Сага про Форсайтів
Шрифт:
Ввечері у ліжку, схвильована й трохи збуджена келихом вина й другим таємним тостом, вона лежала з розгорнутим молитовником і дивилася на стелю, осяяну жовтим світлом настільної лампи. Малята! Така радість для них усіх! І вона буде така щаслива, коли побачить, що любий Сомс щасливий. Але ж, звичайно, він неодмінно буде тепер щасливий, незважаючи на те, що сказала Імоджен. Він матиме все, чого йому бажалося: багатство, і дружину, і дітей! І він доживе до глибокої старості, як його любий батечко, і зовсім забуде Айріні й цю жахливу історію. От якби їй пощастило продовжити собі віку настільки, щоб купити його дітям першого їхнього коника-гойдалку! Смізер вибере його для неї в крамниці, гарного, в яблуках. Ах, як її колись гойдав Роджер, гойдав, аж поки вона впала! Боже милий, це було так давно! Було! «В домі отця мого багато палат…» До неї долинуло тихеньке шкряботіння. «У нас немає мишей!»— подумала вона машинально. Шкряботіння залунало дужче. Ну ось! Це таки миша! А безсовісна Смізер запевняє, що їх немає. І незчуєшся, як вона прогризе в панелі дірку, і тоді доведеться кликати майстрів.
XII. НАРОДЖЕННЯ ФОРСАЙТА
Сомс вийшов із садової хвіртки, перетнув моріжок, постояв на стежці, що бігла понад берегом, повернувся й пішов назад до садової хвіртки, навіть не усвідомлюючи, що ходить. Лише почувши, як зашурхотіли по жорстві колеса, він збагнув, що минув деякий час і лікар поїхав. Що ж він йому сказав?
— Справа стоїть саме так, містере Форсайт. Я можу поручитися за її життя, якщо зроблю операцію, але дитина народиться мертва. Якщо я не зроблю операції, дитина майже напевно народиться жива, але це великий ризик для матері, великий ризик. У будь-якому випадку, на мою думку, вона вже не зможе мати дітей. В її теперішньому стані вона не здатна вирішувати сама за себе, а чекати матері ми не можемо. Отже, вирішувати повинні ви, а я тим часом приготую все необхідне. Я повернуся за годину.
Вирішувати! Що ж вирішити! Немає часу привезти фахівця! Немає часу ні на що!
Стукіт коліс стих удалині, а Сомс усе ще стояв, прислухаючись, потім, раптом затуливши вуха, знову рушив до річки. Пологи почалися передчасно, і не було ніякої можливості вжити якихось заходів чи навіть викликати матір! Вирішити повинна була б її мати, але вона прибуде з Парижа не раніше як увечері! Якби ж то він міг зрозуміти цей лікарський жаргон, усі ці медичні тонкощі, якби був певен, що зуміє зважити геть усі «за» і «проти»; але ж це для нього китайська грамота, він тямить у цьому не більше, ніж неюрист у юриспруденції. А проте він повинен вирішувати! Торкнувшися чола, він відчув, що рука змокріла, хоч надворі було холодно. Цей стогін, що долинає з її кімнати! Якщо він повернеться туди, йому буде тільки важче. Треба зберегти спокійний, ясний розум. Один вихід: його молода дружина майже напевно залишиться жива, а його дитина напевно помре; і — більше не буде дітей! Другий вихід: дружина, можливо, помре, дитина майже напевно житиме; і — більше не буде дітей! Що ж вибрати?.. Протягом останніх двох тижнів безперестану йшли дощі — води в річці прибуло, і навколо плавучого будиночка, що стояв біля причалу, плавало пожовкле листя — течія принесла його з лісів, де після приморозку почався листопад. Листя опадає, життя людське спливає! Смерть! Вирішувати, кому буде смерть. І нікого, хто міг би допомогти порадою. Життя людського вже не вернеш. Не можна випускати з рук нічого свого, бо коли випустиш, то вже навіки. Ти станеш беззахисним, голим, як оті дерева, коли з них опадає листя; оголятимешся що далі, то більше й більше, а потім ти теж зів'янеш і впадеш додолу. Нараз його уява зробила дивний стрибок: йому здалося, що то не Аннет лежить за тим вікном, яке блищить від сонця, а Айріні — в їхній спальні на Монпельє-сквер, як то могло статися шістнадцять років тому. Чи вагався б він тоді? Жодної хвилини! Операція, операція! Зробити все, щоб вона жила! Не рішення, а крик душі — врятувати, хоча він і тоді вже знав, що вона його не любить! Але тепер!.. Ні, в його почутті до Аннет не було непереборної сили! Він багато міркував над цим протягом останніх місяців, а особливо часто, відколи її охопив страх. Вона норовиста, себелюбна, як усі француженки. Але ж така гарненька! Що б вибрала вона — зважилася б на ризик? «Я знаю, вона хоче мати дитину, — думав він. — Якщо дитина народиться мертва і у неї не буде ніякої надії стати матір'ю, це її страшенно засмутить. Ніякої надії! Все намарне! Жити з нею рік за роком без дитини! І нічого, що могло б прив'язати її! Вона занадто молода. Ніяких сподіванок для неї і для мене! Для мене?» Він ударив себе в груди! Чому він не може міркувати, не думаючи про себе, — забути про себе й вирішити, що йому слід робити? Ця думка шпигнула його, потім утратила свою гостроту, наче зламалася, вдарившись об панцир. Забути про себе? Неможливо! Попасти в простір, де немає ані звуків, ані запахів, ані дотику, ані світла! Сама думка про це була страшна, безглузда! І, дійшовши до підвалин реальності, до основи форсайтівського духу, Сомс заспокоївся на хвилину. Коли ти зникаєш, то все зникає; може, воно й триває, але втрачає весь свій сенс!
Він поглянув на годинника. За півгодини повернеться лікар. Він мусить вирішити. Якщо він не погодиться на операцію і вона помре, як він подивиться в очі її матері й лікарю? Як погляне в очі своєму сумлінню? Але ж вона народжує його дитину. Якщо погодиться на операцію, то він прирікає їх обох на бездітність. А заради чого ж іще він одружився з нею, як не задля того, щоб мати законного спадкоємця? І його батько — на порозі могили — чекає звістки! «Це жорстоко, — думав він. — Чого я маю це вирішувати! Це жорстоко!» Він повернувся й пішов до будинку. Простий переконливий спосіб вирішити! Він витяг монету і зразу ж сховав її. Він знав: якщо її підкине, то однаково не вчинить так, як випаде. Він пішов у їдальню, далі від тієї кімнати, звідки лунав стогін. Лікар сказав: іще є надія. Тут надія здавалася більшою: не плинула річка, не спадало листя. В каміні палахкотів вогонь. Сомс відчинив засклені дверцята буфета.
Він усе ще стояв похнюплений біля буфета, коли надворі заторохтіли колеса лікаревої коляски. Тоді він вийшов у хол. Йому довелося чекати, поки лікар зійде вниз від породіллі.
— Ну як там, докторе?
— Усе без змін. Ви вже вирішили?
— Так, — сказав Сомс. — Не треба оперувати!
— Не треба? Ви ж розумієте, що це великий ризик?
Сомсове обличчя наче застигло, ворухнулися тільки губи:
— Ви сказали, що є надія?
— Надія є, але невелика.
— Ви кажете, що дитина напевно загине, коли зробите операцію.
— Так.
— Ви підтверджуєте свою думку, що ні в якому разі у неї не буде дітей?
— Цього не можна стверджувати з цілковитою певністю, але навряд.
— В неї міцне здоров'я, — сказав Сомс. — Спробуємо ризикнути.
Лікар подивився на нього дуже пильно.
— Ви берете на себе тяжку відповідальність, — сказав він. — Якби це була моя дружина, я б не зважився.
Сомсове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
— Чи потрібна моя допомога? — запитав він.
— Ні, тримайтеся далі.
— Тоді я буду в картинній галереї. Ви знаєте, де це?
Лікар кивнув головою і пішов нагору.
