Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Розумію, але ви неодмінно повинні випити з нами чаю. А потім ми відвеземо вас на станцію. Моєму чоловікові буде приємно зустрітися з вами.
Погляд матері, що сковзнув по обличчю Джона, розчавив його, немов хробака. Мати пішла перша, Флер рушила слідом. Джон, наче хлопчисько, подався за жінками, які невимушено розмовляли про Іспанію і Уонсдон і про будинок, що виднів за деревами на зеленому горбі. Він стежив, як зустрічалися їхні очі, вивчаючи одна одну, — ці дві жінки, що їх він любив над усе в світі.
Він побачив батька, що сидів під дубом; і він заздалегідь страждав, передчуваючи, як низько впаде в очах цього старого худорлявого чоловіка, що сидів, заклавши ногу на ногу, в спокійній
— Джоліоне, це Флер Форсайт. Джон привіз її подивитися наш будинок. Ми зразу ж будемо пити чай — їй треба встигнути на поїзд. Джоне, скажи, синку, щоб накривали стіл, і замов по телефону таксі.
Залишити її наодинці з ними було дивно, а проте, як, без сумніву, передбачила його мати, — зараз це було найменше лихо; і Джон побіг у будинок. Тепер йому не доведеться побачити Флер віч-на-віч ані на мить, а вони не домовилися про наступну зустріч! Коли він повернувся під захист покоївок і чайного посуду, в саду під старим дубом не було помітно ані сліду ніяковості; ніяковість була в ньому самому, але від цього не зменшилася. Вони розмовляли про галерею на Корк-стріт.
— Ми, пережитки минулого, — говорив батько, — намагаємося збагнути, чому нам не щастить оцінити нове мистецтво. Ви з Джоном повинні роз'яснити нам це.
— Але ж воно, по суті, є своєрідною сатирою, як ви гадаєте? — сказала Флер.
Батько посміхнувся:
— Сатира? Мені здається, крім сатири, в ньому є дещо більше. А що скажеш ти, Джоне?
— Не знаю, — зам'явся Джон.
— Молодь утомилася від нас, від наших богів і наших ідеалів. Стинай їхні голови, каже вона, трощи їхніх ідолів! І повертаймося до… до Нічого! І, слово честі, вона так і зробила. Джон теж піде за гуртом і потопче ногами те, що залишиться від нас. Власність, краса, почуття — це все дим. Тепер не повинно бути нічого власного, навіть власних почуттів. Вони можуть завадити… завадити Нічому.
Джон слухав збентежений, майже ображений батьковими словами, за якими ховався зміст, що його він не міг збагнути. Але ж він нічого не хоче топтати!
— Ніщо — це бог сьогоднішнього дня, — провадив Джоліон. — Ми повернулися туди, де були росіяни шістдесят років тому, коли у них почався нігілізм.
— Ні, тату! — раптом вигукнув Джон. — Ми тільки хочемо жити, але не знаємо як, бо нам заважає минуле — оце і все!
— Мудро сказано, Джоне! — вигукнув Джоліон. — Ти сам до цього додумався? Минуле! Давня власність, давні пристрасті і їхні, породження. Закуримо?
Помітивши, як його мати піднесла руку до уст — швидко, наче просячи батька, щоб він замовк, Джон подав сигарети. Він дав прикурити батькові й Флер, потім закурив сам. Невже його оце струсонуло життя, як говорив Вел? Коли він не затягувався, дим був голубий, коли затягувався — сірий; йому сподобалось відчуття в носі й почуття рівності, яке давало куріння. Він був радий, що ніхто не сказав: «То ти вже почав курити!» Йому здалося, ніби він став старшим.
Флер поглянула на годинника і встала. Його мати пішла з нею в будинок. Джон залишився з батьком і сидів, пихкаючи сигаретою.
— Проведи її до машини, друже, — сказав Джоліон, — а коли вона поїде, попроси маму, хай прийде до мене.
