Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— То, може, ти, любий, скажеш Да, чи мені їй сказати? Вона так його любить.

А батько відповів:

— Але ж не треба виявляти так свою любов. Я чудово знаю, що відчуваєш, коли тебе перекидають на спину. Жоден Форсайт не витерпить цього ані хвилини.

Маленький Джон зрозумів: вони не знають, що він сидить під столом, і його охопило зовсім нове почуття збентеження; отож він залишився у своїй схованці, перемагаючи бажання поласувати печерицями.

Так він уперше пірнув у темну безодню життя. Деякий час після того йому не довелося відкрити нічого нового, аж поки одного дня, підійшовши до корівника, щоб випити молока з-під корови, коли Геррет закінчить доїти, він побачив мертве Конюшинине теля. Невтішний, у супроводі враженого Геррета, він побіг до Да, але, раптом збагнувши, що не вона йому потрібна, кинувся розшукувати батька і вскочив у материні обійми.

— Конюшинине теля померло. Ой, ой, воно було таке м'якеньке!

Материна ласка і її слова: «Ну, заспокойся, синочку, заспокойся!»— потамували його ридання. Але якщо Конюшинине теля може померти, то й кожен може, — не тільки бджоли, мухи, жуки й курчата. А воно ж було таке м'якеньке! То було жахливе відкриття — і воно скоро забулося.

Далі сталося те, що він сів на джмеля, —

болісне відчуття, яке мати зрозуміла куди краще, ніж Да, потім нічого важливого не відбулося аж до кінця року, коли після одного дня, протягом якого він відчував себе вкрай нещасним, настав приємний час хвороби, котра запам'яталася висипом, лежанням у ліжку й тим, що його годували медом з ложечки й давали безліч мандаринів. Саме тоді світ розцвів. Цей розквіт він завдячував «тітоньці» Джун, бо як тільки став «бідолашкою», вона зразу ж примчала з Лондона, привізши з собою книжки, які колись виплекали її власний безстрашний дух, народжений пам'ятного 1870 року. Далеко не нові, в барвистих оправах, вони розповідали про всілякі захоплюючі пригоди. І вона читала їх маленькому Джонові, аж поки йому дозволили читати самому; тоді вона майнула назад до Лондона, залишивши йому цілу купу книжок. Вони так вплинули на його уяву, що невдовзі всі його думки і мрії цілком заполонили гардемарини, вітрильники, пірати, плоти, торговці сандаловим деревом, залізні коні, акули, битви, татари, індіанці, повітряні кулі, Північні полюси та інші фантастичні принади. Тільки-но йому дозволили встати з ліжка, він перетворив його в корабель і поплив від нього у вузькій ванні через зелене море килиму до скелі, на яку він видерся, тримаючись за ручки шухляд червоного дерева, й, приставивши до ока склянку, оглянув обрій, шукаючи рятівного вітрила. Щодня він робив пліт із вішалки для рушників, чайного підноса й подушок. Він назбирав соку із слив, налив його в пляшечку з-під ліків і постачив пліт запасом цього рому, а також пемікана [60] із шматочків курятини, — він ховав їх під себе, а потім сушив біля каміна, — й лимонного соку проти цинги, який він зробив із мандаринових шкуринок і решток компоту. Якось уранці він зробив Північний полюс з усієї своєї постелі, крім подушки, і досяг його на каное з березової кори — в буденному житті це були камінні гратки — після жорстокого двобою з білим ведмедем, змайстрованим із подушки й чотирьох кеглів, засунутих у нічну сорочку Да. Потім батько, щоб трохи приборкати його уяву, приніс йому «Айвенго», «Бевіса», легенди про короля Артура і «Шкільні роки Тома Брауна». Він прочитав першу з них і три дні споруджував, обороняв і брав штурмом замок Фрон де Бефа, перевтілюючись у всіх героїв роману, крім Ревекки й Ровени, пронизливо вигукуючи: «En avant, de Bracy!» [61] та інші подібні заклики. Прочитавши легенди про короля Артура, він став майже виключно сером Ламораком Галльським, тому що, хоч у книжці про нього розповідалося дуже мало, його ім'я подобалось йому більше, ніж імена інших рицарів; і він мало не заїздив до смерті свого іграшкового коника, озброївшись довгою бамбуковою палицею. «Бевіс» здався йому надто сухим; до того ж йому треба було лісу й тварин, яких не було в дитячій кімнаті, окрім двох котів, Фіца й Пака Форсайтів, які не дозволяли вільності у поводженні з собою. Для «Тома Брауна» він був іще надто малий. Домашні полегшено зітхнули, коли через чотири тижні йому дозволили виходити надвір.

60

пемікан — Розмелене в'ялене м'ясо (у північноамериканських індіанців).

61

En avant, de Bracy! — Вперед, де Брасі! (Фр.)

