Сага про Форсайтів
Шрифт:
«Мавзолей!» — подумав Сомс. — Джордж правду казав!» І він вийшов і рушив угору сходами. На першій площадці він зупинився перед заскленою шафкою з опудалами колібрі, якими він так захоплювався в дитинстві. Вони здавалися точнісінько такими, як і колись, висячи на дротинках над пампасною травою. Якщо шафку відчинити, пташки не те що не випурхнуть, а навпаки — все це враз розпадеться. Ні, не варто навіть виставляти їх на розпродаж! І раптом йому згадалося, як тітонька Енн — люба, стара тітонька Енн — тримала його за руку перед цією шафкою і казала: «Дивися, Сомі, які вони гарненькі й барвисті, ці милі, малесенькі щебетушечки!» Сомс пригадав і власну відповідь: «Вони не щебечуть, тітонько». Йому, мабуть, було років шість, і на ньому був чорний оксамитовий костюмчик із блакитним комірцем — він добре пам'ятав той костюмчик! Тітонька Енн з її кучериками, з добрими, тоненькими, як павучі лапки, руками, з поважною старечою усмішкою, орлиним носом — гарна стара леді! Він пішов вище, до вітальні. Обабіч дверей висіли мініатюри. Що-що, а їх він купить неодмінно! Вони зображали його чотирьох тіток, дядечка Свізіна в юності й дядечка Ніколаса в дитинстві. Їх намалювала одна молода леді, друг родини, 1830 року, коли мініатюри вважалися неодмінним світським атрибутом і зберігалися довго, бо їх малювали на слоновій кості. Не раз він чув схвальні відгуки про ту молоду леді: «Дуже талановита, мій хлопчику; вона була закохана в Свізіна, але невдовзі захворіла на сухоти й померла: достоту як Кітс — ми всі так казали».
Ось вони! Енн, Джулі, Гестер і Сюзен — ще маленька дівчинка; Свізін, блакитноокий, рожевощокий юнак, золотаві кучері, біла жилетка — як живий; і Ніколас, немов купідон, що закотив очі до неба. І справді, коли подумати, дядечко Нік завжди був такий — дивовижна людина до кінця своїх днів. Так, у молодої леді таки був хист, і мініатюра має свою особливу привабу, вона ніби тихе плесо, відгороджене від бурхливої течії мінливої естетичної моди. Сомс відчинив двері вітальні. В кімнаті було прибрано, меблі стояли без чохлів, завіси на вікнах були розсунуті; здавалося, тітоньки й досі мешкають тут у терпеливому чеканні. І йому спало на думку, коли Тімоті помре, чому б не здійснити свого задуму? Адже це майже обов'язок: зберегти цей дім, як зберігають дім Карлейля, вивісити табличку й відкрити доступ для відвідувачів. «Типова оселя середньовікторіанської доби — один шилінг за квиток, каталог безкоштовно». Зрештою, цей дім найповніший, а то й найдовершеніший зразок такої оселі, що зберігся в Лондоні до сьогоднішнього дня. Стиль витримано бездоганно; треба тільки забрати до власної колекції чотири картини барбізонської школи, які він сам подарував тітонькам. Ще не вицвілі блакитні стіни; зелені портьєри, заткані червоними квітами й листям папороті; вишитий гарусом екран перед чавунними гратками каміна; засклена шафка червоного дерева повна порцелянових статуеток; гаптовані бісером стільчики під ноги; на книжкових полицях — Кітс, Шеллі, Сауті, Каупер, Колрідж, Байронів «Корсар» (тільки «Корсар») і вікторіанські поети; шафка маркетрі з сімейними реліквіями, оббита всередині блякло-червоним плюшем; перше віяло Гестер; пряжки від черевиків їхнього діда по матері; три заспиртовані скорпіони в пляшечці; зовсім жовте слонове ікло, яке прислав із Індії дідів брат Едгар Форсайт, що торгував джутом; приколений до стінки пожовклий клаптик паперу з павутинястим написом, який увічнив бозна-які події. І картини, що тислися на стінах, — все акварелі, окрім тих чотирьох барбізонців, що здаються чужоземцями, якими вони і є насправді, — яскраві, чисто жанрові: «На пасіці», «Гей, поромнику!» і дві в стилі Фріта: картярі, дами в кринолінах — подарунок Свізіна. Так! Багато, багато картин, які Сомс розглядав тисячу разів, зверхньо і водночас зачаровано; чудова колекція блискучих, гладеньких позолочених рам.
І рояль, без єдиної порошинки і, як завжди, герметично закритий; і на роялі альбом засушених водоростей — втіха тітоньки Джулі. І крісла на позолочених ніжках, куди міцніших, аніж здається. І збоку біля каміна малинова шовкова канапка, де тітонька Енн, а після неї тітонька Джулі любили сидіти, випроставшись, обличчям до вікна. А з іншого боку, спинкою до світла, єдине вигідне крісло для тітоньки Гестер. Сомс примружив очі: йому здалося на мить, що вони і зараз сидять там. А запах! І досі тут стояв запах різних матерій, випраних мереживних занавісок, лаванди в мішечках і сушених бджолиних крилець. «Ні, — подумав він, — такого ніде більше не знайдеш. Треба це зберегти». Можливо, декому це видасться смішним, але перед цим спокійним життям з усталеними звичаями — для прискіпливого ока, і нюху, і смаку — яким нікчемним виглядає наше сьогодення з його метро й автомобілями, з безупинним курінням, закиданням ноги на ногу, з голоплечими дівчатами, в яких при бажанні можна роздивитися ноги до самого коліна, а тіло від голови до талії (що, мабуть, приємно для сатира, який ховається в кожному Форсайті, але не дуже відповідає його уявленню про леді), дівчатами, які, сидячи за столом, чіпляються носками черевиків за ніжки стільців, полюбляють вирази на зразок «гайда» й «друзяка» і голосно регочуться, — мороз ішов у Сомса поза шкірою, коли він згадував, що Флер водиться з такими дівчатами; жахали його й старші жінки, що дивилися на світ твердим і тверезим поглядом і чудово вміли влаштовувати свої справи. Ні! Якщо його старі тітки ніколи не мали широкого світогляду, не розплющували широко своїх очей і навіть не розкривали широко своїх вікон, то вони принаймні мали вишукані манери, добрі звичаї й пошану до минулого й майбутнього.
