Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— Мені жарко, — сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.

Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши — мати казала, що місячні ночі гарні, — він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко —

ой як далеко, аж до кінця світу, — і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.

«От якби в мене був голуб, як у Ноя!» — подумав він.

Від місячного місяця йшли промені ясні, І все навкруг мінилося, як у безхмарні дні.

Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь. Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна… сонна… музика… сонна… сон…

А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися — йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: «Не пий забагато!» Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і — лишенько! — не міг устати з ліжка. Який то був жах!

Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з «Жертв моря» роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище — страшно — страшно — страшно!

Він зойкнув.

Крізь колесо долинув голос, що говорив: «Синку, синку!»— і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.

Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.

— Ой, ой!

— Все

гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.

Але маленький Джон повторював безперестану:

— Ой, ой, ой!

Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:

— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.

Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:

— Ти ж казала, що він гарний. Ой!

— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?

— Я хотів побачити, чи вже пізно; я… я визирнув, я… я чув, як ти грала, мамусю; я… я з'їв мигдалеве тістечко.

Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.

— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям, — промурмотів він.

— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?

— Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе — мені здалося, що вже настало завтра.

— Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.

Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.

— Мамусю, тато в твоїй кімнаті?

— Сьогодні ні.

— Можна, я прийду?

— Якщо хочеш, золотко моє.

Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.

— Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.

— Це через мої коси, серденько.

Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.

— Мені вони подобаються, — сказав він. — Мені ти найбільше подобаєшся саме така.

Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.

— З якого боку ти хочеш, мамусю?

— З лівого.

— Гаразд.

Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.

— Насправді ж нічого не було; правда, мамусю? — запитав він.

Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:

— Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.

Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:

— Але ж я анітрошечки не злякався!

І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.

— Ой мамусю, швидше!

— Синку, мені ще треба заплести коси.

— Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.

Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:

— Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.

— Добре, мій хороший, я іду.

Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом: