Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ну то знайте: сварка справді була через власність, але власність буває різна.
— Ще більша загадка. Тепер я будь-що повинна довідатися.
Рішуче личко Джун пересмикнулось. Її пишне волосся непокірними пасмами вибивалося з-під круглої шапочки. Цієї миті вона виглядала зовсім юною, ніби помолоділа від цієї зустрічі.
— Знаєте, — сказала вона, — я бачила, як ви впустили хусточку. Чи є що-небудь між вами і Джоном? Якщо є, то краще вам це облишити.
Дівчина зблідла, але все ж таки усміхнулася.
— Якщо і є, то в цей спосіб мене не можна примусити.
Вражена цими сміливими словами, Джун простягла руку.
— Ви мені подобаєтеся, але я не люблю вашого батька; ніколи його не любила. Гадаю, ми можемо говорити відверто.
— Ви приїхали сюди, щоб сказати йому це? Джун засміялася:
— Ні, я приїхала сюди, щоб побачити вас.
— Як це люб'язно з вашого боку.
Дівчина гостра на язик — уміє відбивати удари.
— Я старша за вас у два з половиною рази, — мовила Джун, — але я вам щиро співчуваю. Я розумію, як це боляче, коли вам не щастить здобути того, чого ви хочете.
Дівчина знову усміхнулася.
— Я гадаю, ви могли б мені розповісти.
Як уперто ця дитина домагається свого.
— Це не моя таємниця. Але я спробую зробити все, що зможу, бо, на мою думку, і ви, і Джон повинні це знати. А тепер я попрощаюся з вами.
— Ви не почекаєте батька?
Джун похитала головою.
— Як мені переправитися на той берег?
— Я перевезу вас у човні.
— Знаєте що, — раптом сказала Джун, — коли ви будете в Лондоні, зайдіть до мене. Ось моя адреса. Вечорами у мене звичайно збирається молодь. Але батькові краще нічого не кажіть.
Дівчина кивнула головою.
Дивлячись, як вона веслує, Джун думала: «Вона дуже вродлива, і фігура в неї гарна. Ніколи б не подумала, що у Сомса може бути така вродлива донька. Джонові вона була б пречудовою парою».
Інстинкт парування, якого їй не довелося задовольнити, ніколи не завмирав у Джун. Вона стояла, стежачи, як Флер пливе до того берега; дівчина поклала весло, щоб помахати їй на прощання, і Джун з болем у серці поволі пішла лугом понад річкою. Молоде тягнеться до молодого, наче бабки, що ганяються одна за одною, і кохання, як сонце, прогріває їх наскрізь. Її молодість! Це було так давно, коли Філ і вона… А відтоді? Відтоді нічого… нікого, хто був би їй до душі. І вона втратила все. Але який зашморг душить ці два юні створіння, якщо вони й справді кохають одне одного, як вважає Голлі, як, очевидно, побоюються її батько, Айріні і навіть Сомс. Який зашморг і які перепони! І прагнення до майбутнього, зневага до минулого — те, що створює активний принцип, — збудилося в серці жінки, яка завжди вважала: те, чого людина хоче, важливіше того, чого не хочуть інші. Стоячи на березі в теплій тиші літа, вона дивилася на латаття і вербове гілля, на те, як скидається риба, вдихала пахощі трав і таволги, думаючи, як примусити всіх бути щасливими. Джон і Флер! Двоє бідолашок — двоє каченят, жовтеньких і безперих! Так їх жаль! Звичайно, треба щось для них зробити! В такому становищі не можна стояти осторонь. Вона дійшла до станції розпалена й сердита.
Того ж вечора, піддавшись своїй прямодушності, через яку люди часто її уникали, Джун сказала батькові:
— Тату, я їздила подивитися на Флер, Вона здалася мені дуже привабливою. Яка користь від того, що ми ховаємо голови під крило?
Вражений Джоліон поставив чашку з ячмінною кавою і почав кришити хліб.
— Саме це ти й робиш, — сказав він. — Ти не забула, чия вона дочка?
— Хіба мертве минуле не може поховати своїх мерців?
Джоліон підвівся.
— Бувають речі, яких не можна поховати.
