Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Нічого не кажіть! — і потиснула йому руку. — Аннет почуває себе непогано. Але лікар сказав, що вона вже ніколи не зможе мати дітей. Ви знали це? — Сомс кивнув головою. — Дуже шкода. Mais la petite est adorable. Du cafe? [57]
Сомс поквапився знайти привід, щоб піти від неї. Вона дратувала його: повнотіла, твереза, моторна, розсудлива — француженка. Він не зносив її вимови, її гаркавості; його обурювало те, як вона дивилася на нього, наче то була його вина, що Аннет ніколи не зможе народити йому сина! Його вина! Сомса обурювало навіть її пусте захоплення його дочкою, якої він іще не бачив.
57
Mais la petite est adorable. Du cafe? — Але дитинка чарівна. Хочете кави? (Фр.)
Дивно, чому в нього така нехіть побачитися зі своєю дружиною й дитиною! Здавалося, він повинен був би відразу побігти нагору до них. А його, навпаки, спиняв якийсь фізичний страх, хоч як ревно він слухався голосу власницького інстинкту. Він боявся того, що думає Аннет про нього, винуватця її мук, боявся побачити дитину, боявся виявити своє розчарування теперішнім, а також і майбутнім.
Цілу годину він ходив по вітальні, перш ніж набрався досить рішучості, щоб піти нагору й постукати в двері їхньої кімнати.
Йому відчинила мадам Ламот.
— Нарешті ви прийшли! Elle vous attend! [58]
Вона пропустила його, і Сомс зайшов своєю нечутною ходою, зціпивши зуби й ховаючи очі.
Аннет лежала на ліжку дуже бліда й дуже гарненька. Дитину кудись заховали; її не було видно. Він підійшов до ліжка й від раптового напливу почуттів нахилився й поцілував Аннет у чоло.
— Ось і ти, Сомсе, — сказала вона. — Мені вже куди краще. Але я намучилася страшенно, страшенно. Я рада, що більше не матиму дітей. Ой, як я намучилася!
58
Elle vous attend! — Вона вас чекає! (Фр.)
Сомс стояв мовчки, гладячи її руку; всі ласкаві, співчутливі слова ніби застряли у нього в горлі. «Англійка не сказала б такого!»— майнуло в голові. Цієї хвилини він зрозумів напевно, що вона завжди буде йому чужа і почуттями, й помислами і він їй теж. Він її придбав — оце і все! І раптом йому пригадалися Джоліонові слова: «Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу». Ну що ж, він її звільнив! Але чи не встромив він її знову в зашморг?
— Треба буде підгодувати тебе, — сказав він, — і ти скоро видужаєш.
— Ти ж хочеш подивитися на дитину, Сомсе? Вона спить.
— Звичайно, — відповів Сомс, — дуже хочу.
Він обійшов ліжко і, зупинившись, поглянув на дитину. В першу мить він побачив тільки те, що й сподівався побачити — немовля. Але що далі він дивився на дитину, яка дихала й ледь морщила уві сні личко, то більше вона, здавалося, набувала індивідуальних рис, ставала схожою на картину, на створіння, яке він тепер завжди впізнає; вона зовсім не була відразлива, чимось нагадувала пуп'янок і дивно зворушувала. У неї було темне волоссячко. Він торкнувся його пальцем, він хотів побачити її очі. Вони розплющилися, вони були темні — сині чи карі, він не міг розгледіти. Очі моргнули, втупилися перед себе, у них була якась сонна глибина. І раптом його серце ожило, потепліло, зігріте радістю.
— Ma petite fleur [59] , — сказала тихо Аннет.
— Флер, — повторив Сомс— Флер! Так ми її й назвемо. Власник у ньому тріумфував, тішачись новим набутком. Бог свідок: це… це належить йому!
ІНТЕРЛЮДІЯ
ПРОБУДЖЕННЯ
Крізь масивний скляний дах над холом у Робін-Гілі проміння липневого сонця о п'ятій годині дня падало якраз на поворот широких сходів; і на тій ясній смужці стояв маленький Джон Форсайт у синьому полотняному костюмчику. Чуб його блищав, очі теж блищали з-під насуплених брів, бо він розмірковував, як спуститися вниз востаннє — він уже зробив це безліч разів — перед тим, як автомобіль привезе додому тата й маму. Стрибнути зразу через чотири східці і через п'ять унизу? Обридло! З'їхати поручнями? Але в який спосіб? Ницьма, ногами вперед? Обридло вкрай. На животі, впоперек поручнів? Надто просто! На спині, розкидавши руки? Заборонено! Чи, може, ницьма, головою вперед, способом, невідомим досі нікому, окрім нього самого? Ось із якої причини насупилися брови на осяяному сонцем обличчі маленького Джона…
59
Ma petite fleur — Моя квіточка (фр.).
Того літа 1909 року прості душі, які вже тоді прагнули спростити англійську мову, не мали, звичайно, уявлення про те, як виникло ім'я маленького Джона, бо інакше вони б оголосили його своїм послідовником. Проте на цьому світі все може бути простіше простого: його справжнє ім'я було Джоліон, а його живий батько й покійний зведений брат давно заволоділи іншими зменшувальними формами цього імені — Джо і Джоллі.
