Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— Гарно, правда?

Він почув, як її голос щось відповів, відчув, як її уста торкнулись до його носа, і, пригорнувшись до тієї, що лежала поряд, не засинаючи, й любила його всіма своїми думками, він поринув у сон без сновидінь, який завершив його минуле.

ЗДАЄМО В АРЕНДУ

І лона ворожі усупір світилам

Пару коханців палких породили.

Шекспір «Ромео і Джульєтта»

ЧАСТИНА ПЕРША

І. ЗУСТРІЧ

Дванадцятого травня 1920 року Сомс Форсайт вийшов з готелю «Найтсбрідж», маючи намір відвідати виставку картин у галереї недалеко від Корк-стріт і кинути погляд у майбутнє. Він ішов пішки. З часів війни він ніколи не брав таксі без особливої на те потреби. У нього вкорінилася

думка, що шофери таксомоторів — всі, як один, грубіяни, хоча тепер, коли війна скінчилася й пропозиція знову почала перевищувати попит, вони ставали ввічливішими — відповідно до законів людської природи. Проте він досі їм не пробачив, у глибині душі ототожнюючи їх із похмурими спогадами минулого, а тепер невиразно, як і всі представники його класу, — з революцією. Велика тривога, яку йому довелося пережити під час війни, і ще більша тривога, якої він зазнав після настання миру, психологічно вплинула на його вперту вдачу. Він так часто розорявся подумки, що вже перестав вірити в імовірність розорення. Сплачуючи щороку чотири тисячі фунтів прибуткового податку й податку за надприбуток, важко було уявити щось гірше! Коли ти утримуєш лише дружину й доньку, то чверть мільйона фунтів, вкладених до того ж у акції різних компаній, є надійною гарантією навіть проти такої «безглуздої вигадки», як податок на капітал. Що ж до конфіскації воєнних прибутків, то він цілком схвалював її, бо в нього їх не було, і «так їм і треба, цим пройдам!» Крім того, картини значно подорожчали, й за війну його колекція дала йому більший зиск, аніж будь-коли доти. Повітряні нальоти також благотворно вплинули на його вроджену обережність і загартували й так наполегливу вдачу. Небезпека того, що тебе може рознести бомбою, привчала спокійніше сприймати такі стріли, як різноманітні податки, а звичка лаяти нахабство німців, природно, призвела до звички лаяти нахабство лейбористів, якщо не відверто, то в глибині душі.

Він подався пішки. У нього було вдосталь часу, бо Флер чекатиме його в галереї о четвертій, а щойно минуло тільки пів на третю. Пройтися пішки йому корисно — у нього поколює в печінці, та й нерви трохи розладналися. Його дружина ніколи не сиділа вдома, приїжджаючи до міста, а дочка гасала по Лондону, — тепер, після війни, дівчата стали такі непосидючі. Одначе, хвала богові хоч за те, що через своє неповноліття вона не вплуталась у війну. Звичайно, це не означало, що він не підтримував війни від самого її початку, але підтримувати її руками власної дружини й дочки щось зовсім інше, — між цим лежала прірва, створена його старосвітськими уявленнями, які стримували надмірний вияв почуттів. Скажімо, він категорично виступив проти того, щоб гарненька Аннет, — в 1914 їй було лише тридцять чотири роки, — поїхала в свою рідну Францію, свою «chere patrie» [62] , як вона почала називати її під впливом війни, їй, бачте, закортіло доглядати поранених «braves poilus» [63] . Щоб вона занапастила собі здоров'я і вроду! Наче з неї справді могла вийти сестра-жалібниця! Він не дозволив цього. Нехай шиє чи плете для них удома! Вона не поїхала і відтоді стала якась інша. Її неприємна звичка глузувати з нього — не відверто, але безупинно й наче мимохідь — відразу стала помітнішою. Що ж до Флер, війна розв'язала наболіле питання: віддавати її до школи чи ні. Краще її тримати далі від матері, одурманеної воєнним чадом, далі від повітряних нальотів і від усього, що могло штовхнути її до нерозважливих вчинків; отож він віддав дочку до пансіону якомога далі на заході — хоч і не так далеко, щоб це суперечило його аристократичним нахилам, — і страшенно за нею скучав. Флер! Він ніколи не шкодував, що піддався раптовому пориву, коли вона народилася, і назвав її цим дещо чужоземним ім'ям, хоча воно й було очевидною поступкою французам. Флер! Ім'я гарне, і дівчинка гарна! Але жвава — занадто жвава й свавільна! Та ще й розуміє свою владу над батьком. Сомс часто думав, якої помилки він припускається, потураючи в усьому доньці. Він став занадто поблажливий на старість! Шістдесят п'ять років! Він досяг похилого віку; однак не відчував цього, бо, на щастя, подружні стосунки в його другому шлюбі склалися досить-таки прохолодні, хоч Аннет була молода і вродлива. На своєму віку він зазнав тільки однієї пристрасті — до першої дружини Айріні. Так! А той суб'єкт, його кузен Джоліон, що зійшовся з нею, тепер, кажуть, геть постарів. Воно й не дивно: сімдесят два роки, та ще після двадцяти років життя з третьою дружиною.

62

chere patrie — Люба вітчизна (фр.).

63

braves poilus — Хоробрі солдати (фр.).

Сомс зупинився на хвильку й сперся на огорожу Роу. Зручне місце для спогадів, якраз на півдорозі між будинком на Парк-лейн, свідком його народження і смерті батьків, і невеликим будинком на Монпельє-сквер, де тридцять п'ять років тому він зазнав утіх свого першого шлюбу. Тепер, після двадцяти років другого шлюбу, та давня трагедія здавалася йому зовсім іншим життям, яке скінчилося, коли замість сподіваного сина народилася Флер. Уже давно він не жалкував, навіть підсвідомо, за ненародженим сином: серце його заполонила Флер. Зрештою, вона носить його прізвище, і він зовсім не бажає наблизити той час, коли вона його змінить. Сказати правду, якщо він і думав про таке лихо, то його тривогу заспокоювала невиразна надія, що він зробить її дуже багатою, і це багатство затьмарить або й зітре прізвище того, хто одружиться з нею, — а чом би й ні, коли, як вважають тепер, жінка нічим не поступається перед чоловіком? І Сомс, потай переконаний, що це зовсім не так, провів рукою по обличчю і заспокоєно помацав підборіддя. Завдяки своїм помірним нахилам він не набрав тіла, не погладшав; ніс у нього був блідий і тонкий, сивуваті вусики коротко підстрижені, очі бачили, як і колись. Голову він ледь нахиляв уперед, і його чоло під посивілим волоссям, що вже трохи відступило назад, не здавалося надміру високим. Не дуже змінив час цього «найзаможнішого» з молодих Форсайтів, як назвав би його останній із старих Форсайтів, Тімоті, якому пішов уже сто перший рік.

Тінь від платанів падала на його елегантний фетровий капелюх; він перестав носити циліндр — тепер такі часи, що заможним людям краще не привертати до себе уваги. Платани! Думки його раптом полинули до Мадріда — на Великдень перед війною, вагаючись, чи купити картину Гойї, він поїхав до Іспанії поглянути на художника на його

батьківщині. Гойя справив на нього велике враження — першорядний художник, справжній геній! Хоч як високо Гойю цінують тепер, його цінуватимуть іще вище, перш ніж на ньому поставлять хрест. Друга хвиля захоплення Гойєю буде навіть могутніша за першу; безперечно! І Сомс придбав картину. Тоді в Мадріді він — уперше в житті — замовив копію фрески «La vendimia» [64] , яка зображала дівчину, що взялася рукою в бік; ця дівчина нагадувала йому доньку. Тепер копія висіла в його галереї у Мейплдергемі й виглядала досить убого — Гойю неможливо скопіювати. Проте, коли донька виїздила, Сомс часто підходив до картини, приваблений невловною схожістю — у легенькій прямій постаті, в широко розставлених дугах брів, в палкій задумі темних очей. Дивно, що Флер має темні очі, коли в нього самого очі сірі, — у чистокровного Форсайта карих очей не буває — а у матері сині! Але, щоправда, у її бабусі Ламот очі темні, наче меляса!

64

«La vendimia» — «Збирання винограду» (ісп.).

Сомс рушив далі до Гайд-парк-Корнер. Ніде в Англії не відбулося таких разючих змін, як на Роу. Народившися зовсім поряд, він пам'ятав цю алею з 1860 року. Його водили сюди гуляти в дитинстві, і він, визираючи з-за кринолінів, розглядав денді з баками, у вузеньких лосинах, дивився, як хвацько вони гарцювали на конях, як віталися, скидаючи свої білі з вигнутими крисами циліндри; все тут дихало дозвіллям, і між пишно вбраної публіки крутився маленький кривоногий чоловічок із собаками на шворках, який намагався продати одну з них його матері: спанієлі короля Карла, італійські хорти, яких усіх приваблював її кринолін, — тепер їх уже не побачиш. Не побачиш і вишуканої публіки, тільки робочий люд сидить, нудячись, рядами, і немає на що подивитися, хіба інколи промчить, підстрибуючи в чоловічому сідлі, молоде дівчисько в котелку, та відставний колоніальний чиновник проскаче на взятій напрокат конячині; часом проїде на поні маленька дівчинка, протрюхикає дідок, якого кататися змушує хвора печінка, та промчить ординарець, що об'їжджає великого баского жеребця; ні чистокровних коней, ні грумів, ні поклонів, ні пересудів — анічогісінько; тільки дерева лишилися ті самі, деревам байдуже і до зміни поколінь, і до занепаду людства. Настав час демократичної Англії — розкошланої, квапливої, галасливої й, очевидно, безверхої. І в Сомса занила душа, що жадала вишуканості. Назавжди відійшов затишний світ знатності й блиску! Багатство залишилося. Так, багатство є! Він сам став куди багатший, ніж будь-коли був його батько; але манери, витонченість, елегантність — все це зникло, поглинуте велетенською бридкою тиснявою і панібратством, яке просмерділося бензином. Лише подекуди зосталися рештки шляхетності й аристократизму, розрізнені й chetifs [65] , як сказала б Аннет; але вже немає нічого певного, ніяких чітких дороговказів. І в це сум'яття поганих манер і легковажних звичаїв доля закинула його дочку — квітку його життя! А коли до влади дорвуться лейбористи — хоч, може, до цього й не дійде — отоді начувайся!

65

chetifs — Жалюгідні (фр.).

Він пройшов, під аркою, яка, нарешті, — слава богу! — набула свого звичайного вигляду: з неї зняли потворний сіро-зелений прожектор. «Нехай краще наведуть його туди, куди всі простують, — подумав він, — та освітлять любу їхньому серцю демократію!» Він рушив по Пікаділлі, повз фасади клубів. Джордж Форсайт напевно сидить біля вікна «Айсіума». Він так споважнів останнім часом, що мало не ночує там, визираючи, наче нерухоме, насмішкувате сардонічне око, яке спостерігає занепад людей і звичаїв. Сомс пішов швидше, бо завжди почував себе ніяково під поглядом двоюрідного брата. Джордж, як він чув, у розпалі війни написав листа за підписом «Патріот», де скаржився на те, що уряд піддався істерії і зменшив раціон вівса скаковим коням. Так, він на своєму звичайному місці, високий, опасистий, елегантний, чисто поголений, гладеньке трохи поріділе волосся, напевне, напахчене найкращим одеколоном, а в руках у нього рожевий аркуш спортивної газети. Хто-хто, а Джордж не змінився. І, мабуть, уперше в житті Сомс відчув, як у його грудях під жилеткою заворушилося якесь тепле почуття до цього насмішника. Його огрядне тіло, бездоганний проділ, важкий, як у бугая, погляд були достатньою запорукою того, що старий лад не піде просто так зі сцени. Він побачив, що Джордж подає йому знак рожевим аркушем — запрошує його зайти: мабуть, хоче запитати щось про свій капітал. Сомс і досі відав його капіталом; ставши партнером юридичної контори двадцять років тому в той болісний період свого життя, коли він розлучався з Айріні, Сомс якось майже мимоволі утримав нагляд за всіма грошовими справами Форсайтів.

Повагавшись мить, він кивнув головою і зайшов до клубу. Відколи в Парижі помер його шуряк Монтегю Дарті, — ніхто не знав до пуття, від чого він помер, напевно знали тільки те, що це було не самогубство, — клуб «Айсіум» почав здаватися Сомсові куди респектабельнішим. І Джордж, як він знав, відгуляв своє, переказився і тепер тішився тільки черевоугодництвом, ласуючи найвишуканішими стравами, щоб більше не гладшати, і залишив у себе, за його власними словами, «лише дві-три старі шкапини, щоб підтримувати в собі інтерес до життя». Отож Сомс підійшов до свого двоюрідного брата, який сидів за столиком біля вікна, без колишнього гнітючого почуття, що він чинить нерозважливо. Джордж простяг йому випещену руку.

— Я не бачив тебе, відколи скінчилася війна, — мовив він. — Як там твоя дружина?

— Дякую, — холодно відповів Сомс, — непогано.

Якась глузлива думка скривила на мить м'ясисте обличчя Джорджа й зловтішно блиснула в його очах.

— Цей бельгієць Профон, — сказав він, — тепер став членом нашого клубу. Непевний чолов'яга.

— Еге ж, — буркнув Сомс. — Чого ти хотів мене бачити?

— З приводу старого Тімоті. Він може врізати дуба не сьогодні-завтра. Сподіваюся, він уже склав заповіт.

— Авжеж.

— Варто б заглянути до нього чи тобі, чи комусь іншому. Адже він останній із нашого старого покоління; йому вже перейшло за сотню. Кажуть, він став як мумія. Де ти збираєшся його поховати? Він має право на піраміду.

Сомс похитав головою.

— В Гайгейті, у родинному склепі.

— Так, гадаю, старенькі скучатимуть за ним, якщо його покладуть десь-інде. Я чув, його ще цікавить їжа. Знаєш, він може так довгенько нидіти. Невже нас не винагородять за старих Форсайтів? Їх десятеро жили в середньому по вісімдесят вісім років — я вирахував. Слід було б прирівняти їх до трійні близнят.