Сага про Форсайтів
Шрифт:
Коли він стояв там, йому принесли телеграму:
«ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО БАТЬКО ПОМИРАЄ МАМА»
Він прочитав її, відчуваючи, що сльози здавили йому горло. Здавалося б, після того, що йому довелося пережити за останні години, вже ніщо не зможе зворушити його, але ця звістка його зворушила. Пів на восьму, поїзд із Редінга о дев'ятій, а поїзд мадам, якщо вона встигла на нього, прибуде о восьмій сорок — він зустріне її й поїде до Лондона. Він наказав подати коляску, машинально пообідав і пішов нагору. Лікар вийшов до нього.
— Вони сплять.
— Я не буду заходити, — відказав із полегкістю Сомс. — Мій батько при смерті. Мені треба їхати до міста. Чи все гаразд?
На обличчі лікаря з'явився вираз недовірливого захоплення. Він наче хотів сказати: «Якби ж то всі вміли так добре володіти собою!»
— Так, я думаю, ви можете їхати з спокійною душею. Чи скоро ви повернетеся?
— Завтра, — відповів Сомс. — Ось адреса.
Лікар, очевидно, вагався, чи слід висловити свої співчуття.
— На добраніч! — різко сказав Сомс, повернувся і вийшов.
Він надів хутряне пальто. Смерть! Від цього слова пробирає мороз. У кареті він закурив сигарету, що робив дуже рідко. Вечір був вітряний, темрява розпростала чорні крила; довелося їхати, освітлюючи дорогу ліхтарями. Батько! Старий-престарий дідусь! Тяжко помирати такого вечора!
Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.
— Це всі ваші речі? — запитав Сомс.
— Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?
— Непогано — обидві. Дівчинка!
— Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!
Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.
— А ви, mon cher?
— У мене помирає батько, — відповів крізь зуби Сомс. — Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.
— Tiens! [55] — промурмотіла мадам Ламот. — Quel malheur! [56]
55
Tiens! — Подумайте! (Фр.)
56
Quel malheur! — Яке нещастя! (Фр.)
Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда. «Французи!» — подумав він.
XIII. ДЖЕЙМСОВІ РОЗКАЗАЛИ
Звичайна застуда, яку він підхопив у кімнаті з подвійними рамами, куди повітря й відвідувачі заходили ніби профільтровані і звідки він не виходив від середини вересня, — і Джеймса скрутило не на жарт. Легенька застуда знесилила його кволе тіло й швидко добралася до легенів. Йому нізащо не можна застуджуватися, застерігав лікар, а він узяв і застудився. Коли у нього почало дерти в горлі, він сказав своїй доглядальниці (тепер у нього була доглядальниця):
— От бачите, я знав, до чого доведе це провітрювання кімнати!
Весь день він страшенно хвилювався і вжив усіх запобіжних засобів та заходів; вдихав повітря якомога обережніше й щогодини загадував міряти собі температуру. Емілі не дуже стривожилася.
Але наступного ранку, коли вони зайшла до кімнати, доглядальниця сказала їй пошепки:
— Він не хоче міряти температуру.
Емілі підійшла до його ліжка й, підносячи йому до рота термометр, ніжно спитала:
— Як ти почуваєш себе, Джеймсе?
Джеймс підвів на неї погляд.
— А яка з того користь? — хрипко сказав він. — Я не хочу знати.
Тоді вона стривожилася. Дихав він через силу, вигляд у нього був немічний, бліде обличчя взялося червонуватими плямами. Що правда, то правда, вона мала з ним багато клопоту; але ж це був її Джеймс, він був її Джеймс майже п'ятдесят років; вона не могла ні пригадати, ні уявити собі життя без Джеймса — того Джеймса, котрий, попри всю свою дратівливість, свій песимізм, свою буркотливу вдачу, щиро любив їх усіх, був добрий і щедрий!
І того дня й наступного він лежав мовчки, не вимовив майже ні слова, але по його очах було видно: він помічає все, що для нього робиться, а з виразу його обличчя вона бачила, що він бореться; і вона не втрачала надії. Навіть його мовчанка, його намагання зберегти кожну краплину енергії свідчили про те, як уперто він бореться. Це глибоко її зворушувало, і хоча в кімнаті хворого вона трималася спокійно й невимушено, проте, коли виходила, у неї текли сльози.
На третій день, годині о п'ятій — Емілі щойно перевдяглася до чаю, дотримуючись заведеного порядку, щоб його не стривожити, бо він геть усе помічав, — вона побачила зміну. «Не варто боротися, я втомився», — було ясно написано на його білому обличчі, і коли вона підійшла до нього, він промурмотів:
— Виклич Сомса.
— Гаразд, Джеймсе, — сказала вона заспокійливо, — негайно викличу.
І вона поцілувала його в чоло. На нього капнула сльоза, й, витираючи її, вона побачила вдячність в його очах. Дуже засмучена й утративши всяку надію, вона послала Сомсові телеграму.
Коли він зайшов, залишивши за порогом темний вітряний вечір, у великому домі стояла мертва тиша. Широке обличчя Уормсона здавалося майже худим; він узяв хутряне пальто з підкресленою послужливістю і спитав:
— Може, вип'єте склянку вина, сер?
Сомс похитав головою, і його брови підвелися в німому запитанні.
В Уормсона затремтіли губи.
— Він увесь час запитує про вас, сер, — і старий слуга раптом висякав носа. — Багато років, сер, я в містера Форсайта, дуже багато років.
Уормсон почав згортати пальто, а Сомс пішов нагору сходами. Цей будинок, де він народився й виріс, ніколи ще не здавався йому таким теплим, розкішним і затишним, як під час цієї останньої прощі до батькової кімнати. Будинок був не в його стилі; проте, створюючи своєрідну атмосферу поважності й пишноти, він справді був осередком затишку і достатку. А вечір був такий темний і вітряний; а могила така холодна й похмура!