Саме настав березень, дерева дуже скидалися на корабельні щогли, і для маленького Джона це була дивовижна весна, що подіяла вкрай згубно на його коліна, штанці і терпіння Да, якій доводилося прати й латати його одяг. Кожнісінького ранку зразу ж після сніданку мати й батько бачили з вікна своєї кімнати, як він виходить із кабінету, іде через терасу й вилазить на старого дуба; вираз обличчя в нього рішучий, волосся блищить на сонці. Він починав цим день тому, що в нього не було часу перед уроками побігти далі. Йому ніколи не набридало старе крислате дерево: воно мало грот-щоглу, фок-щоглу, брам-стеньгу, і він завжди міг спуститися фалами — тобто мотузками гойдалки. Після уроків, які закінчувались об одинадцятій, він ішов на кухню, брав тоненьку скибочку сиру, сухар, дві сливи — цих харчів вистачить принаймні для екіпажа шлюпки — і з'їдав це, переносячись уявою в далекі краї, потім, озброєний до зубів рушницею, пістолетами й шпагою, вирушав у далеку ранкову мандрівку по дереву, зустрічаючи дорогою безліч работорговців, індіанців, піратів, леопардів і ведмедів. У цю пору його рідко бачили без тесака в зубах (подібно до Діка Нідгема), а навколо раз по раз ляскали пістони. І багатьох садівників він застрелив жовтим горохом із своєї рушниці. Його життя було сповнене найнебезпечніших пригод.

— Джон просто жахає мене, — сказав батько матері, сидячи під дубом. — Боюся, він стане моряком або якимсь шибайголовою. Чи ти бачиш хоч які-небудь ознаки того, що він любить красу?

— Ані найменших.

— Дяка богові принаймні за те, що його не тягне до колес та двигунів! Я можу стерпіти все, крім цього. Але хотілося б, що він більше цікавився природою.

— Він живе уявою, Джоліоне.

— Атож, кривавою. Чи він любить тепер кого-небудь?

— Нікого зокрема; він любить усіх. На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон.

— Він твоя дитина, Айріні.

Цієї миті маленький Джон, лежачи на гілці високо над ними, застрелив їх двома горошинами, але цей уривок розмови все ж таки застряв у його маленькій пам'яті. Люблячий, гідний любові, живе уявою, кривавою!

На той час дуб укрився густим листям, і настав його день народження, який щороку припадав на дванадцяте травня — він добре пам'ятав цей день, бо тоді завжди подавали його улюблений обід із солодкого м'яса, печериць, мигдалевих тістечок та імбирного пива.

Проте між восьмим днем народження і тим днем, коли він стояв осяяний липневим сонцем на повороті сходів, відбулося кілька важливих подій.

Да,

чи то не бажаючи більше мити його коліна, чи, може, скорившись тому загадковому інстинкту, що примушує навіть нянь кидати своїх вихованців, пішла від них наступного ранку після його дня народження, заливаючися сльозами, щоб «одружитися»— з ким би ви думали? — «з одним чоловіком». Маленький Джон, від якого це приховували, цілий день був у невтішному горі. Ну чого йому не сказали! Дві великі коробки олов'яних солдатиків, а також гармати й книжка «Маленькі сурмачі», які він одержав серед інших подарунків, сприяли разом із цим горем тому, що він, замість того щоб шукати самому пригод і ризикувати власним життям, почав гратися в ігри, породжені уявою, в яких ризикував життям незліченних олов'яних солдатиків, мармурових кульок і квасолин. Із цих різновидів гарматного м'яса він склав колекції і, використовуючи їх по черзі, відтворював наполеонівські, Семилітню, Тридцятилітню та інші війни, про які недавно прочитав у великій «Історії Європи», що належала його дідові. Він змінював події на свій власний розсуд і влаштовував битви на підлозі дитячої кімнати, тож ніхто не смів туди зайти, боячись потривожити Густава-Адольфа, короля Швеції, або наступити на армію австрійців. Уподобавши звучання цього слова, він щиро полюбив австрійців і, коли виявив, що вони виграли так мало битв, додав їм перемог у своїх іграх. Його улюблені полководці були принц Євгеній, ерцгерцог Карл і Валленштейн. Тіллі й Мак (яких батько одного разу назвав «мюзик-хольними акторами»— він не міг утямити, що це таке) аж ніяк не викликали до себе симпатії, хоч і були австрійці. Виходячи з міркувань милозвучності, він уподобав також Тюренна.

Це захоплення, яке завдало батькам чимало клопоту, бо маленький Джон сидів у хаті, коли йому слід було гуляти на свіжому повітрі, тривало весь травень і половину червня, аж поки батько поклав йому край, принісши синові «Тома Сойєра» і «Гекльберрі Фінна». Коли він прочитав ці книжки, в ньому стався переворот і він знову вийшов надвір, охоплений пристрасним бажанням розшукати річку. А що в межах Робін-Гіла річки не знайшлося, то він був змушений перетворити в неї ставок, де, на щастя, було латаття, були бабки, комарі, очерет і три вербички. На цьому ставку, після того як батько й Геррет виміряли його й переконалися, що дно надійне і що глибина ніде не перевищує двох футів, маленькому Джонові дозволили плавати в маленькій хиткій байдарці, в якій він проводив цілі години, то веслуючи, то ховаючись від індіанця Джо та інших ворогів. На березі ставка він спорудив вігвам на чотири квадратних фути із старих бляшанок і покрив його гіллям. У вігвамі він розкладав вогнища й смажив птахів, яких не застрелив з рушниці, полюючи в гаю і на полях, або рибу, якої він не зловив у ставку, бо її там не було. На це у нього пішла друга половина червня і весь липень, коли батько з матір'ю поїхали до Ірландії. Протягом цих п'яти літніх тижнів він жив самотнім життям, уявляючи себе героєм різних пригод, не розлучаючися з рушницею, вігвамом, водою й байдаркою; і хоч як наполегливо його діяльний розум намагався прогнати від себе красу, вона час від часу захоплювала його зненацька, вмостившись на крилі бабки, поблискуючи на пелюстках латаття або мазнувши його по очах блакиттю, коли він лежав горілиць у засідці.

«Тітонька» Джун, якій доручили наглядати за ним, привезла в дім «дорослого чоловіка» з кашлем і великою грудкою глини, з якої він ліпив обличчя; тому вона майже ніколи не приходила до нього на ставок. Одного разу, проте, вона привела з собою двох інших «дорослих». Маленький Джон, який саме розмалював своє голе тіло синіми й жовтими смугами, використавши для цього батькові акварельні фарби, й устромив собі в волосся качині пера, помітив їх і влаштував засідку під вербами. Як він і гадав, вони підійшли до його вігвама й стали навколішки, зазираючи досередини, і він вискочив із диким криком, від якого холонула кров, і майже встиг зняти скальпи з «тітоньки» Джун та «дорослої» жінки, перш ніж вони його поцілували. Незнайомих дорослих звали «тітонька» Голлі й «дядечко» Вел; цей останній мав засмагле обличчя, трохи кульгав і страшенно з нього реготався. Він уподобав «тітоньку» Голлі, яка, здається, теж доводилася йому сестрою; але вони обоє поїхали того ж таки дня, і він їх більше не бачив. За три дні до того, як мали повернутися батько з матір'ю, «тітонька» Джун теж поспішно виїхала, захопивши з собою «дорослого», який кашляв, і його грудку глини, і мадемуазель сказала: «Бідолаха, він дуже хворий, Джоне. Я забороняю тобі заходити в його кімнату». Маленький Джон, який рідко робив що-небудь тільки через заборону, стримався й не зайшов туди, хоча йому було нудно й він почував себе самотнім. Сказати правду, ставок уже відійшов у минуле, і його душа сповнилася вщерть неспокоєм і прагненням чогось — не дерева, не рушниці, — чогось ніжного. Ті останні два дні здалися йому місяцями, незважаючи на «Жертви моря», де він прочитав про страшну бабу Лі та її вогнище, яке призводило до загибелі кораблі. За ці два дні він разів сто проходив угору і вниз сходами і часто прокрадався з дитячої кімнати, де він тепер спав, у материну спальню, оглядав усі речі, не торкаючись до них, заходив у туалетну кімнату і, стоячи на одній нозі біля ванни, шепотів, як Слінгсбі, таємниче закляття, що мало принести щастя:

— Хо, хо, хо! От собача лапа!

Потім тихенько повертався в спальню, відчиняв материну шафу й нюхав повітря, і це, здавалося, наближало його до… він і сам не знав до чого.

Він зробив це якраз перед тим, як спинився в сонячному промені, розмірковуючи, яким саме способом з'їхати вниз поруччям. Проте всі вони здавалися йому безглуздими, й, охоплений раптовою апатією, він рушив униз, ступаючи на кожен східець. Тим часом йому виразно пригадався батько — коротка сивувата борідка, веселий блиск у глибоких очах, складка між бровами, лукава усмішка, худорлява постать, яка здавалася дуже високою маленькому Джонові; але він не спромігся побачити матір. Замість неї йому уявлялося лише легеньке погойдування, темні очі, що дивилися на нього, та запах її шафи.

Бела була в холі, вона розсувала великі завіси й відчиняла парадні двері. Маленький Джон сказав запобігливо:

— Бело!

— Що, містере Джоне?

— Давай приготуємо чай під дубом, коли вони приїдуть. Я знаю, їм це дуже сподобається.

— Ви хочете сказати, що це дуже сподобається вам.

Маленький Джон поміркував.

— Ні, сподобається їм, бо буде приємно мені.

Бела усміхнулася.

— Добре, я накрию стіл надворі, якщо ви посидите тихенько, поки вони приїдуть, і не пустуватимете.