Сага про Форсайтів
Шрифт:
Він зупинився біля дверей. З кімнати ані звуку. Він обережно натиснув на клямку й зайшов до кімнати так тихо, що ніхто не помітив його в першу хвилину. Лампа була затінена. Мати і Вініфред сиділи в ногах ліжка; доглядальниця саме відійшла від узголів'я, де стояв порожній стілець. «Для мене!»— подумав Сомс. Коли він рушив до ліжка, мати й сестра підвелися, але він подав рукою знак, і вони знову сіли. Він підійшов до стільця й спинився, дивлячись на батька. Джеймс дихав здушено; очі були заплющені. І коли Сомс дивився на батька, такого виснаженого, блідого й змарнілого, слухав його здушене дихання, в його душі піднялася хвиля несамовитого гніву проти природи, жорстокої, невблаганної природи, що придавила коліном це немічне тіло, поволі витискаючи дихання, витискаючи життя з цієї людини, найдорожчої для нього в світі. Його батько завжди був такий обачний, поміркований, стриманий, і ось
— Це жорстоко.
Він побачив, що мати затулила очі, а Вініфред нахилилася до ліжка. Жінки! Вони зносять усякі нещастя куди легше, ніж чоловіки. Він підступив ближче до ліжка. Три дні Джеймса не голили, і його губи та підборіддя обросли волоссям, тільки ледь білішим за його чоло. Воно пом'якшувало його обличчя і надавало якогось дивного вигляду, наче він уже не належав до цього світу. Очі його розплющилися. Сомс підійшов до самого ліжка й нахилився над батьком. Уста ворухнулись.
— Я тут, тату.
— Гм… які… які новини? Мені ніколи не розказують…
Голос стих, і від напливу почуттів Сомсове обличчя скривилося так, що він не міг говорити. Сказати йому? Так. Але що? Він пересилив себе, стиснув губи й мовив:
— Добрі новини, тату, добрі, — Аннет народила сина.
— Ага!
Це був чудернацький вигук — відразливий, радісний, жалібний, переможний, наче вигук дитини, що дістала те, чого їй хотілося. Очі заплющились, і знову почулося здушене дихання. Сомс відступив до стільця і важко сів. Брехня, яку він сказав, корячися глибоко вкоріненій, інстинктивній впевненості, що після смерті Джеймс не довідається правди, притупила на мить його болісні почування. Він щось зачепив рукою. То була батькова гола нога. Борючись із ядухою, Джеймс вистромив її з-під ковдри. Сомс узяв її в свою руку — холодну ногу, легеньку, тонку, білу, дуже холодну. Навіщо вкладати, вкривати те, що скоро захолоне ще дужче! Він механічно грів її рукою, прислухаючись до батькового важкого віддиху, і знову в ньому ожили почування. Вініфред тихо схлипнула і зразу стрималася, але мати сиділа, наче скам'яніла, невідривно дивлячись на Джеймса. Сомс поманив до себе доглядальницю.
— Де лікар? — пошепки запитав він.
— По нього послали.
— Невже не можна нічого зробити, щоб він так не задихався?
— Тільки укол, а він його не витримає. Лікар сказав, що поки він бореться…
— Він не бореться, — прошепотів Сомс, — він поволі задихається. Це жахливо.
Джеймс неспокійно заворушився, наче відчув, про що вони говорять. Сомс устав і нахилився до нього. Джеймс ледь-ледь ворухнув руками, і Сомс узяв їх у свої руки.
— Він хоче, щоб його поклали вище, — прошепотіла доглядальниця.
Сомс трохи підвів його. Йому здавалося, що він зробив це обережно, але на Джеймсовому обличчі промайнув майже гнівний вираз. Доглядальниця підбила подушки. Сомс поклав батькові руки й, нахилившись, поцілував його в чоло. Коли він підводився, Джеймс спрямував на нього погляд, який, здавалося, йшов із глибини того, що іще жило в ньому. «Мені вже кінець, мій хлопчику, — наче говорив цей погляд, — бережи їх, бережи себе; бережи… Все це я залишаю тобі».
— Так, так, — прошепотів Сомс, — так, так.
За ним доглядальниця щось зробила — Сомс не бачив, що, — і батько ледь здригнувся невдоволено, наче обурений цим втручанням; і майже відразу його дихання втишилося, заспокоїлося; він завмер. Напружений вираз зник із його обличчя, натомість з'явився якийсь дивний білий спокій. Повіки здригнулися й застигли; все обличчя застигло, розгладилося. Лише з того, як тремтіли ледь помітно губи, видно було, що він дихає. Сомс сів на стілець і знову почав гладити його ногу. Він чув, як доглядальниця тихо плакала біля каміна; дивно, що вона, чужа стороння жінка, єдина з них плаче! Він чув, як тихо сичить й потріскує вогонь у каміні. Ще один старий Форсайт відходить на вічний спочинок — дивовижні вони люди! — дивовижно, як цупко він тримався за життя! Мати й Вініфред нахилилися вперед, вдивляючись у Джеймсові уста. А Сомс, повернувшись боком, грів його ноги; це давало йому розраду, хоч вони дедалі більше й більше хололи. Нараз він здригнувся й випростався: звук, жахливий звук, якого він іще ніколи не чув, вихопився з батькових уст, так наче змучене серце не витримало й розірвалося з протяглим стогоном. Яке дуже серце, якщо воно змогло озватися так на прощання! Звук завмер. Сомс глянув на обличчя. Непорушне, бездиханне! Помер! Він поцілував його в чоло, повернувся і вийшов із кімнати. Він побіг нагору в спальню, свою колишню спальню, яку й досі тримали для нього напоготові, кинувся долілиць
Трохи згодом він пішов униз і зайшов до батькової кімнати. Джеймс лежав самотній, дивовижно спокійний, вільний від тривог і хвилювань, а на його виснаженому обличчі була поважність, властива людям дуже похилого віку, прегарна поважність, якою приваблюють напівстерті обличчя на старих монетах.