До цього дня батько посідав у його серці те місце, яке лишалося незайняте конюхом Бобом, котрий грав на концертино, й нянькою Да, що по неділях носила фіолетову сукню й у своєму особистому житті, яким час від часу живуть навіть слуги, мала ім'я Спреггінс. Мати з'являлася до нього лише наче уві сні, від неї приємно пахло, вона гладила йому перед сном голівку та інколи підстригала його золотаво-каштанове волосся. Коли він розбив собі голову, вдарившись об гратки каміна в дитячій кімнаті, вона тримала його на руках і вся закривавилась; а коли йому снилося щось страшне, вона сиділа на його ліжку й притуляла його голову до своїх грудей. Вона була дорога йому, але далека, бо Да була така близька, а в чоловічому серці, як правило, знаходиться місце тільки для одної жінки. Що ж до батька, то, звичайно, їх єднали особливі зв'язки, бо маленький Джон збирався, коли виросте, стати малярем — з одною невеликою різницею: його батько малював картини, а маленький Джон хотів білити стелі й стіни, стоячи на помості між двома драбинами у вимазаному крейдою фартусі і вдихаючи чудові пахощі вапна. До того ж батько супроводив його в Річмонд-парк, куди він їздив на конячці-поні, яку звали Мишка, бо вона була мишачої масті.
Маленький Джон народився з срібною ложкою в роті, окресленому пухкенькими вигнутими губками. Він ніколи не чув, щоб його батько чи мати підвищували голос чи то в розмові між собою, чи з ним, чи з будь-ким іншим; конюх Боб, куховарка Джейн, Бела та інші слуги, навіть Да, яка єдина приструнчувала його, — всі вони зверталися до нього особливим тоном. Тому в нього склалася думка, що в світі цілковито й постійно панує благородство і свобода.
Народившися 1901 року, маленький Джон почав пам'ятати себе відтоді, як Англія, видужуючи після бурської війни, цієї скарлатини у тяжкій формі, готувалася до періоду відродження лібералізму. Всяке насильство стало непопулярним, батьки й матері плекали високі сподівання на те, що їхні діти житимуть щасливо. Жаліючи дітей, вони поламали різки й, сповнені ентузіазму, чекали наслідків. До того ж, вибравши своїм батьком добросердого, хорошого чоловіка, якому минуло п'ятдесят два роки і який недавно втратив єдиного сина, а матір'ю тридцятивосьмирічну жінку, чиєю першою і єдиною дитиною він був, маленький Джон вчинив вельми розумно. Він міг би стати чимось середнім між кімнатним песиком і малим тираном, але від цієї долі його врятувало те, що батько обожнював матір, бо навіть Джон ясно бачив: вона не просто його мати, і в батьковому серці він грає лише другу скрипку. Яку скрипку він грає в серці матері, цього він іще не знав. Що ж до «тітоньки» Джун, його зведеної сестри (але такої старої, що вона вже не годилася в сестри), вона його, звичайно, любила, проте була занадто поривчаста. Щиро віддана йому Да мала спартанські нахили. Вона купала його в холодній воді, привчала ходити без панчішок і не дозволяла жалітися. Що ж до наболілого питання про освіту, то маленький Джон був прибічником теорії, яка твердила, що дітей не треба силувати. Він терпимо ставився до мадемуазель, яка приїздила щоранку на дві години навчати його своєї мови, а також історії, географії і арифметики; не заперечував він і проти уроків гри на фортепіано, які йому давала мати, бо вона прагнула зачарувати його щоразу новою мелодією і ніколи не примушувала повторювати ту, яка йому не подобалася, так що він охоче вправляв свої пальці. Від батька він навчився малювати смішні картинки: свиней та інших тварин. Він був не дуже освічений хлопчик. А проте, загалом, срібна ложка залишалася в його роті, не псуючи його, хоча Да часом казала, що спілкування з іншими дітьми дало б йому «велику користь».
Але на нього чекало гірке розчарування: одного разу, коли йому було майже сім років, Да перекинула його на спину й примусила лежати так за те, що він хотів зробити щось недозволене. Це перше насильство над вільною особистістю Форсайта довело його майже до нестями. Він украй перелякався, опинившись безпорадний у такій позі й не знаючи, чи відпустять його коли-небудь. А що, як вона триматиме його так довіку! Хвилину він висловлював свій розпач на повний голос. Але найдошкульніше було те, що Да так довго не могла зрозуміти, як жахливо він страждає. В такий спосіб він відкрив для себе, яка то страшна річ, коли людині бракує уяви! Коли йому дозволили підвестися, в нього не розвіялося переконання, що Да вчинила страшне насильство. Хоча йому й не хотілося скаржитись на неї, проте, щоб таке більше не повторилося, він був змушений піти до матері й сказати:
— Мамо, не дозволяй Да перекидати мене на спину.
Мати саме підняла над головою руки, тримаючи в них дві коси «couleur de feuille morte», як іще не навчився називати їх маленький Джон; вона подивилася на нього очима, схожими на кружечки коричневого оксамиту, з якого була зшита його куртка, і відповіла:
— Гаразд, синочку, не дозволю.
А що вона здавалась маленькому Джонові чимсь на зразок богині, то він заспокоївся; особливо трохи згодом, коли, сидячи перед сніданком під столом і чекаючи на печериці, він підслухав, як вона говорила батькові: