Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.

Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх,

хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:

— Так, Джоне, я тебе розумію.

Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї «La vendimia» і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос:

— Це твій улюблений Гойя, Джоне?

Він запізно стримав рух, що його міг би зробити школяр, ховаючи від учителя шпаргалку, і відповів:

— Так.

— Звичайно, картина чарівна, але мені більше подобається «Quitasol» [77] . Твій батько, певно, був би у захваті від Гойї. Навряд чи він його бачив, коли їздив до Іспанії дев'яносто другого року.

Дев'яносто другого року — за дев'ять років до його народження! Як склалося колишнє життя батька й матері? Якщо вони можуть зазирати в його майбутнє, то й він має право зазирнути в їхнє минуле. Він підвів погляд на матір. Але щось на її обличчі — тінь тяжко прожитого життя, таємничий відбиток почуттів, досвіду і страждання з його незмірною глибиною і спокоєм, купленим дорогою ціною, — обертало цікавість у зухвальство. Його мати, певно, прожила дуже цікаве життя; вона така гарна і така… така… Але Джон не вмів висловити того, що почував у ній. Він підвівся й задивився вниз, на місто, на рівнину, де зеленіли ниви, на кільце гір, що сяяли в призахідному сонці. Життя його матері було як минуле цього старого маврітанського міста: сповнене великого змісту, глибоке, далеке; перед ним його власне життя здавалося немовлям — безнадійна недосвідченість і невідання! Кажуть, у тих горах на заході, що зводяться просто з синьо-зеленої рівнини, наче з моря, колись жили фінікійці — незбагненний, дивний, таємничий народ, — високо над землею! Життя його матері було для нього такою ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість — він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен! — принижували його у власних очах.

77

Quitasol — «Дама з парасолькою» (ісп.).

Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:

Голос лунає вночі, лунає в сонних кварталах Старого іспанського міста під білими спалахами зір. Що каже цей голос, лункий, тужливо-скорботний? Чи це просто сторож вістує нам спокій? Чи просто подорожній шле до місяця свою пісню? Ні, то, щастя згубивши, плаче закохане серце, То воно кличе: «Коли?»

Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку, — це розковувало його і робило більш товариським.

Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити, — бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.

Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:

— Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.

— Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.

Джонові одразу покращало — і водночас стало гидкіше на душі.

Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила

кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.

— Обличчя й постать дівчини просто чарівні, — мовила вона.

Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.

Вже на палубі, стоячи поруч із сином, Айріні сказала:

— Здається, тобі не дуже весело подорожувалося, Джоне. Але ти зробив мені велику ласку.

Джон потиснув їй руку.

— Та ні, все було б чудово, якби не ця хвороба.

Тепер, коли подорож завершувалась, минулі тижні стали приємним спогадом: він і справді відчував ту болісну втіху, яку намагався передати в рядках про голос, що лунає вночі; щось схоже він відчував у дитинстві, коли жадібно слухав Шопена і йому хотілося плакати. Він дивувався, чому не може сказати їй так само просто, як і вона йому: «Ти зробила мені велику ласку». Дивно, що не можна бути таким лагідним і природним! Натомість він сказав:

— Мабуть, нас захитає.

Їх справді захитало, і в Лондон вони приїхали виснажені, промандрувавши шість тижнів і два дні, жодним словом не згадавши про те, чого напевно вони не забували ні на мить.