Сомс пильно подивився на його обличчя, на вогонь у каміні, на всю кімнату, в яку крізь відчинені навстіж вікна зазирала лондонська ніч.
— Прощай! — сказав він пошепки і вийшов.
XIV. НАЛЕЖИТЬ ЙОМУ
Того вечора й весь наступний день у Сомса було багато клопоту. Телеграма, одержана під час сніданку, заспокоїла його щодо Аннет, і він сів на останній поїзд до Редінга, ще відчуваючи на чолі поцілунок Емілі й чуючи її слова:
— Не знаю, що б я робила без тебе, мій хлопчику.
Дома він був опівночі. Погода змінилася, стала знову погожа, ніби, зробивши своє діло й вирядивши Форсайта в далеку дорогу, вона вирішила спочити. Друга телеграма, яку принесли за обідом, підтвердила добрі новини про Аннет, і, замість того щоб зайти в дім, Сомс попрямував через осяяний місяцем сад до плавучого будиночка. Там можна спокійно переночувати. Смертельно втомлений, він ліг у хутряному пальті на диван і зразу заснув. Прокинувся він, коли почало світати, і вийшов на палубу. Він стояв, спершись на поруччя, й дивився на захід, де річка під лісом робила широкий закрут. Цікаво, що Сомс сприймав красу природи точнісінько так, як і його предки-фермери, — відчував невдоволення, коли її не було; хоча, безперечно, це сприйняття загострилося й рафінувалося завдяки обізнаності з пейзажним живописом. Проте світанок спроможний збудити найпрозаїчнішу уяву, і Сомс був зворушений. В цьому тьмяному холодному світлі перед ним з'явився якийсь інший світ, зовсім не схожий на знайому йому річку; світ, у якому не побувала ще жодна людина, нереальний світ, наче невідомий, щойно відкритий берег. Його барви не вкладалися у відому гаму, їх взагалі навряд чи можна було назвати барвами; його обриси були тьмяні й водночас виразні; його тиша бентежила; в ньому не було ніяких запахів. Чому він так хвилював його, Сомс не міг сказати; хіба що тому, що він почував себе в ньому зовсім самотнім, позбавленим усяких зв'язків і всіх своїх набутків. У такий світ, можливо, пішов його батько, настільки цей світ не схожий на той, який він залишив. І Сомс спробував відособитися від нього, міркуючи, хто з художників зміг би відтворити його. Біло-сіра вода скидалася… скидалася на риб'яче черевце! Невже цей світ, який відкрився перед ним, весь належить приватним власникам, окрім води, — і навіть її забирають у водопровід! Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки, жодної пташини, чи звіра, чи навіть рибини, які б комусь не належали. А колись давно все це були нетрі; болота й вода; скрізь тут блукали, полюючи, небачені звірі, що не знали людини і нікому було дати їм імена; дикі, сповнені тліну хащі буяли на тих місцях, де нині на березі виструнчився посаджений і дбайливо доглянутий ліс, а ген на тому боці, де простягаються луги, стояв стіною очерет, огорнений болотяними випарами. Тепер навели тут лад, узяли природу в шори, наклеїли ярлики й зареєстрували у адвокатських конторах. І добре зробили! Проте інколи, як оце зараз, з'являється дух минулого; він витає похмурий над світом і шепоче людині, що не спить у цю пору: «Всі ви вийшли з мого вільного дикого обширу, всі ви колись повернетеся в нього».
І Сомсові стало моторошно від холодного подиху цього незнаного йому й такого прадавнього, без власників, світу, що з'явився поглянути на свої колишні володіння. Він зійшов у каюту й приготував собі чай на спиртівці. Випивши його, він узяв письмове приладдя й написав два оголошення до газети.
«20-го цього місяця в своєму домі на Парк-лейн на дев'яносто першому році життя помер Джеймс Форсайт. Похорон 24-го опівдні на Гайгейтському кладовищі. Прохання вінків не класти».
«20-го цього місяця в «Притулку», у Мейплдергемі, Аннет, дружина Сомса Форсайта, народила дочку».
А нижче на промокальному папері він вивів слово «сина».
Була восьма година у звичайному осінньому світі, коли він пішов через сад до будинку. Кущі по той бік річки виступали з молочної імли, круглі, барвисті; дим здіймався вгору прямим синім стовпом; і голуби туркотіли, чистячи на сонці пір'я.
Він непомітно пройшов до своєї кімнати, викупався, поголився, надів чисту білизну й чорний костюм.
Мадам Ламот саме сіла снідати, коли він зійшов униз.
Глянувши на його костюм, вона мовила: