Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ну ось, я купив цю невеличку кобилку, але мені вона ні до чого. Візьміть її і подаруйте своїй дружині.
Вел подивився на нього з новою підозрою, проте в очах бельгійця світилася така добродушність, що він не міг образитись.
— Я заробив на війні трохи грошенят, — почав мосьє Профон у відповідь на той погляд. — У мене були акції заводів, що випускали зброю. Мені подобається віддавати гроші. У мене їх вистачає. А на себе я витрачаю мало. Тож я люблю роздавати їх друзям.
— Я куплю у вас її за ту ціну, що ви заплатили, — сказав Вел із раптовою рішучістю.
— Ні, — відповів мосьє Профон. — Беріть її так. Мені вона ні до чого.
— Отакої! Не можу ж я…
— А чому? — усміхнувся
— Сімсот п'ятдесят гіней — це не скринька сигар, — заперечив нетерпляче Вел.
— Гаразд, тримайте її у себе, поки вона не стане мені потрібна. А доти робіть із нею, що завгодно.
— Якщо вона залишається вашою, — сказав Вел, — не заперечую.
— От і чудово, — промовив мосьє Профон і відійшов.
Вел провів його поглядом. Може, він і справді «добродушний Мефістофель», а може, зовсім і ні. Вел помітив, що Профон підійшов до Джорджа Форсайта, і потім згубив його з очей.
Після перегонів Вел кілька днів ночував у своєї матері на Грін-стріт.
Вініфред Дарті чудово збереглася в свої шістдесят два роки, беручи до уваги те, що тридцять три роки вона прожила з Монтегю Дарті, аж поки — майже на щастя — її звільнили від нього французькі сходи. Вона була дуже рада, що її улюблений син після такої тривалої відсутності повернувся з Південної Африки; приємно було, що він мало змінився, що його дружина сподобалась їй. Вініфред, яка до шлюбу наприкінці сімдесятих років ішла в перших лавах поборниць насолод і моди, тепер визнавала, що сучасні дівчата перевершили тогочасну молодь. Вони, приміром, розглядали шлюб як щось випадкове, і Вініфред інколи жалкувала, що не дотримувалася колись таких самих поглядів: можливо, другий, третій, четвертий випадок дав би їй у супутники життя не такого чарівного гульвісу, хоча, зрештою, він залишив їй Вела, Імоджен, Мод, Бенедикта (майже полковника, що пройшов війну цілий і неушкоджений). І жодне з них поки що не розлучилося. Це часто дивувало її, бо вона добре пам'ятала їхнього батька; але Вініфред вважала, що вони справжні Форсайти, і раділа, що всі вони вдалися в неї, крім хіба Імоджен. Але братова «маленька» Флер збивала Вініфред із пантелику. Дівчина така сама навіжена, як і все сучасне жіноцтво. «Наче вогник на протязі», — якось сказав за десертом Проспер Профон, проте вона не вертлява і говорить тихим голосом. Форсайтівська вдача Вініфред примушувала її підсвідомо боятися нових віянь, не схвалювати поведінки сучасних дівчат і їхнього девізу: «Що буде, те й буде! Гуляй — бо завтра ти злидар!» Її заспокоювало в племінниці те, що Флер, поставивши собі мету, вперто домагалася її, хоча, звичайно, через свою молодість не могла передбачити, що буде потім. До того ж дівчина гарненька й виходити з нею на люди — справжня втіха: вона успадкувала від матері французький смак і вміння одягатись; всі дивилися на Флер, а це багато важило для Вініфред, яка цінувала стиль і елегантність, що так жорстоко одурили її в Монтегю Дарті.
Розмовляючи про неї з Велом за сніданком у суботу, Вініфред торкнулася сімейної таємниці.
— Ця історія з твоїм тестем і твоєю тіткою Айріні, Веле… Все це, звичайно, старе як світ, але Флер не повинна нічого знати. Дядечкові Сомсу це було б неприємно. Гляди не проговорися!
— Гаразд. Але це не так легко: до нас приїжджає молодший брат Голлі, житиме в нас, вчитиметься хазяйнувати на фермі. Він, певно, вже там.
— Ах! — вигукнула Вініфред. — Як невчасно! Який же він?
