Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Справа в тому, — сказав він, — що твій дід і його брат колись посварилися. І відтоді обидві родини порвали всякі стосунки.
— Як романтично!
«Що вона має на увазі?»— подумав Сомс. Це слово здавалося йому екстравагантним і небезпечним, а прозвучало воно так, наче вона сказала: «Як чудово!»
— Давня неприязнь триває й досі, — додав він і одразу пожалкував, бо його слова пролунали, як виклик.
Флер посміхнулася. За теперішніх часів, коли молодь хизується тим, що в усьому йде наперекір старшим і не зважає ні на що, його слова тільки підштрикнуть її норовливість. Потім, згадавши вираз обличчя Айріні, він полегшено зітхнув.
— А чого вони посварилися? —
— За будинок. Це дуже давня історія. Твій дідусь помер якраз того дня, коли ти народилася. Йому було дев'яносто років.
— Дев'яносто? А чи багато ще Форсайтів, окрім тих, що зазначені в «Червоній книзі»?
— Не знаю, — відповів Сомс. — Вони всі тепер розбрелися хто куди. Із старшого покоління зостався тільки Тімоті.
Флер сплеснула руками.
— Тімоті? Яке кумедне ім'я!
— Зовсім ні! — буркнув Сомс.
Його зачепило за живе, що ім'я Тімоті Флер здалося кумедним, наче вона образила його предків. Нове покоління залюбки глузує з усього твердого й усталеного. «Навідай старого. Може, він схоче виголосити яке пророцтво». Ох! Якби Тімоті міг побачити збурену Англію своїх троюрідних племінників і племінниць, він би, звичайно, сказав своє слово. Мимоволі Сомс підвів погляд на клуб «Айсіум»: так і є, Джордж і досі сидить біля вікна, з тим самим рожевим листком у руці.
— Тату, а де Робін-Гіл?
Робін-Гіл! Робін-Гіл, де розігралася та трагедія! Навіщо воно їй?
— В Саррі, — буркнув він, — поблизу Річмонда. А що?
— І той будинок там?
— Який будинок?
— За який вони посварилися.
— Так. Але навіщо воно тобі? Завтра ми їдемо додому — краще поміркуй про свої сукні.
— Отакої! Я вже подбала про них. Родинна ворожнеча? Як у Біблії чи у Марка Твена — страшенно цікаво. А яку ти грав роль у цій сварці, тату?
— Тебе це не стосується.
— Он як! Але ж мені її продовжувати?
— Хто тобі сказав?
— Ти сам, татусю.
— Я? Я сказав, що це тебе не стосується.
— І я так думаю; отже, все гаразд.
Надто вона кмітлива для нього; fine, як часом казала про неї Аннет. Лишається одне: якось відвернути її увагу.
— Поглянь, яке гарне мереживо, — мовив він, зупиняючись перед вітриною. — Тобі воно, мабуть, сподобається.
Коли Сомс заплатив за нього і вони пішли далі, Флер озвалася:
— Якої ти думки про матір того хлопця? Правда ж, як на свої роки вона надзвичайно вродлива?
Сомс аж затремтів. Нащо їй ті люди? От халепа!
— Я не звернув на неї уваги.
— Татусю, я ж бачила, як ти крадькома поглядав на неї.
— Ти бачиш усе, навіть те, чого немає насправді!
— А який у неї чоловік? Адже він доводиться тобі двоюрідним братом, якщо ваші батьки були рідні брати.
— Цілком можливо, що він уже помер, — сказав Сомс із раптовою злістю. — Я не бачив його двадцять років.
— А хто він був?
— Художник.
— Он як! Чудово!
Слова: «Якщо хочеш зробити мені приємність, викинь з голови цих людей», — мало не зірвалися у Сомса з язика, але він стримав їх: не слід виказувати перед дочкою своїх почуттів.
— Він образив мене колись, — промовив він.
Її швидкий погляд спинився на його обличчі.
— Розумію! Ти не помстився, і тебе це й досі гнітить. Бідолашний татко! Я помщуся за тебе!