— Я не згодна, — сказала Джун. — Це саме те, що загороджує дорогу всякому щастю і прогресу. Ти не розумієш нашого віку, тату. Йому не потрібне те, що пережило себе. Ну й що, коли Джон довідається про все, що було з його матір'ю? Чому ти вважаєш це страшною трагедією? Кого тепер турбують такі речі? Закони про шлюб і нині такі самі, як і тоді, коли Сомс та Айріні не могли дістати розлучення і довелося вийти на сцену тобі. Ми пішли вперед, а закони — ні. Отож ніхто на них не зважає. Шлюб без пристойної можливості розірвати його — це тільки різновид рабовласництва; людина не повинна володіти іншою людиною. Тепер це розуміють усі. Якщо Айріні порушила такий закон, хіба це погано?
— Не мені це спростовувати, — сказав Джоліон, — але тут зовсім інше. Йдеться про людські почуття.
— Звичайно! — вигукнула Джун. — Про людські почуття цих двох молодих людей.
— Люба моя, — сказав Джоліон спокійно, хоч із відчаєм: в ньому вже закипало роздратування, — ти кажеш дурниці.
— Зовсім ні. Якщо вони доведуть, що кохають одне одного по-справжньому, навіщо їх робити нещасливими заради минулого?
— Ти не пережила цього Минулого. А я пережив — через почуття моєї дружини, через свої нерви і свою уяву, як тільки може пережити людина, що любить.
Джун теж підвелася й почала неспокійно ходити по кімнаті.
— Якби Флер була донькою Філа Босіні, — раптом сказала вона, — я могла б зрозуміти тебе швидше. Айріні любила його, а Сомса вона ніколи не любила.
Джоліон відповів глухим звуком — схожим на той звук, яким італійська селянка підганяє свого мула. Його серце шалено закалатало, але він не звертав на це уваги, віддавшися своїм почуттям.
— Твої слова свідчать про те, як мало ти розумієш. Ані я, ані Джон, якщо я знаю його, не засудили б любовного минулого. Але шлюб без кохання — гидота. Ця дівчина — дочка чоловіка, — який колись володів Джоновою матір'ю як рабинею-негритянкою. Цього привида не можна прогнати; навіть не пробуй, Джун! Ти хочеш, щоб ми були свідками того, як Джон з'єднається з плоттю й кров'ю чоловіка, котрий володів Джоновою матір'ю проти її волі. Нема чого вживати делікатніших висловів; я хочу з'ясувати справу раз і назавжди, А тепер годі цієї розмови, а то мені доведеться просидіти цілу ніч.
І, притуливши руку до серця, Джоліон повернувся спиною до дочки й став дивитися крізь вікно на Темзу.
Джун, від природи своєї нездатна розпізнати осине дупло, аж поки не встромить туди свою голову, неабияк стривожилася. Вона підійшла до батька і взяла його під руку. Анітрохи не переконана, що він має слушність, а вона сама помиляється, — це суперечило б її вдачі — вона, проте, була глибоко вражена очевидним фактом, що тема ця для нього дуже шкідлива. Вона потерлася щокою об його плече і нічого не сказала.
Перевізши свою літню кузину через річку, Флер не вернулася відразу до причалу, а запливла у залитий сонцем очерет. Тиха краса дня заполонила на мить дівчину, яка не дуже любила мрії і поезію. У лузі над берегом, де стояв її човен, запряжена сірим конем косарка почала ранню косовицю. Флер дивилася завороженим поглядом, як. над легкими колесами спадає каскадами трава — така прохолодна й свіжа. Хурчання косарки й шурхіт трави зливалися з шелестом верб і тополь. Біля човна у глибокій зеленій воді, наче жовті змії, крутилися і витягалися за течією водорості; на протилежному березі в тіні дерев стояли рябі корови й ліниво помахували хвостами. В такий день тільки й мріяти. І вона витягла Джонові листи — не пишномовні освідчення, а розповідь про все, що він бачив і робив, сповнена дуже приємною для неї тугою; всі вони закінчувалися однаково: «Твій вірний Дж.» Флер не була сентиментальна, її бажання завжди були конкретні й чіткі, але вся поезія, що жила в душі дочки Сомса й Аннет, тепер безумовно зосередилася навколо її спогадів про Джона. Вони таїлися в траві й деревах, квітах і струменях води. Вона радісно відчувала його в запахах, які вдихала, наморщивши ніс. Зорі переконували її, що вона стоїть поряд із ним посередині карти Іспанії, а рано-вранці зарошене павутиння, імлисте сяйво й обіцянка дня, що зароджувалася в саду, були для неї уособленням Джона.