Джон пішов. Він почекав у холі. Потім провів Флер до машини. Він не зміг сказати їй жодного слова і ледве спромігся потиснути їй руку. Цілий вечір він чекав, що йому що-небудь скажуть. Проте ніхто йому нічого не сказав. Наче нічого не сталося. Він пішов до себе в спальню, і в дзеркалі на туалетному столику зустрівся сам із собою. Він мовчав, мовчало і його відображення, але вигляд у обох був такий, ніби вони напружено міркували.
IV.
Невідомо, як саме створилося враження, що Проспер Профон — людина небезпечна: чи воно було породжене його спробою подарувати Велові мейфлайську кобилу; чи зауваженням Флер, що він, «як полчища мідійців, никає по всіх усюдах»; чи його безглуздим запитанням, адресованим Джекові Кардігану: «А навіщо вам життєздатність?»; чи просто тим фактом, що він чужоземець, чи, як тепер кажуть, «некорінний житель». Відомо лиш те, що Аннет була особливо приваблива, що Сомс продав йому Гогена, а потім порвав чек, і мосьє Профон сказав з цього приводу: «Мені не пощастило одержати тієї невеличкої картини, яку я купив у містера Форсайда».
Хоч на нього дивилися з підозрою, проте він і далі вчащав до вічнозеленого будинку Вініфред на Грін-стріт, виявляючи добродушну недотепність, яку ніхто не вважав наївністю, — слово, що його аж ніяк не можна було прикласти до мосьє Проспера Профона. Вініфред і досі вважала бельгійця «цікавим» і писала йому записочки на зразок такої: «Приходьте до нас увечері, будемо разом марнувати час», — не відставати в своєму лексиконі від сучасності стало для неї життєвою необхідністю.
Таємничість, якою він на думку всіх був оточений, пояснювалася тим, що він до всього брався, все бачив, чув, і знав, і, проте, ні в чому нічого не знаходив, а це здавалося неприродним. Вініфред був добре відомий англійський тип розчарованості, бо їй доводилося бувати у світському товаристві. Така розчарованість кладе на людину печать своєрідної шляхетності, і кожен, позначений такою печаттю, може пишатися цим. Але не знаходити нічого ні в чому не задля пози, а насправді, вважаючи, що ні в чому немає нічого, — це було не по-англійському; а все неанглійське підсвідомо здається небезпечним, а то й просто вважається поганим тоном. Так наче у вашому кріслі ампір розсівся настрій часів війни — темний, важкий, усміхнений і байдужий, наче ви слухаєте, як цей настрій промовляє, ворушачи товстими рожевими губами над мефістофельською борідкою. Як висловився Джек Кардіган, це «вже занадто» для англійця, бо якщо немає нічого, чим варто було б захоплюватися, то все-таки існує спорт, а він може захопити кожного! Навіть Вініфред, яка завжди була в душі справжнім Форсайтом, і та відчувала, що така розчарованість не дає ніякої користі, отже, їй немає місця в нашому житті. Одне слово, мосьє Профон занадто відверто виявляв цей настрій у країні, де його маскують з міркувань пристойності.
Коли Флер, швиденько повернувшися з Робін-Гіла, зійшла того вечора до обіду, «настрій» стояв біля вікна маленької вітальні Вініфред і дивився на Грін-стріт з таким виразом, ніби нічого там не бачив. І Флер одразу втупилася в камін, наче побачила вогонь, якого там не було.
Мосьє Профон відійшов від вікна. Він був у вечірньому костюмі: біла жилетка, біла квітка в петельці.
— А, це ви, міс Форсайд, — сказав він.:— Мені дуже приємно бачити вас. Як здоров'я містера Форсайда? Я оце щойно говорив сьогодні, що хочу побачити, як він тішиться життям. Він знервований.
— Та невже? — коротко відповіла Флер.
— Знервований, — повторив мосьє Профон, гаркавлячи.
Флер круто повернулася.
— Може, сказати вам, що б його потішило? — запитала вона. Але слова «звістка, що ви ушилися» завмерли, коли вона побачила вираз його обличчя. Він вищирив свої чудові білі зуби.
— Сьогодні мені довелося почути в клубі про його колишні неприємності.
Флер широко розплющила очі.
— Що ви маєте на увазі?
Мосьє Профон нахилив свою напомаджену голову, ніби бажаючи пом'якшити свої слова.