II. БАТЬКИ Й ДОЧКИ

Залишившись без дружини й сина, яких забрала в нього іспанська авантюра, Джоліон упевнився, що самотність у Робін-Гілі нестерпна. Філософ, коли він має все, що хоче, не схожий на філософа, якому багато чого бракує. Проте, привчивши себе до покори або до самої думки про покору, Джоліон, певно, змирився б із самотністю, якби не втручання Джун. Він тепер став одним із «бідолашок» і, отже, потрапив під її опіку. Якнайшвидше вирятувавши з біди одного гравера, що опинився тоді на її руках, вона з'явилася в Робін-Гілі через два тижні після від'їзду Айріні й Джона. Маленька леді жила тепер у Чізіку в невеличкому будиночку з великою майстернею. Представниця Форсайтів кращих часів, коли ні перед ким не треба було звітувати, вона все-таки зуміла пристосуватися до зменшення прибутків так, що це задовольнило і її, і батька. Оскільки орендна плата за галерею на Корк-стріт, яку він придбав для неї, дорівнювала сумі підвищеного прибуткового податку, то все залагодилося дуже просто: Джун перестала сплачувати батькові оренду. Вісімнадцять років галерея давала самі збитки, а тепер можна було сподіватись, що вона ось-ось почне окупатися, тож на думку Джун, батькові було однаково. Завдяки цьому вона, як і досі, мала свої тисячу двісті фунтів річного прибутку, і, зменшивши витрати на їжу та замінивши двох зубожілих бельгійок ще біднішою служницею-австрійкою, вона фактично зберегла попередню суму грошей для підтримки геніїв. Пробувши три дні в Робін-Гілі, вона забрала батька з собою до міста. За ці три дні вона відкрила таємницю, яку Джоліон приховував два роки, і негайно вирішила лікувати його. Вона знала лікаря, що міг це зробити. Він чудесно зцілив Пола Поста — художника, який випередив футуризм; і Джун розсердилася на батька, коли той здивовано звів брови, бо не чув ні про лікаря, ні про художника. Звичайно, якщо в нього немає «віри», то він ніколи не видужає! Безглуздо не вірити в людину, яка вилікувала Пола Поста так добре, що той аж тепер знову захворів від надмірної праці чи, може, від надмірних життєвих утіх. Особливість методу цього зцілителя полягає в тому, що він цілком покладається на природу. Він спеціально вивчає нормальні симптоми здорової природи, а коли у його пацієнта відсутній який-небудь природний симптом, він дає йому відповідну отруту, що викликає цей симптом, — і пацієнт одужує. Джун не мала найменшого сумніву, що батько видужає. У Робін-Гілі він явно живе неприродним життям, отож необхідно пробудити симптоми. Він, на її думку, відірвався від сучасності, що вкрай неприродно; серце його потребує стимулюючих засобів. В маленькому будиночку в Чізіку Джун зі своєю австрійкою — відданою служницею, такою вдячною Джун за порятунок, що тепер їй загрожувала небезпека захворіти від непосильної роботи, — всіляко «стимулювали» Джоліона, готуючи його до зцілення. Проте Джоліонові брови так і не опускалися: то австрійка раптом розбудить його о восьмій годині, коли він тільки-но заснув, то Джун забере в нього «Таймс», бо неприродно читати «таку безглузду писанину», — він повинен цікавитися «справжнім життям». Він не переставав дивуватися з її винахідливості, особливо ввечері. Для його добра, як вона заявила, хоч він підозрював, що й вона сама має з цього якусь користь, Джун збирала у себе мало не все двадцяте століття — принаймні ту його частину, що була осяяна світлом геніальності; і століття урочисто проходило перед ним по майстерні у фокстроті чи в іншому, ще химернішому танці — уанстепі, ритм якого так не пасував до музики, що Джоліонові брови майже ховалися у волоссі від подиву перед випробуванням, яким піддавав цей танець силу волі тих, хто його танцював. Знаючи, що в Асоціації акварелістів кожен, хто претендував на звання художника, вважав його безнадійно відсталим, Джоліон сідав у найтемніший куточок і згадував ритми, на яких він колись виховувався. А коли Джун підводила до нього яку-небудь дівчину або юнака, він покірливо піднімався до їхнього рівня, наскільки це було для нього можливо, і думав: «Господи! Як їм, мабуть, нудно зі мною!» Успадкувавши від батька невгасиму приязнь до молоді, він усе-таки стомився ставати на її точку зору. Але все це його «стимулювало», і його не переставала дивувати невгамовна доччина енергія. Інколи ці вечори вшановувала своєю присутністю сама геніальність; вона приходила, презирливо скривившись, і Джун завжди знайомила її з батьком. Це, на її думку, було для нього особливо корисно, бо геніальність є природним симптомом, якого йому завжди бракувало, — таке було переконання Джун, хоч вона й щиро любила батька.