Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Так от, я навмисне її впустила. Ходімо назад, а то вони подумають, що ми заховалися від них навмисне.
І знову вона полинула, наче привид, між деревами. Джон пішов за нею, з коханням у серці, з весною в серці, а над усім мерехтіло у місячному сяйві біле неземне цвітіння. Вони вийшли там, де й зайшли; Флер набрала невимушеного вигляду.
— Там як у казці, — сказала вона мрійливо Голлі.
Джон мовчав, сподіваючись без надії, що, може, його мовчанка здасться їй раптовою.
Вона так невимушено й стримано сказала йому на добраніч, що Джон подумав: усе це йому приснилося…
У своїй спальні Флер скинула сукню і, вбравшись у химерно безформний халат, все ще з білою квіткою у волоссі, мов гейша, сіла, підібгавши під себе ноги, на ліжку й почала писати при свічці:
«Люба Черрі!
Здається, я закохалася. Впало наче сніг на голову, хоч відчувається десь глибше. Він — мій троюрідний брат — зовсім дитина, на півроку старший і на десять років молодший за мене. Хлопці завжди закохуються в старших, а дівчата в молодших або в старих сорокарічних чоловіків. Не смійся, але я зроду не бачила нічого правдивішого за його очі; і він божественно мовчазний! Наша перша зустріч у Лондоні відбулася дуже романтично, біля Восповичевої Юнони. Зараз він спить у сусідній кімнаті, яблуні цвітуть у місячному сяйві, а завтра вранці, поки всі спатимуть, ми підемо в гори — в казковий край. Наші родини ворогують; уявляєш, як це цікаво. Авжеж! І, можливо, мені доведеться вдатися до хитрощів, попросити тебе, щоб ти запросила мене до себе, — сама розумієш, навіщо! Мій батько не хоче, щоб ми зналися, але що мені до того. Життя надто коротке. У нього вродлива мати, темноока, з гарним сріблястим волоссям і молодим обличчям. Я гостюю у його сестри, яка замужем за моїм двоюрідним братом; все це страшенно переплутане, але я збираюся завтра витягти з неї все, що зможу. Ми з тобою часто говорили, що любов псує веселу гру. То знай: це дурниці. Вона відкриває всі радощі, і що раніше ти це відчуєш, моя люба, то краще для тебе.
Джон (не просто «Джон», а скорочене від «Джоліон»— в нашій родині полюбляють це ім'я) із тих, що то спалахують, то гаснуть: зростом п'ять футів десять дюймів, але він іще росте й збирається стати поетом. Якщо ти сміятимешся з мене, то нашій дружбі навіки кінець. Мабуть, попереду чимало всіляких труднощів, але ти знаєш: коли я чогось захочу, то неодмінно того доб'юся. Одна із основних прикмет кохання — це те, що повітря навколо тебе здається сповненим різних образів, як ото часом тобі привиджується обличчя на місяці; наче ти танцюєш і водночас тебе проймає дивне відчуття десь над корсетом, ніби пахощі апельсинового цвіту. Це, моє перше кохання і, передчуваю, останнє, хоча, звичайно так твердити безглуздо за всіма законами природи й моралі. Якщо ти глузуватимеш з мене, я тебе вб'ю, а якщо розповіси кому-небудь, я тобі цього не подарую. Чи віриш, мені здається, що я не зважуся послати цього листа. Може, я й передумаю до ранку. А тим часом на добраніч, моя Черрі-черешенько!
Твоя Флер»
VIII. ІДИЛІЯ НА ЛОНІ ПРИРОДИ
Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.
— Ми припустилися безглуздої помилки, — озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі. — Я хочу їсти.
Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її — і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне — його мати; в минулому Флер — її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.
Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм — буковий гай — в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!
— Найбільше мене обурює те, — палко мовила вона, — що якби бідолаха не гавкав на кожного перехожого, то його б не тримали на припоні. Ні, що не кажи, а людина — підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера. — Джон побачив, як блиснули її зуби й очі. — Я б випекла йому на лобі слово: «Тварюка». Щоб знав, як мучити бідолашного пса!
Джон погодився, що це була б йому добра наука.
— До всього цього, — сказав він, — їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.
— О! — вигукнула Флер. — Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас — принаймні твої батьки, здається, багаті.
— Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.
— Якби вмів, то не сподобався б мені.
Джон боязко взяв її під руку.
Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:
Джон украв десь порося І на цьому пісня вся.Джон несміливо обняв її рукою за стан.
— Ти ба, який швидкий, — спокійно мовила Флер. — Ти часто так робиш?
Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:
Я вирушу в гори на бистрім коні. Хто смілий поїде зі мною? Хто буде супутником вірним мені…— Співай, Джоне!
Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:
— Господи, як я зголодніла!
— Ой, це я винен.
Дівчина глянула йому в очі.
— Джоне, ти чудовий хлопець.
І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:
— Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.
Джон поглянув на свій годинник.
— От диво! — вигукнув він. — І мій зупинився.
Вони рушили далі, тримаючись за руки.
— Якщо роси немає, — запропонувала Флер, — то посидьмо на траві.
Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.
— Ось понюхай! Справжній чебрець.
Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.
— От дурні! — вигукнула Флер і схопилася на ноги. — Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?