У Сомса було таке відчуття, наче він лежить у темряві, а над обличчям його настирливо дзижчить комар. Така настирливість у Флер для нього була новиною, й, оскільки вони дійшли до готелю, він похмуро кинув:
— Я йому не подарував. І годі вже про них. Я побуду в себе
— А я посиджу тут.
Окинувши прощальним поглядом дочку, що вмостилася в кріслі, — поглядом напівображеним і напівніжним, — Сомс зайшов у ліфт, який підняв його у номер на п'ятому поверсі. Він стояв у вітальні біля вікна, що виходило на Гайд-парк, і постукував пальцем по шибці. Він був розгублений, ображений, стривожений. До його давньої рани, зарубцьованої часом і появою нових інтересів, долучалося невдоволення собою та ще легкий біль у шлунку, де не хотіла перетравлюватися нуга. Чи прийшла вже Аннет? Не те що він чекав від неї допомоги. Коли вона пробувала розпитувати його про перший шлюб, він завжди уривав її; вона нічого не знала про його минуле, крім того, що перша дружина була великою пристрастю його життя, а другий шлюб був лише засобом створити родину. Тому вона і затаїла кривду, використовуючи її при потребі дуже вміло. Сомс прислухався. Шурхіт, невиразні звуки, з яких знати, що то ходить жінка, долинали крізь двері. Вона вже тут. Він постукав.
— Хто там?
— Я, — відповів Сомс.
Аннет перевдягалася і була напіводягнена; ця жінка з повним правом могла милуватися собою перед дзеркалом. Розкішні руки і плечі, волосся, що потемніло, відколи Сомс познайомився з нею, прегарний вигин шиї, елегантна шовкова білизна, затінені темними віями сіро-голубі очі — атож, і в сорок років вона була така сама гарна, як і замолоду. Чудовий здобуток; добра господиня, розважлива й любляча мати. Якби ж то вона не виставляла з таким відвертим цинізмом стосунки, що склалися між ними! Хоч Сомс відчував до неї не більше любові, ніж вона до нього, його англійська душа обурювалася тим, що вона не прикриває їхнього подружнього життя бодай найтоншим серпанком почуттів. Як і більшість співвітчизників, він дотримувався погляду, що шлюб має базуватися на взаємному коханні, але коли кохання зникне або виявиться, що його й не було, — так що шлюб уже не спирається на кохання, — нізащо не можна цього визнавати. Шлюб є, а кохання немає, але шлюб є шлюб, і його треба якось підтримувати. Тоді всі вдоволені і ваша душа чиста — не заплямована брутальністю, реалізмом і розбещеністю, як у французів. Більше того, це необхідно в інтересах власності. Він знав, що Аннет знає, що обоє вони знають, що між ними немає кохання, але однаково вважав: їй не слід виявляти цього на словах чи в поведінці — і ніяк не міг збагнути, що вона має на увазі, коли звинувачує англійців у лицемірстві. Він запитав:
— Кого ти запросила в «Притулок» на наступний тиждень?
Аннет злегка підмалювала губи — він завжди був проти цього.
— Твою сестру Вініфред і Кардіганів, — вона взяла тоненький чорний олівчик, — і Проспера Профона.
— Того бельгійця? Навіщо?
Аннет ліниво повернула шию, підмалювала одну вію і відповіла:
— Він розважатиме Вініфред.
— А чи не запросити когось, хто б розважив Флер: вона стала примхлива.
— Примхлива? — повторила Аннет. — Невже ти вперше це помітив, мій друже? Вона, як ти це називаєш, примхлива від самого народження.
Невже вона ніколи не позбудеться свого гаркавого «р»?
Він торкнувся сукні, яку вона скинула, і запитав:
— Що ти робила сьогодні?
Аннет подивилася на нього у дзеркалі. Її підмальовані губи посміхнулися весело і водночас глузливо.
— Тішилася життям, — відповіла вона.
— Он як! — похмуро мов, ив Сомс. — Певно, стрічечками? Цим словом він називав усю цю незбагненну для нього біганину по крамницях, яку так люблять жінки.
— У Флер досить літніх суконь?
— А про мої ти не питаєш.