— Я бачив його тільки один раз — у Робін-Гілі, коли ми приїздили додому тисяча дев'ятсот дев'ятого року; він був голий і розмальований синіми й жовтими смугами — хороший був хлопчина.
Вініфред сказала, що це «дуже мило», й додала заспокоєно:
— Ну що ж, Голлі жінка розважлива;
— Старієш! Отакої! Ти така сама молода, як і колись. Слухай, мамо, а цей Профон пристойна людина?
— Проспер Профон! Ще б пак! Такого цікавого й дотепного чоловіка я ще не зустрічала.
Вел гмикнув і розповів про мейфлайську кобилу.
— Дуже схоже на нього, — зауважила Вініфред. — Він здатний на що завгодно.
— Гм, — сказав Вел із притиском. — Нашій родині не дуже щастило з такими людьми, надто вже вони легковажні.
Це була правда, і Вініфред на хвильку поринула в сумну задуму, перш ніж відповіла:
— Воно-то так. Але він — чужоземець, Веле. І треба на це зважати.
— Гаразд. Я користатимуся його кобилою і якось йому віддячу.
Незабаром він розпрощався з матір'ю, прийняв її поцілунок і помчав до свого букмекера, в клуб «Айсіум» і на вокзал.
VI. ДЖОН
Місіс Вел Дарті після двадцятирічного перебування в Південній Африці палко закохалася — на щастя, в те, що було близьке їй, бо предметом її пристрасті був краєвид, що відкривався з її вікон: холодне ясне світло на зелених пагорбах. Вона знову бачить Англію! Англію ще прекраснішу, ніж та, що снилася їй уві сні. І справді, волею випадку подружжя Дарті опинилося в такому місці, де крейдяні гори сонячного дня на диво гарні. Успадкувавши від батька вміння бачити світ очима художника, Голлі могла належно оцінити химерність їхніх обрисів і сяйво білих схилів; сходити вгору дорогою, що пролягла в глибокій улоговині, чи брести до Чанктонбері або Емберлі для неї було справжньою втіхою, яку вона не наважувалася ділити з Велом, бо Велові милуватися природою заважав форсайтівський інстинкт, що вчив діставати від неї якусь користь — от хоч би зручну місцину об'їжджати коней.
Дорогою додому, ведучи «форд» рівно, ніби намагаючись його заспокоїти, Голлі дала собі обіцянку, що насамперед візьме Джона на гору і покаже йому свій краєвид, осяяний травневим сонцем.
Вона чекала молодшого брата з материнською ніжністю, не витраченою цілком на Вела. Під час триденних відвідин Робін-Гіла невдовзі після повернення на батьківщину їй не пощастило побачити Джона — він іще був у школі; і вона, як і Вел, уявляла його собі русявим хлопчиком, що, розмальований синіми та жовтими смугами, грався біля ставка.
Ті три дні в Робін-Гілі були сповнені хвилюванням, сумом і збентеженням. Спогади про покійного брата; спогади про Велове сватання; постарілий батько, якого вона не бачила двадцять років, щось похоронне в його іронії і ніжності, одразу помічене вразливою дочкою; а головне — присутність мачухи, яку Голлі невиразно пам'ятала, як «леді в сірому» тих днів, коли ще була маленька і дідусь був живий, а мадемуазель Бос так сердило, що та чужа жінка почала вчити Голлі музики, — все це бентежило й ятрило душу, що прагнула побачити у Робін-Гілі колишній спокій. Але Голлі вміла приховувати свої почуття, і все зовні ніби йшло гаразд.
На прощання батько поцілував її, і вона відчула, як тремтять його губи.
— Правда ж, донечко, — сказав він, — війна не змінила Робін-Гіла? Адже ні? Якби ж то ти привезла з собою Джоллі! Як тобі подобається ця спіритична маячня? Коли вже дуб помре, то його не оживиш.
Відчувши теплоту її обіймів, він, певно, здогадався, що виказав себе, бо зразу ж іронічно додав:
— Спіритизм — якесь безглузде слово; чим більше ним займаються, тим ясніше доводять, що все це матерія.
— Тобто як? — запитала Голлі.