Сомс стояв на місці, прислухаючись. «Завтра в цей час, — думав він, — я, можливо, буду її убивцею». Але ні! Це несправедливо, це жахливо назвати себе таким словом! Його знову огорнула похмура задума, і він пішов у галерею. Там він спинився біля вікна. Вітер віяв з півночі; було холодно, ясно; по яскраво-синьому небу мчали великі пасма білих хмарин; річка теж синіла крізь мереживо золотавого листя; ліси вигравали буйними барвами, охоплені багряним полум'ям, — рання осінь. Якби йшлося про його власне життя, чи зважився б він на такий ризик? «Але ж вона воліла б ризикнути моїм життям, — подумав він, — аніж утратити дитину! Адже вона не любить мене!» Та й чого іншого можна сподіватися від молодої дівчини, від француженки? Єдине життєво важливе для них обох, життєво важливе для їхнього подружнього життя і їхнього майбутнього — це дитина! «Я зазнав стільки мук заради цього, — думав він. — Я витримаю; так, витримаю. Є надія врятувати обох; так, є надія!» Не випускати з рук свого, аж поки стане сили, — так велить людська природа! Він почав ходити по галереї. Недавно він придбав одну картину, яка, він знав це, була справжнім скарбом, і він зупинився перед нею: дівчина з тьмяно-золотавими косами, схожими на металеву пряжу, що дивилася на маленьку золоту потвору, яку тримала в руці. Навіть цієї болісної хвилини Сомс почував задоволення від того, що придбав таку чудову річ, — він милувався тим, як майстерно виписаний стіл, підлога, стілець, постать дівчини, милувався зосередженим виразом її обличчя, тьмяно-золотавим плетивом її кіс, яскраво-золотою барвою маленької потвори. Збирати картини, багатіти, багатіти! Навіщо, коли… Він рвучко відвернувся від картини й підійшов до вікна. Кілька голубів злетіли зі своїх тичок біля голубника й, підхоплені вітром, розгорнули крила. В ясному промінні сонця вони майже сліпили очі своїм білосніжним пір'ям. Вони полетіли ген-ген, розсипавшись на тлі неба, наче химерні ієрогліфи. Аннет годувала голубів; то була гарна картина. Вони брали корм з її рук; вони знали, що в неї холодна ділова вдача. Розпач стиснув йому горло. Вона не помре, не повинна вмерти! Вона занадто… занадто розважлива; і в неї міцне тіло, по-справжньому міцне, як у її матері, незважаючи на її делікатну вроду!
Надворі посутеніло, коли він нарешті відчинив двері й прислухався. Ані звуку! Сходи й площадка внизу тонули в жовтуватому присмерку. Він повернувся, щоб піти назад, коли до нього долинув якийсь звук. Придивившись, він побачив унизу якусь темну постать, і серце його завмерло в грудях. Що це? Смерть? Примара смерті, що йде з кімнати Аннет? Ні? Всього лиш покоївка без чепчика й фартушка. Вона спинилася на останньому повороті сходів й сказала задихано:
— Лікар хоче вас бачити, сер.
Він збіг униз. Пропускаючи його, вона прихилилася до стіни й мовила:
— О сер! Уже скінчилося.
— Скінчилося? — перепитав Сомс, трохи не з погрозою. — Що ви хочете сказати?
— Дитина народилася, сер.
Він миттю вибіг угору по чотирьох сходинках і в напівтемному коридорі зіткнувся з лікарем. Той витирав мокре чоло.
— Ну що? — спитав Сомс. — Швидше!
— Обидві живі, здається, все гаразд.
Сомс стояв непорушно, затуливши очі долонею.
— Поздоровляю вас, — почув він голос лікаря, — вона була на волоску.
Сомс опустив руку, якою затуляв обличчя.
— Дякую, — сказав він, — щиро дякую. А що…
— Дочка — на щастя. Син убив би її — розумієте, голівка.
Дочка!
— Найдбайливіший догляд за обома, — почув він голос лікаря, — і все буде добре. Коли приїде мати?
— Увечері; сподіваюся, годині о дев'ятій-десятій.
— Я залишуся до її прибуття. Ви хочете побачити їх?
— Не зараз, — відповів Сомс, — перед тим, як ви поїдете. Я звелю подати вам нагору обід.
І він пішов униз.
Невимовна полегкість, але ж — дочка! Це здавалося йому несправедливим. Піти на такий ризик, зазнати всіх цих мук — та ще й яких тяжких! — заради дочки! Він стояв у холі, перед каміном, де палахкотіли поліна, торкав їх носком черевика й намагався оговтатись. «Батько!»— подумав він. Нема де правди діти: це дуже гірке розчарування! На цьому світі ніколи не матимеш усього, чого тобі хочеться! А іншого світу немає, а навіть коли він і є, то яка з нього користь!