Сага про Форсайтів
Шрифт:
Маленький Джон сів на нижньому східці й кивнув головою. Бела підійшла й оглянула його.
— Встаньте! — звеліла вона.
Маленький Джон устав. Вона обдивилася його ззаду: штанці не замазані зеленню, і коліна наче чисті.
— Все гаразд! — сказала вона. — Ой, та й засмагли ж ви! Дайте я вас поцілую.
І вона цмокнула його в голову.
— А яке варення? — запитав він. — Я вже стомився чекати.
— Агрусове й суничне.
Чудово! І те, й те його найулюбленіше!
Коли Бела пішла, маленький Джон цілу хвилину сидів спокійно. У великому холі було тихо, і через відчинені двері у східній стіні він бачив один із своїх кораблів-дерев — бриг, який поволі плив по верхньому лужку. У дворику лежали косі тіні від колон. Маленький Джон устав, перестрибнув через одну з них і обійшов іриси, що цвіли навколо басейну з сіро-білого мармуру. Квіти були гарні, але, на жаль, майже не пахли. Він спинився біля відчинених дверей і визирнув надвір. А що… а що, як вони не приїдуть! Він чекав їх так довго, що йому здавалося — він не переживе цього, і його увага відвернулася від такої можливості і зосередилась на порошинках, які плавали в синюватому сонячному промінні. Піднявши руку, він спробував їх схопити. Белі слід було б почистити тут повітря від пилу! Але, може, це ніякий не пил, а часточки сонячного проміння, і він подивився надвір, чи й там таке саме проміння. Ні, не таке. Він пообіцяв, що сидітиме тихо в холі, але це було йому просто не під силу; і, перейшовши посипану жорствою алею, він ліг на траві. Зірвавши шість стокроток, він кожній дав ім'я: сер Ламорак, сер Трістан, сер Ланселот, сер Палімед, сер Боре, сер Гавейн — і примусив їх битися парами, аж поки всі вони зосталися без голів, крім сера Ламорака, в якого було найміцніше стебельце, і навіть той після трьох двобоїв розтріпавсь і зігнувся. В густій траві повільно повз жук — траву вже пора косити. Кожна стеблина була наче маленьке дерево, стовбур якого жукові доводилося обминати. Маленький Джон простяг сера Ламорака ногами вперед і торкнув жука. Той злякано кинувся тікати. Маленький Джон засміявся і, втративши до нього інтерес, зітхнув. На душі в нього було порожньо. Він повернувся і ліг горілиць. Від квітучих лип пахло медом, і вгорі розливалася прегарна блакить, на якій де-не-де біліли хмарки, що своїм кольором, а може, й смаком нагадували лимонне морозиво. Він чув, як Боб грав на концертино «Десь на річці Саванні», і на серці в нього стало солодко й сумно. Він ліг долілиць і приклав до землі вухо — індіанці чули, коли хтось наближається, але він не чув нічого, тільки концертино! І раптом, майже несподівано, він почув хрускіт, далекий гудок. Так, автомобіль!.. Вони їдуть, їдуть! Він підскочив, мов на пружині. Чи йому чекати на ганку, чи побігти на горішній поверх і, коли вони зайдуть, вигукнути: «Дивіться!»— й повільно з'їхати поручнями головою вперед? Що робити? Автомобіль з'явився з-за повороту. Вже пізно! І йому залишалося тільки чекати, збуджено підстрибуючи. Автомобіль підкотив до ганку, захурчав і спинився. З нього вийшов батько, достоту схожий на самого себе. Він нахилився, а маленький Джон підскочив, і вони буцнулися. Батько сказав:
— Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче! — саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало, — сподівання чогось бажаного.
Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:
— А ти дужий, Джоне!
Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.
Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи «тітоньку» Джун, вродливіша навіть за «тітоньку» Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив, — і він їв менше, ніж сподівався.
Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя — сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.
— Ти й справді віриш у це, тату?
— Ні, Джоне, але я думав, що, може, ти віриш.
— Чому?
— Ти молодший за мене, а вони казкові істоти.
Маленький Джон закопилив губу.
— Я не вірю в казкових істот. Я ніколи їх не бачу.
— Ха! — сказав батько.
— А мама?
Батько всміхнувся своєю дивною усмішкою.
— Ні, вона бачить тільки Пана.
— Що таке Пан?
— Козлоногий бог, що бавиться у нетрях, сповнених дикої краси.
— А він був у Гленсофентрімі?
— Мама каже, що був.
Маленький Джон зсунув п'яти докупи й пішов далі.
— А ти його бачив?
— Ні, я тільки бачив Венеру Анадіомену.
Маленький Джон замислився. Венера була в його книжці про греків і троянців. Очевидно, Анна — це її ім'я, а Діомена — прізвище?
Але по дальших розпитах виявилося, що це одне слово, яке означає «народжена з піни».
— А вона народжувалася з піни в Гленсофентрімі?
— Так, кожного дня.
— На кого вона схожа, тату?
— На маму.
— О, то вона, мабуть…
Він раптом змовк, підбіг до стіни, виліз на неї й одразу зліз. Відкриття, що його мати вродлива, на його думку, треба було тримати в таємниці. Проте батько так довго докурював сигару, що нарешті він був змушений сказати:
— Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?
Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:
— Гаразд, хлопче, йди і люби її.
Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.
Вона випросталася:
— Чого тобі, Джоне?
— Просто хотів подивитись.
Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.
— Ти скучав за нами, Джоне?
Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.
— Але ж із тобою була «тітонька» Джун?
— О, з нею був чоловік, що кашляв.
Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:
— Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені… мені він сподобався.
Мати обняла його.
— Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?
Маленький Джон поміркував.
— Подобаються трохи, — відповів він. — «Тітонька» Джун водила мене до церкви одної неділі.
— До церкви? Он як!
— Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.
— І вплинуло?
— Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав «Бічвудських хлопців». Ото було гарно!
Мати закусила губу.
— Коли ж це було?
— Та, здається… уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?
— Ні, не ходимо.
— А чому?