарили Джун, як камінь у ребра. Після всього, що вона зробила для мистецтва, жила його тривогами, піклувалася про його «бідолашок»! Вона підшукувала потрібні слова, коли двері відчинилися і її покоївка-австрійка тихо сказала:

— До вас прийшла молода леді, gnadiges Fraulein [80] .

— Де вона?

— У їдальні.

Кинувши погляд на Бориса Струмоловського, Ганну Гобді і Джіммі Португала, Джун нічого не сказала і вийшла з досить-таки розбурханими почуттями. Зайшовши до їдальні, вона побачила, що молода леді — це Флер, дуже гарненька, хоч і бліда. В цю хвилину душевної зневіри «бідолашка» її власної породи стала справжньою розрадою для Джун, яка відчувала інстинктивну схильність до гомеопатичних методів лікування.

80

gnadiges Fraulein — Панночка (нім.).

Дівчина прийшла, напевно, з приводу Джона, а якщо й ні, то принаймні з метою вивідати дещо в неї. І Джун відчула, що подати кому-небудь допомогу — це єдина стерпна для неї в цю хвилину справа.

— Отже, ви таки згадали про моє запрошення.

— Так. Який у вас гарненький будиночок! Але, прошу вас, якщо у вас гості і я прийшла невчасно, то скажіть, я піду.

— Е, ні, — відповіла Джун. — Нехай трохи поваряться у власному соку. Ви прийшли через Джона?

— Ви говорили тоді, що, на вашу думку, нам слід усе розповісти. Ну так от, я все знаю.

— Он як! — сказала Джун. — Неприємна історія, правда?

Вони стояли одна проти одної перед маленьким непокритим столом, за яким Джун звичайно обідала. У вазі на столі красувався великий букет ісландських маків; дівчина підвела руку і торкнула їх пальцем у рукавичці. Джун раптом сподобалася її новомодна сукня з оборками на боках і звужена нижче колін — чарівний колір, ясно-синій, як цвіт льону.

«З неї можна малювати картину», — подумала Джун. Її кімнатка з побіленими стінами, з підлогою й каміном із старовинних рожевих кахлів і загратованим вікном, крізь яке світило надвечірнє сонячне проміння, ніколи ще не здавалася такою чарівною, як тепер, коли вона правила за тло для постаті цієї молодої дівчини з молочно-білим, ледь насупленим обличчям. В її пам'яті виник несподівано яскравий спогад: яка гарна вона сама була в ті давні дні, коли в її серці панував Філіп Босіні, померлий коханий, який покинув її, щоб навіки розірвати подружній зв'язок Айріні з батьком цієї дівчини. Чи Флер довідалася і про це теж?

— Ну то що ж ви думаєте робити? — запитала вона.

Флер помовчала і відповіла лише через кілька секунд:

— Я не хочу, щоб Джон страждав. Мені треба побачити його ще раз і покласти всьому край.

— Ви збираєтесь покласти всьому край?

— А хіба є інша рада?

Дівчина раптом здалася Джун нестерпно млявою.

— Мабуть, ви маєте слушність, — пробурмотіла вона. — Я знаю, що мій батько теж такої думки; але… я сама ніколи б так не вчинила. Я не вмію пливти за течією.

Яка врівноважена й обережна ця дівчина; як холодно звучить її голос!

— Люди вважають, що я закохана.

— А хіба ні?

Флер знизала плечима. «Можна було б здогадатися відразу, — подумала Джун. — Адже вона Сомсова дочка — риба! А проте він!..»

— То чого ж вам треба від мене? — запитала вона з відразою.

— Чи не можна мені побачитися тут завтра із Джоном, коли він їхатиме до Голлі? Він прийде, якщо ви напишете йому сьогодні. А потім, може, ви заспокоїте їх там, у Робін-Гілі, що всьому кінець і що їм не треба розповідати Джонові про його матір.