Сага про Форсайтів
Шрифт:
На мить Джонові відібрало мову.
— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.
Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.
— Ми поїдемо в Іспанію, — запевнив він. — Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.
— Справді? Адже він художник?
— Він малює тільки акварелі, — щиро признався Джон.
— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.
Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.
— Зараз станція, — попередила Флер. — Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!
Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.
Коли врешті Флер наздогнала його на березі за Кевершемським шлюзом, він зусиллям волі відновив до певної міри душевну рівновагу. Якщо вже вони мають розлучитися, він не влаштовуватиме сцен! Вітер із блискотливої річки перегортав листочки верб, і вони сріблилися на сонці, проводжаючи закоханих тихим шелестом.
— Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді, — мовила Флер. — Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?
— Не знаю. Що ти називаєш природним?
— Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.
— Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.
Флер засміялася.
— Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в житті! А ти ж іще й не починав; просто сором, та й годі. І я сама… Як подумати…
Джон збентежився. Як вона може говорити таке зараз, коли вони розлучаються!
— Якщо ти так кажеш, — мовив він, — то я нікуди не поїду. Скажу матері, що мені треба братися до діла. Не можна забувати, що робиться в світі!
— А що робиться?
Джон засунув руки глибоко в кишені.
— Подумай, скільки людей помирає з голоду.
Флер похитала головою.
— Ні, ні, я не хочу псувати собі життя якимись дрібницями.
— Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.
— Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне, — вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!
— І тобі їх не шкода?
— Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?
Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.
— Як на мене, всі люди — тварюки та ідіоти, — вперто повторила Флер.
— А я вважаю, що вони просто нещасні, — сказав Джон.
Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.
— То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.
Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.
— Я мушу хоч у щось вірити, — промовив змучено Джон. — Усі ми створені, щоб тішитися життям.
Флер засміялась.
— Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.
Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку, — змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.
— Годі нам дуріти, — сказала вона, — часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.
Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами, — і в нього стислося серце.
— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.
Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.
— Мій клуб «Талісман», Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.
Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.
— Сьогодні двадцять третє травня, — промовила Флер. — Дев'ятого липня о третій годині я буду біля «Вакха й Аріадни». Прийдеш?
— Прийду.
— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.
Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.
Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.
— Сімейство! — сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.
Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.