Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Прощавай, Джоне.
Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.
Згадалася смішна пісенька:
Педдінгтонський стогін, болю й муки повен, Вихопився в нього похоронний стогін.Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте «Серце нетрів» і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.
XII. ПРИМХА
Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен — у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.
— Міс Форсайт, — сказав він, — дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.
Вона зачудовано подивилася на нього.
— Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.
— Ага! — сказала Флер. — Пам'ятаю: хусточка.
Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років — двадцять чотири; скільки він важить — десять стонів [74] одинадцять унцій; де він живе — тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував «Юнону», висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона — чи як його там? — «приємним чоловіком»; зауважив, що в її батька є кілька «прегарних» картин, але є і «допотопні»; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці — на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.
74
Стон — англійська міра ваги, 6,34 кг.
— У Йова не було землі, — заперечила Флер, — у нього були тільки вівці та корови, і він кочував з місця на місце.
— Шкода, — підхопив Майкл Монт, — що мій батько не кочує. Ні, мені зовсім не потрібна його земля. У наші часи володіти землею страшенно нудно. Ви не згодні?
— У нашій родині ніхто не володів землею, — сказала Флер. — У нас усяка інша власність. Здається, один із дядьків мого батька мав колись ферму в Дорсеті — із сентиментальних мотивів: наш рід походить із того краю; але це була така дорога забава, що вона не давала йому ніякої втіхи.
— Він продав її?
— Ні, не продав.
— Чому?
— Бо ніхто не купував.
— Старому пощастило!
— Де там пощастило. Батько каже, що це його засмучувало. Його звали Свізін.
— Дивовижне ім'я!
— А ви знаєте, що ми не підпливаємо, а віддаляємось? Бо річка тече собі.
— Чудово! — вигукнув Монт, неуважно занурюючи у воду весла. — Приємно зустріти бистру на слово дівчину!
— А ще приємніше зустріти бистрого на розум юнака.
Монт підніс руку, ніби хотів смикнути себе за волосся.
— Обережно! — скрикнула Флер. — Весло!
— Нічого йому не станеться!
— Ви будете гребти чи ні? — суворо мовила флер, — Я хочу додому.
— Але коли ви підете додому, то я вас уже сьогодні не побачу. Fini [75] , як сказала француженка, скочивши в ліжко після молитви. Невже ви не благословляєте долі, що дала вам матір француженку і таке ім'я, як ваше?
— Мені подобається моє ім'я, але його дав мені батько Мати хотіла назвати мене Маргаритою.
75
Fini — Кінець (фр.).
— Це було б безглуздо. Якщо не заперечуєте, я зватиму вас Ф. Ф., а ви мене звіть М. М. Гаразд? Це по-сучасному.
— Я згодна на все, аби тільки дістатися додому.
Човен хитнуло — Монт надто глибоко занурив весло.
— Отуди к бісу! — сказав він замість відповіді.
— Прошу вас, гребіть.
— Слухаюсь. — Він кілька разів змахнув веслами, дивлячись на неї з палкою скорботою. — Ви ж знаєте, — вигукнув він, поклавши весла, — що я приїхав побачити вас, а не картини вашого батька.
Флер підвелася.
— Якщо ви не будете гребти, я вискочу з човна і попливу.
— Справді? Тоді я кинуся в воду слідом за вами.
— Містере Монт, вже пізно, і я стомилась. Прошу вас, негайно висадіть мене на берег.
Коли вона ступила на причал у своєму саду, він випростався на весь зріст і дивився на неї, схопившись за чуба обома руками.
Флер посміхнулась.
— Не треба! — вигукнув невгамовний Монт. — Я знаю, ви хочете сказати: «Щезни, клята чуприно!»
Флер помахала йому рукою.
— Бувайте, містере М. М.! — гукнула вона і зникла серед троянд.
Дівчина поглянула на свій годинник, потім на вікна будинку. Дивно, він виглядав так, наче в ньому не було жодної живої душі. Сьома година! Голуби зліталися до свого сідала, скісне проміння призахідного сонця освітлювало голубник, їхнє білосніжне пір'я і розбивалося об верхів'я дерев. З більярдної долинав стукіт більярдних куль — напевно, то розважався Джек Кардіган; тихо шелестів листям евкаліпт — південний гість у цьому старому англійському саду. Вона зійшла на веранду і спинилася біля дверей, почувши голоси з вітальні ліворуч. Мати! І мосьє Профон! Крізь завісу пролунали слова: «Ну не буду, Аннет!»