Схвильований спогадами, Сомс зачинив двері й пішов навшпиньки нагору по сходах. Ідучи, він заглянув у одне місце: гм, цілковитий лад, як і у вісімдесятих роках, стіни оббиті жовтою клейонкою. На верхній площадці він спинився, завагавшись перед чотирма дверима. Які з них ведуть до кімнати Тімоті? Прислухався. До нього долинуло якесь торохтіння, наче дитина повільно возила по підлозі іграшкового коника. Це, мабуть, Тімоті! Він постукав, і йому відчинила Смізер, розчервоніла й схвильована.
Містер Тімоті робить свою прогулянку, і вона ніяк не може привернути його увагу. Якщо містер Сомс зайде в сусідню кімнату, він побачить його звідти.
Сомс пройшов, куди йому показали, і став спостерігати.
Останній із старих Форсайтів прогулювався, повільно й поважно, наче зосереджено обмірковував свої справи, туди й сюди від ліжка до вікна і назад, — відстань футів дванадцять. Нижня частина його квадратного обличчя, вже не голеного, як бувало, обросла сніжно-білою бородою, підстриженою якомога коротше, і підборіддя здавалося таким самим широким, як і чоло, над яким волосся теж побіліло, а ніс, щоки й чоло були зовсім жовті. В одній руці він тримав грубого ціпка, а другою притримував полу єгерівського халата, з-під якого видніли ноги в спальних шкарпетках і в єгерівських капцях. На його обличчі застиг вираз скривдженої дитини, яка тягнеться до чогось, а їй того не дають. Щоразу на повороті він спирався на ціпок, а потім волік його за собою, ніби показуючи, що може обійтися без нього.
— На вигляд він іще міцний, — зауважив Сомс упівголоса.
— Авжеж, сер. А ви б подивилися, як він приймає ванну; він так любить купатися.
Ці голосно промовлені слова відкрили Сомсові правду: Тімоті здитинів.
— А взагалі його щось цікавить? — запитав і він голосно.
— Так, сер: його цікавить їжа і ще заповіт. Любо дивитися, як він його гортає, звичайно, не читаючи; іноді він питає, який тепер курс консолей, і я пишу йому на грифельній дошці великими цифрами. Звичайно, я завжди пишу те саме — скільки вони коштували в чотирнадцятому році, коли він іще стежив за курсом. На наше прохання лікар заборонив йому читати газети, коли розпочалася війна. Ой, як він спочатку засмутився! Але невдовзі заспокоївся, бо збагнув, що читання його стомлює; він на диво вміє заощаджувати енергію, як він це називав тоді, коли були живі мої любі пані, земля їм пером! Як він їм вичитував за це; вони ніколи не сиділи без діла, якщо ви пригадуєте, містере Сомсе.
— А якби я зайшов? — спитав Сомс. — Чи він упізнає мене? Адже ви знаєте: я складав його заповіт тисяча дев'ятсот сьомого року, після смерті міс Гестер.
— Не знаю, сер, — завагалась Смізер. — Не скажу вам напевно. Може, й упізнає; як на свій вік він дивовижна людина.
Сомс переступив поріг і, почекавши, доки Тімоті обернувся, голосно сказав:
— Дядечку Тімоті!
Тімоті ступив кілька кроків і зупинився.
— Га? — мовив він.
— Сомс! — крикнув Сомс щосили, простягаючи руку. — Сомс Форсайт.
— Ні! — промовив Тімоті й, гучно постукуючи ціпком по підлозі, знову почав свою прогулянку.
— Мабуть, нічого не вийде, — сказав Сомс.
— Так, сер, — погодилась Смізер. — Бачите, він іще не закінчив своєї прогулянки. Він ніколи не міг робити дві справи водночас. Удень він, напевно, запитає мене, чи не приходили ви щодо газу, і буде дуже нелегко пояснити йому, щоб він зрозумів.
— Як ви гадаєте, чи не потрібен для догляду за ним чоловік?
Смізер замахала руками.
— Чоловік! Ой ні! Цілком вистачить мене з куховаркою. Чужий чоловік відразу доведе його до нестями. І мої пані аж ніяк не схвалили б того, що в домі з'явився сторонній чоловік. До того ж ми так пишаємося ним.
— А лікар його відвідує?
— Щоранку. За такі часті візити він бере високу плату, а містер Тімоті так звик до нього, що навіть не звертає уваги, тільки показує язика.
— Що ж, — сказав Сомс, відвертаючись, — невеселе все-таки видовище.
— Боронь боже, сер! — схвильовано заперечила Смізер. — Даремно ви так гадаєте. Тепер, коли йому немає про що турбуватися, він тішиться життям, по-справжньому тішиться. Часто я кажу куховарці, що містер Тімоті нарешті почав жити по-людському. Розумієте, якщо він не гуляє, то приймає ванну або їсть, а якщо не їсть, то спить; отак він і живе, не знаючи ні журби, ні клопоту.
— Що ж, — зауважив Сомс, — мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.
— Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.
— Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я, — сказав Сомс. — При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.
— Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.